Як франківчанка відслужила в ізраїльській армії. ІСТОРІЯ

Далеко не всі українці готові віддати обов’язок своїй державі та піти служити в ЗСУ. Тому нас дуже здивував коментар у ФБ під постом, де точилася дискусія – мають право представники військкоматів перевіряти у юнаків на вулиці документи чи ні.  “Так, кожен має служити, я от два роки відслужила в ізраїльській армії і ні на мить не шкодую” – писала дівчина, в профілі якої значилося, що народилася вона в Івано-Франківську. Оминути таку історію ми, звісно, не змогли, звідси і ця стаття.

Шкап Світлана Андріївна (дівоче прізвище Максимців) народилась 1988 року в Івано-Франківську. Батько, Максимців Андрій Зіновійович – українець з старого роду, що проживав в районі Княгинин. Мати, Сіверівер Софія Михайлівна – єврейка.

Світлана разом із батьками жила в районі першої школи, туди ж і пішла в перший клас. Жила, навчалась, як і кожна франківчанка, вивчала мову, історію та й просто вчилася любити свою Батьківщину.

У 2001 році батьки вирішили переїхати в Ізраїль, де вже на подружжя чекала більшість родини зі сторони матері. З переїздом та громадянством проблем не було – в Києві консул, побачивши старі світлини прадіда Равина з Молодви, одразу визнав в цій родині євреїв. Тож у вересні 2002 року Світлані разом із батьками довелося залишити все, що вона дуже любила, та переїхати. На той момент дівчині було 14 років.

Прапрадід Равин з Молодви

Вже 19 вересня своїм гарячим пустинним повітрям сім’ю зустріло місто Хайфа. Героїня зізнається, все було чуже, нелюбе, вороже… Поселилися в містечку біля Тель-Авіва, Азур. Через місяць дівчина вже ходила до школи в Тель-Авів “Шевах Мофет”. Каже, тоді вперше відчула, що таке страх смерті.

Батьки Світлани

По-перше, найбільший біль цієї школи – це 7 загиблих дітей… В 2001 році діти зібралися на дискотеку в клуб “Дельфінаріум”. До черги прийшов араб-смертник і підірвався. В результаті більше 20 дітей загинули, з них – семеро зі школи Світлани,  120 поранено. Багато залишились каліками. Цей випадок більше відомий світові як теракт біля дискотеки “Дольфи”.

По-друге, коли дівчина зрештою знайшла друзів і попросилася в мами трохи затриматись у школі, мама не дозволила. І от автобус, яким Світлана мала б добиратись додому, в той день підірвав ще один шахід…

У 2004 році Світлана випросила в батьків перейти у школу закритого типу у Єрусалимі “Хават Аноар Аціоні” . Це була школа, яку заснували для дітей, врятованих під час Другої світової війни, і тих, хто воював за незалежність Ізраїлю, для сиріт та нових репатріантів.

“Наразі там навчаються діти з різних сімей і ті, хто вирішили репатруватися без батьків. Школа стала для нас всіх рідним домом, і саме там у віці 17 років ми всі –  і хлопці, і дівчата –  отримали свої перші повістки до екзаменів у армію.”

Світлана зізнається, що спочатку було страшно і незвично.  Дівчата мали б проходити ті ж самі тести й випробовування, що й хлопці. Але дівчина знала, що коли виповниться 18, вона має захищати цю маленьку країну – цього вчили в школі, це був основний обов’язок.

“Ми так бачили наших старших друзів. І хоронили ми їх як героїв… Бо кожен солдат тут – це герой, це гордість країни, це син і дочка кожного з нас…”, – розповідає франківчанка.

У 2006 році після важких екзаменів 12-го класу Світлана отримала другу повістку – з’явитися 14.11.2006 до воєнної комендатури міста Єрусалим для початку військової служби. Каже, страху не було, бо до цього готували ще в школі. Екскурсії по пустинях, розповіді випускників та відвідування військових цвинтарів і меморіалів входить у програму кожної ізраїльські школи.

“Призив почався о 8 ранку. Звичайні перевірки здоров’я та інтелекту. Кожен мав пройти відбір до яких військ попаде – важкість військової підготовки та місце служби залежало саме від цих перевірок. Також від цього залежало, скільки разів в тиждень чи місяць ти будеш бачити батьків та друзів, також твоя зарплата та термін служби. Стосовно зарплати в ізраїльській армії, то вона дуже низька, інколи цього не вистачало навіть на сигарети.” – розповідає Світлана.

Після всіх перевірок військовозобов’язаним видали форму. Сухопутним видавали зелену  форму і зелений берет, в моряків була форма кремового кольору та сірий берет, авіація – біла з чорним беретом.

“О 15:00 того ж дня нас посадили в автобуси і ми вирушили на наші перші бази”, – розповідає дівчина. “Коли прибули до пункту призначення, було вже темно. Нас построїли, “розбили” на групи і кожного провели до його роти у намет взводу. Там вже чекали дівчата, які приїхали за день до нас. Зустріли тепло. Серед дівчат були ті, хто розумів російську мову. Нас потім і називали “російська мафія”, хоча серед нас були і українки, і татарки, і бухарки, і росіянки. Серед “мафія русіт” нас було 10 дівчат з колишнього СРСР. Ми відрізнялися від ізраїльтянок – ми не плакали, не шукали маму, армійська їжа не здавалась нам такою жахливою, а всі рани та втому долали на тендітному плечі бойової подруги,” – згадує вона.

Хоча автомат був завжди при дівчатах, застосовували його тільки на стрільбищі. Але, іронізує, цей “парубок” мав бути при тобі в будь-який момент. Якщо десь залишити – мінімум суд, максимум – вкраде араб, і тоді мала ймовірність вижити. І взагалі, база розташовувалась на відстані 20 км від сектору Гази, тому все могло трапитися.

Світлана розповідає, що в армії дуже багато своїх законів, за порушення яких передбачене покарання від кількох годин затримки на базі перед відпусткою і до армійської в’язниці. А взагалі, згадує, ізраїльський військовослужбовець може знаходитися на базі до 28 днів на місяць, термін перебування на базі може бути збільшений тільки під час військового стану країни, що на святій землі, каже, трапляється дуже часто. Зазвичай командири старалися відпускати додому.

“Профіль (оцінка здоров’я) в мене були низькі, тож я потрапила на КМБ “03” (важкість підготовки на КМБ від 01-09). Були свої важкості, нічні чергування, драяння наметів.  Вчилися марширувати, стріляти, вчили закони, команди на арабській та ще багато чого… Але КМБ – це чудова пора”, – ностальгує Світлана. “Ввечері у нас була годинка відпочинку перед відбоєм. За той час ми, як і хлопці, сиділи в “курилці”, розмовляли про своє, про дівоче, і співали пісні, свої, армійські.”

Наступного тижня після прибуття військовозобов’язані приймали присягу. Знаменною, розповідає, ця присяга була для всього Ізраїлю, бо тоді ж свою присягу батьківщині давала і перша в історії друзка (друзи – це кочовий народ), яка вирішила служити.

Світлана зізнається, саме в армії знайшла найкращу подругу, з якою спілкується й досі.

“Так пролетіли 3 тижні. Я вдячна цьому часу за мою кращу подругу, яка по цей день, як і тоді, завжди поруч. Кримчанка, караїмка, українка – Дарина Стельмах.“

На третьому тижні дівчат розподілили на місця подальшої служби. Разом з Дариною та кількома іншими дівчатами Світлана вирушила до Тель-Авіву, у головне відділення поліції. Розповідає, що таке теж буває – після КМБ деякі потрапляють у поліцію “шахам” чи погран війська “магав”, і вже рідна зелена форма змінюється на іншу.

Дарину відправили в Єрусалим в патрульне відділення, а Світлана залишилася у Тель-Авівському телефонному центрі поліції, приймати екстрені виклики. Так минув другий місяць Світланиної служби. Але дівчина відчувала, що їй там не місце, хотілось чогось більшого. І хоча через стан здоров’я Світлана не могла піти у бойові війська, їй дуже хотілось чимось допомогти. Тому героїня подала прохання на повернення до “зелених” і долучення її до комп’ютерних військ. Каже, їй пощастило, і вже через два тижні Світлана здала поліцейську форму, одягнувши знову зелену. Її перевели на іншу базу, де займаються підтримкою армії по комп’ютерам.

“На жаль, чим я займалася і де служила, сказати не можу. На базі вже не було розділення між хлопцями та дівчатами – всі служили однаково. Додому я їздила кожен день, тому таку службу називають “джоб” – робота.

Залишалися ми на базі тільки на чергові караули – 24 години два рази в місяць у повному обмундируванні з автоматом і чотирма рожками куль.”

Каже, тільки у бойових відділеннях мають ходити завжди зі зброєю. Світлані ж її автомат М16-довгий видавали тільки на караулі та у почесному караулі. Так дівчина відслужила два роки і 10.12.2008, зі званням сержанта, перейшла в запас ізраїльської армії.

Світлана з чоловіком в Івано-Франківську 

“Наразi мені вже 31 рік, я одружена. Мій чоловік сам єврей з Узбекистану, служив в гарячих точках. Ми часто приїжджаємо в мій рідний і коханий Івано-Франківськ і насолоджуємся повітрям і красою. Чоловік мій дуже полюбив Україну і моїх друзів, вже трохи розуміє українську мову. Деякі з моїх друзів вже встигли побувати в мене в Ізраїлі. Цього року, на Новий рік, я сподіваюся, що і моя сестра, і армійська подруга Даша поїде зі мною до Франківська і теж закохається в наше невеличке казкове місто.”