Честь маю воювати

Армія працює тихо, але жорстко й ефективно. У 2014-му українська незалежність була над прірвою. І хлопці-патріоти просто зробили свою роботу....

28 Червня 2019 Ступ'як Женя

Армія працює тихо, але жорстко й ефективно. У 2014-му українська незалежність була над прірвою. І хлопці-патріоти просто зробили свою роботу. Й далі роблять. Оцінки давати і помилки шукати, сидячи вдома на дивані, звісно, легше, але ось тільки реальних масштабів звідти геть не видно. 56-річний старший лейтенант, командир взводу 503-го окремого батальйону морської піхоти Віктор Гладій ніколи не береться судити, він просто воює. Уже п’ятий рік. Каже: стоятиме, скільки знадобиться, адже Батьківщину треба захищати постійно.

Йому завжди щастило з комбатами. Після служби у добровольчому батальйоні «Крук» Віктор хотів піти у «важкі» війська – аби випробувати власні сили, та й екстремальні умови більше до снаги. У десантні війська не взяли через вік. А в морській піхоті просто комбат пішов назустріч. Коли дізнався, що прикарпатець півтора року відслужив у батальйоні «Крук», питання одразу закрили – цього було достатньо, аби зрозуміти, що це за боєць.

Свій позивний Віктор не хоче назвати, адже він зараз у відпустці, а вже скоро знову на війну. «Нас відслідковують, – пояснює воїн. – Наприклад, під час нещодавньої ротації отримав від сепарів два повідомлення з погрозами. Тому або прізвище, або позивний».

Болячки не беруть

Віктор багато років пропрацював на Бурштинській теплоелектростанції. А коли почався Майдан, наче друге дихання з’явилося. Вочевидь, поклик крові, адже обоє рідних дядьків – полковники, та й дід пройшов війну, а ще – дуже любив Україну і гуморески про козаків.

«Я давно захопився історією козацтва, – каже Віктор. – Переконаний, що ті войовничі гени нам передалися. Так, вони роками нищилися, але у відповідний момент коріння все одно почало проростати. Це ніби поклик предків, який ти просто не можеш ігнорувати. Феномен! Звичайні люди пішли обороняти землю і воюють не гірше за професійних найманців».

Віктор каже – відколи на війні, болячки навіть не беруть. У таких умовах організм чудово мобілізується і працює, як треба

Того дня він був на роботі. За плечима уже мав важкі місяці на Майдані. Дивився в інтернеті чергові новини про ситуацію в країні. Раптом різко підвівся і з усієї сили гепнув кулаком по столу. Заспокоївся лише тоді, коли нарешті опинився в батальйоні серед добровольців.

Що таке українська війна? Це коли 22-річний і 50-літній офіцери разом їдуть воювати. Як у козаків. Там не було пенсіонерів. Останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському було 83 роки, коли російські війська його схопили і кинули на Соловки. Там він прожив аж до 113 років. Весь час жив у ямі, майже зрісся із землею. Але тримався. «Ось на таких треба рівнятися», – каже Гладій.

Хоча Віктор і розміняв шостий десяток, але під час тренувань не помічав особливої різниці між собою і молодими бійцями. Коли здавали крос, він не дуже й відставав – прибіг другим. Прикарпатець мав добру фізичну підготовку, бо все життя займався греблею. «Тим, хто живе в Бурштині, сам Бог велів цим займатися», – сміється чоловік.

Віктор каже – відколи на війні, болячки навіть не беруть. У таких умовах організм чудово мобілізується і працює, як треба. Є стимул бути здоровим – захищати Батьківщину. «Для мене це не тільки святий обов’язок, але і величезна честь, – продовжує командир. – Пам’ятаю свою першу ротацію. Гаряча точка. Я тоді стояв посеред трьох доріг, які вели у саме пекло боїв. І було таке відчуття, що за спиною ціла країна, а я, ось тут зі зброєю в руках, не пускаю туди ворога. Неймовірне відчуття!»

Ніби у раю

Під час другої ротації була справжня війна. Артилерія з обох боків працювала цілодобово. Канонада. Аби вижити, треба було, щоб просто пощастило. Ніби в рулетку граєш. «Про смерть не варто міркувати, – каже Віктор. – Про це нехай думає Бог. А нам краще мислити про життя».

Але він був готовий померти. Ще на Майдані. На війну прикарпатець прийшов уже з внутрішньою підготовкою – почувався потенційним смертником. «Все минулося одразу по прибутті на фронт, – продовжує боєць. – Все виявилося значно простіше. На роздуми про страхи більше не було часу. Ми тоді лиш приїхали на позицію вперше в житті, й одразу включився міномет – почався обстріл. Всі позапихалися в бліндаж, як оселедці. А потім звиклося».

Він був готовий померти. Ще на Майдані. На війну прикарпатець прийшов уже з внутрішньою підготовкою – почувався потенційним смертником

Напади страху на війні можуть застати бійця геть зненацька. Віктор добре пам’ятає ту ніч. Був сильний обстріл. Він зайшов на «кукушку» (спостережний пункт). У темноті лиш тільки й чутно було, як кулі навколо свистять. «І ось в одну мить я розумію, що не можу вийти з «кукушки» – страх напав, – пригадує чоловік. – Щось на кшталт приступу. Я тоді вже не перший рік воював… Але щось таке відбувалося, що я не міг опанувати. Перемкнуло – і хоч умри. Варто було лише змусити себе зробити перший крок, а далі ноги самі пішли – і страх кудись розвіявся».

Віктор каже, що поступово організм звикає до напруження і віддушину знаходиш у якихось коротких моментах. Наприклад, коли все село, де хати вже давно покинуті, у травні заросло тюльпанами. Дивишся зачаровано і милуєшся. Потім все село в черешнях. Або в абрикосах. Далі – виноград дозріває… «Іноді здавалося, ніби ти десь у раю опинився», – всміхається боєць.

Це надихає

«Головна готовність воювати – це бажання, – замислено каже Віктор. – Несамовите бажання. Ідеологія і віра є найсильнішою зброєю будь-якої армії».

У 2014-му незалежність була над прірвою. І хлопці-патріоти просто зробили свою роботу. Й далі роблять. Оцінки давати і помилки шукати, сидячи вдома на дивані, звісно, легше, але ось тільки реальних масштабів звідти геть не видно. «Я, наприклад, ніколи не критикую генштаб, вище керівництво, – каже Віктор. – Тому що я перебуваю на зовсім іншому рівні. Їм видно значно більші масштаби, вони бачать загальну картину. Тому безглуздо судити, опираючись тільки на власні знання і бачення. Менше треба коментувати. Та й ніде не буває без помилок».

Коли Віктор повертається на цивілку, то ніби потрапляє в інший світ – якийсь такий кволий і розмірений. Не раз, коли йшов одягнений у формі, люди на вулиці просто підходили і обіймали. А якась дівчинка заглянула у самі вічі і промовила: «Дякую».

Командир каже: стоятиме на фронті, скільки знадобиться. Батьківщину треба захищати постійно: «Це ж ціла країна, народ… І це неабияк надихає».

Автор: Наталія Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 25

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Загрузка...
Loading...