Коли вік не проблема

Не піду сьогодні на пробіжку, бо ж занадто холодно, або ж спекотно, або зарано, або запізно – лінощі змушують нас...

16 Червня 2019 Ступ'як Женя

Не піду сьогодні на пробіжку, бо ж занадто холодно, або ж спекотно, або зарано, або запізно – лінощі змушують нас шукати сотні причин, аби не працювати над собою, не займатися тим, що є корисним і приносить нам задоволення. Лежачи на дивані чи попиваючи смачну каву у кав’ярні і роздумуючи над сенсом буття, ми не помічаємо, як більшість із нас марнує день за днем. Натомість герої цього тексту живуть сповна – і це попри похилий вік. Пробігти 60 кілометрів у горах? Легко! І 68 років у паспорті цьому не завада. Історії героїв цього тексту доводять: спорт – це не просто слово.

Гори – це прекрасно

Помітити Івана Кухара серед перехожих на вулиці нескладно – незважаючи на доволі поважний вік (а йому 62 роки), чоловік носить бороду та стильну зачіску. Комунікабельний та доброзичливий, він, окрім всього, знімається у рекламних фотосесіях. Та справжнім захопленням для пана Івана є гори. Альпінізмом він зацікавився майже 40 років тому. Це було неначе кохання з першого погляду, яке триває й донині.

«У 76-78 роках я служив у Радянській армії і перебував у Грузії та Вірменії. Там неодноразово доводилося ходити в гори. З тих пір і захоплююся цим», – згадує Іван Кухар.

Повернувшись після армії до Івано-Франківська, новоспечений альпініст вступив до місцевого спортивного клубу «Авангард». Удома Іван Кухар розпочав регулярні сходження на карпатські вершини. А найбільшого успіху він досягнув у 1982 році на Кавказі.

«Найвищою моєю вершиною стала гора Ельбрус (найвища гора Кавказького хребта. Висота – 5642 м. – Ред.). Не сказав би, що воно було аж так важко. На той час у мене була хороша акліматизація, – розповідає чоловік. – Наметове містечко у нас було на висоті 4 тисячі метрів. Ми то вниз сходили, то підіймалися вгору».

Опорним пунктом під час сходження для туристів тоді став так званий «Притулок 11» – триповерхова дерев’яна будівля, обшита металом. Іван Кухар згадує, як пункт дощенту згорів у полум’ї.

«У 98-му році німецькі туристи, які проживали в пункті, випадково його спалили. У них були дві каністри – одна з водою, друга з газоліном. Хотіли долити в казанок води, а каністру взяли з газоліном. І крапля потрапила у багаття… Будиночок згорів ущент», – розповідає альпініст.

Під час того сходження у 1982-му з 40 людей до вершини дійшли лише десятеро. Четверо з них – іванофранківці

Під час того сходження у 1982-му з 40 людей до вершини дійшли лише десятеро. Четверо з них – іванофранківці. Іван Кухар згадує: справжні труднощі почалися, коли довелося транспортувати вниз двох скелелазів. На висоті 4300 метрів у членів групи розпочалися напади так званої гірської хвороби. Чоловік пояснює, що проявлялася недуга по-різному: хтось плакав, хтось істерично сміявся, а хтось кидався їжею.

І хоч зараз пану Іванові вже 62, він продовжує ходити в гори. Чоловік бере участь у чемпіонатах України зі скелелазіння. Зокрема, в ролі судді. А ще – веде школу зимового мандрівництва для пластунів.

Серед улюблених карпатських вершин – Говерла та Петрос.

«Петрос мені дуже такий величавий. Минулого року, як снігові заняття з пластунами проводили, там перед тим зійшло дві лавини. В одному місці була снігова стіна заввишки 6-7 метрів. Ми на ній відпрацьовували використання льодоруба при спуску вниз. Загнаний по вінця у сніг льодоруб витримує вагу до 120 кілограмів», – розповідає скелелаз.

Перевірити надійність льодоруба пан Іван попросив свого колегу – вийшло доволі весело.

«Колєґа був зі мною – скромно важив 105 кілограмів. Нам треба було «піддослідного кролика». А в нього прізвище Круль. Та й я кажу: знайшовся піддослідний Крулик», – сміється він.

Минулої зими пан Іван вкотре піднімався на вершину Петроса. Температура повітря падала нижче -25 градусів за Цельсієм, сходження було неймовірно складним. Та для Івана Кухара це було дрібницею. Головне – краса, яку він побачив на вершині.

«Мотивація у мене дуже проста – краса гір. Вік цьому не завада. Колись ми, звісно, бігали, як олені. Ну, а тепер помалу пересуваємося. І хоч спорядження старе і вік поважний, ми виходимо на вершину в своє задоволення. Старі, сиві і бородаті діди», – з гумором каже пан Іван.

Складнощів при улюбленому занятті Івану Кухару додають чотири операції, після яких він відновлювався майже 10 років. Зізнається: найважче було відмовитися від звичного режиму. Та незважаючи на це, чоловік відчуває себе молодим.«Гори – це стиль життя. Це кредо так засіло в душу, що вже є життєвою необхідністю», – каже Іван Кухар.

Марафонець

«Мені 72 роки. Прекрасно себе почуваю! Слава Богу, дай Бог всім!» Так починаємо розмову із Василем Кричуном – мабуть, найвідомішим в Івано-Франківську легкоатлетом-ветераном. Чоловік почав активно займатися спортом 12 років тому, коли переїхав зі старої квартири.

«Балкон нового житла виходив на стадіон школи №22. Я вже ніде тоді не працював. Бачив, як школярі бігають – перша зміна, друга зміна. Та й я спробував. І як спробував, то вже маю за спиною 389 змагань. Це і біг, і велоспорт, і орієнтування, і легка атлетика, стрибки, метання, спортивна ходьба», – розповідає пан Василь.

Каже, що з усього йому найбільше подобається біг. Півмарафон чи марафон – немає значення. Чи то біг на дистанції 60 м на час, чи то забіг «на виживання» протяжністю 60 км.

«То був забіг «Чорногора». Десь так кілометрів 15 від гори Піп Іван. Потім – на її вершину. І, відповідно, шість вершин, які мають найвище 2 кілометри. І так від однієї вершини до другої. Ми підіймалися на вершину, фіксувалися – і аж на Петрос, на Закарпаття. Це зайняло в мене 10 годин чи 12 – уже й не пам’ятаю. Тоді мені було 68 років», – згадує Василь Кричун.

Чоловік каже: не знав, чи вдасться йому завершити забіг. Просто біг – і все.

«Я от збираюся відзначити 73-й день народження на вершині Говерли. Туди я піднімуся уже 95-й раз», – зазначає він.

У чому секрет такої форми, пан Василь і сам не знає.

«Я думаю, що це пов’язано з моїм дитинством, яке провів у Косівському районі. 18 років я жив в екологічно чистому середовищі. Натуральні продукти, все власного виробництва. Можливо, імунітет заклався. А так весь час займався фізичною працею», – міркує він.

За 12 років занять спортом у Василя Кричуна назбиралося 350 нагород – медалей та грамот. Та на цьому чоловік зупинятися не збирається і ставить собі амбітні цілі, як-от: стати чемпіоном світу у 86 чи оновити книгу рекордів у 101

При цьому свого часу Василь Кричун мав і шкідливі звички. Каже, курити почав ще у другому класі, коли йому було 9 років. Тоді це було «престижно».

«А потім, під час служби в армії, коли почався арабо-ізраїльський конфлікт, нас загнали під землю – я в протиракетній обороні служив. Ми носили захисні костюми, виходити назовні не можна було, а курити – й поготів. Так і кинув», – згадує він.

Реакція родичів на спортивне захоплення пана Василя була неоднозначною, а подекуди – негативною. Особливо гостро переживав син – вмовляв батька, аби той схаменувся і беріг себе. А той не сперечався. Каже, такі суперечки – лише марна трата часу. І робив собі своє.

«Підтримує мене внучка. Їй 21 рік, вона трикратна чемпіонка світу з таеквондо. Коли вона в 6 років захотіла на це єдиноборство, то всі в родині були проти. А я її підтримав. Ми при зустрічі завжди даємо одне одному «п’ять», – розповідає Василь Кричун.

З початком активних фізичних занять пан Василь змінив режим харчування. Ось уже 8 років не вживає спиртного, став набагато менше їсти.

«А ще я харчуюся сонячною енергією. Коли сонце лише встає, годину-півтори можна це робити з розплющеними очима. І коли заходить – теж. І протягом дня, навіть якщо із заплющеними очима, все одно енергія потрапляє. Долонями можна ловити енергію, п’ятами. Пояснити цей механізм я не можу», – каже він.

«Можу бігати весь день і не відчувати голоду. Я не відчуваю потреби їсти. Не жити, щоб їсти, а їсти, щоб жити. Коли відчуваєш голод, тоді їси. До організму треба прислухатися. Грушка в мене деколи може стояти тиждень. Їду я на змагання, а дружина нервує: вона дуже гарно готує і хоче, щоб я наївся. І кричить на мене: з’їж ту грушку або забери з собою в Київ. А я тільки відчиняю холодильник – і мене починає теліпати», – додає він.

За 12 років занять спортом у Василя Кричуна назбиралося 350 нагород – медалей та грамот. Та на цьому чоловік зупинятися не збирається і ставить собі амбітні цілі, як-от: стати чемпіоном світу у 86 чи оновити книгу рекордів у 101.

Головне – це команда

Найкраще Ярослава Остафійчука знають в Івано-Франківському медуніверситеті. Ось уже майже 40 років він працює там на кафедрі фізичної реабілітації та фізичного виховання. 64-річний чоловік активно виступає на всеукраїнських змаганнях з легкої атлетики, де представляє збірну області серед ветеранів. До речі, в одній команді з ним виступає і Василь Кричун.

Спортом пан Ярослав почав займатися ще в дитинстві – біг, плавання, ковзани. По завершенні навчання у школі пройшов конкурс і вступив до фізкультурного технікуму на спеціалізацію «футбол».

«Після технікуму пішов до армії, служив в авіації. Потрапив до Росії, тож почав займатися лижним спортом. Там я неодноразово ставав призером військового багатоборства», – згадує чоловік.

Мотивації пану Ярославові не позичати: окрім забігів на час, він бере участь і в півмарафонах. Не зупиняють чоловіка навіть травми

У 1975 році він очолив спортивний клуб медичного інституту.

«У той час займався багатоборством, брав участь у змаганнях з велоспорту. Ми сформували команду із зимових видів спорту і поїхали на перші змагання у Харків, де виграли естафету 4х5. Це був перший наш успіх. А пізніше команда медичного університету вигравала в спартакіадах медичних вузів України», – розповідає Ярослав Остафійчук.

Так, з часом викладач ІФНМУ перейшов у ветеранський спорт.

«Мене запросили до складу збірної команди області. Для мене це було престижно. Я продовжував підтримувати спортивну форму. Але особливих зусиль не докладав – на базі тієї підготовки, яка в мене була, я показував непогані результати», – каже він.

«Перша моя поїздка у складі команди завершилася завоюванням Кубка України з легкої атлетики. Після цього ветеранський спорт став набирати все більших обертів. Недавно у складі команди я захищав честь Прикарпаття в Києві. Там завоював друге місце в бігу на 60 метрів – пробіг дистанцію за 9,71 секунди», – розповідає спортсмен.

І хоч вік уже не молодий, Ярослав Остафійчук каже: почуває себе впевнено.

«Є категорія людей, які в такому віці, як колись казав Амосов, «човгають вулицями міста». А я почуваю себе впевнено. Стараюся ходити пішки. Можливо, впливає на мене і те, що я є працівником кафедри фізичного виховання. Щоденно я зі студентами не тільки теоретично, але й практично», – міркує він.

Мотивації пану Ярославові не позичати: окрім забігів на час, він бере участь і в півмарафонах. Не зупиняють чоловіка навіть травми.

«Я дотримуюся принципу «Спокій воду п’є, а неспокій – мед». І взагалі, людина так створена, що вона повинна рухатися, – каже пан Ярослав. – Найкращі у світі ліки – це фізичні вправи. Як і більшість людей, я не застрахований від проблем зі здоров’ям. Переважно мучать травми. Але якби всі люди були, як я, то медики б перетворилися на консультантів зі здорового способу життя».

За своє життя Ярослав Остафійчук зрозумів важливу річ – усьому має бути міра. Особливо це стосується спиртного. На свята чи на посиденьках з колегами – не більше невеличкої келишка вина.

«Я не ставлю собі якоїсь мети. Тішуся лише з того, що можу принести користь команді», – каже він.

Автор: Роман Стельмах

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 25

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Загрузка...
Loading...