Померти і повернутися

Смерть – це кінець чи лише двері в інший світ? Люди, які пережили клінічну смерть, розповідають дивовижні історії про різні видіння, а в декого потім навіть з’являлись якісь нові таланти. Вчені пояснюють явища передсмертного стану галюцинаціями, викликаними нестачею кисню в мозку або викидом гормонів стресу. А священики переконані: після смерті життя не закінчується, а просто перемінюється.

Більше не було страху смерті

88-літній іванофранківець Іван Дубицький пережив клінічну смерть у геть ранньому віці. Йому тоді було п’ять років, і хлопчик захворів на скарлатину. У ті часи ця недуга не лікувалася. «У мене була висока температура. Поруч сиділа мама. Фактично я вже помирав, – пригадує чоловік. – І враз мені стало дуже добре. Я побачив згори і себе на ліжку, і маму. Вона вже почала плакати. Я повільно підіймався ввись, не до стелі, а значно вище. Картинка ставала щоразу меншою. Відчуття були прекрасні: легкість, радість… А ось власного тіла взагалі не відчував. Лише потужне душевне піднесення».

Видіння тривало недовго, десь кілька хвилин. Коли хлопчик прийшов до тями, рідні вже оплакували малого. Думали, що помер. Дивним чином у нього зникли болі, нормалізувалася температура тіла. Іван Дубицький швидко пішов на поправку. Вражений батько терміново викликав додому аж трьох місцевих авторитетних лікарів: українця, поляка і єврея. Медики довго дискутували і сперечалися між собою, особливо поляк з українцем. Татові навіть довелося заспокоювати їх. А ось єврей увесь час усміхався, а потім підійшов до дитини, погладив по голові і сказав: «Хлопаку, будеш жити!»

«Я більш ніж упевнений, що тоді отримав імпульс енергії з висот, – пояснює свій досвід Іван Дубицький. – Тому й одужав».

Після чудесного пережиття в чоловіка розвинулася феноменальна пам’ять. Тільки прослухавши лекцію в університеті, пан Іван уже знав весь матеріал, він не звик нічого заучувати.

Свою історію іванофранківець ніколи не приховував і протягом років встиг поділитися нею з багатьма людьми: «Я лише хочу донести, що людське життя не завершується тілесною смертю».

Видіння тривало недовго, десь кілька хвилин. Коли хлопчик прийшов до тями, рідні вже оплакували малого. Думали, що помер

31-літня іванофранківка Ірина Купка півтора року тому випала з вікна десятого поверху і вижила. Відтоді бореться за життя – у неї поламаний хребет, постійно треба ліками глушити нестерпний біль від защемлення нервів, так званий синдром кінського хвоста.

Жінка стверджує, що після приземлення пережила клінічну смерть і згори бачила власне тіло. Іра також споглядала, як люди юрмилися навколо, як збирали її кросівки, а хтось ще закричав: «Ану обережно з тапчаном! Не бачиш – у неї нога обірвана!..» Коли розплющила очі, побачила лікаря й встигла сказати лиш: «Рятуйте мене!» – і відключилася.

Відтоді в жінки дуже загострилися інтуїтивні відчуття, вона каже, що одразу чує енергетику людини, навіть розмовляючи по телефону. Особливо важко реагує на негативне біополе. У такі моменти Іра відчуває клубок у ділянці сонячного сплетіння.

53-річна іванофранківка Катерина Лесюк (ім’я змінено) ще з народження почала боротися за життя. Пологи були дуже важкі. Дівчинка народилася «в сорочці» – плодовий міхур так і не розірвався. Коли крихітку звільнили звідтіля, виявилося, що пуповина тричі обвила її шийку. Далі малечу аж місяць протримали в лікарні через жовтяницю.

З дитинства Катерина мала проблеми з хребтом, потім кістки стали дуже крихкі – почалися перелом за переломом. Згодом у неї діагностували туберкульоз кісток. Довго лікувалася, рік нерухомо пролежала в гіпсі. Однак головне пережиття чекало її попереду.

Тоді жінка чимось отруїлася. Цілодобова блювота і діарея геть виснажили її. Таке мордування тривало вже понад тиждень. Жодні таблетки не допомагали. Катерина навідріз відмовлялася їхати до лікарні, думала, що ось-ось все налагодиться. Посеред ночі вона прокинулася і відчула, що тіло цілковито паралізоване. «Я чула, як хропе чоловік, як сопе дитина… – каже Катерина. – І раптом мене затягнуло в якусь трубу. Дуже глушив неймовірний гул, змішаний зі свистом». Потім жінка побачила, що опинилася в круглій кімнаті. Вона лежала на столі, а вгорі світила велетенська лампа. Навколо – сірі істоти з величезними очима, вони начебто робили їй операцію на животі. Катерина каже, що було зовсім не страшно. Потім вона раптом перенеслася в якесь дуже світле і благодатне місце. Там будівлі виблискували перламутром. Усі тамтешні люди світилися зсередини, особливо їхні обличчя. Спершу жінка не могла пересуватися, а потім навчилася: з ділянки сонячного сплетіння канатом викидала пучок енергій у тому напрямку, де хотіла опинитися. Там усі так рухалися, а спілкувалися телепатично. «Мені було дуже добре з тими людьми, – пригадує Катерина. – Переповнювало відчуття загальної любові і благодаті».

Раптом усе обірвалося… Знову труба… Гул… Катерина розплющила очі, побачила лице свого чоловіка. «Прокидайся! Прокидайся!» – він з останніх сил відкачував дружину, бо ж її серцебиття зникло аж на кілька хвилин. Уже вранці жінка була цілковито здорова. А ще у неї більше не було страху смерті.

Галюцинації?

Наука пояснює клінічну смерть як своєрідний перехідний стан між життям і смертю. Починається вона з моменту припинення діяльності центральної нервової системи, кровообігу і дихання і триває невеликий проміжок часу, поки не стануться незворотні зміни в головному мозку. Тобто, оскільки до головного мозку не надходить достатня кількість кисню, він не може повноцінно функціонувати. Проте клітинний обмін речовин певний час ще триває. Поступово через брак кисню мозок виснажується і його нервові тканини починають відмирати. З цього моменту починається смерть біологічна.

Основні ознаки клінічної смерті: відсутність дихання і пульсації на сонній та стегновій артеріях.

Володимир Вовчук, завідувач відділення анестезіології й інтенсивної терапії ЦМКЛ, каже, що, як правило, середній часовий інтервал клінічної смерті складає п’ять хвилин. Нерідко після клінічної смерті люди живуть у вегетативному стані, це так звана соціальна смерть. Багато залежить від вчасності й успішності реанімаційних заходів, також мають значення вихідний стан організму і те, чим зумовлена клінічна смерть. Цікаво, що роль відіграє і температура. Скажімо, при утопленні в крижаній воді інтервал клінічної смерті може досягати навіть 40 хвилин.

«Найчастіша причина клінічної смерті, – продовжує медик, – з якою стикаються лікарі, це інфаркт міокарда».

Близько 10% людей, які пережили клінічну смерть, розповідають надзвичайні історії. Вчені пояснюють це тим, що після смерті частина мозку, яка відповідає за уяву, працює ще 30 секунд, породжуючи за цей час цілі світи в нашій голові. Пацієнти ж стверджують, що це не що інше, як доказ життя після смерті. Деякі вчені пояснюють явища передсмертного стану галюцинаціями, викликаними нестачею кисню в мозку або викидом гормонів стресу. Втім, пояснити ідентичність цих видінь у різних людей досі ніхто не може.

Найчастіша причина клінічної смерті, з якою стикаються лікарі, це інфаркт міокарда

Як йдеться на сайті ВВС, Сем Парніа, лікар-реаніматолог та директор досліджень в галузі реаніматології у Медичній школі Університету Стоні Брук в Нью-Йорку, разом зі своїми колегами з 17 медичних установ США та Великої Британії вирішили покінчити з припущеннями про те, що люди відчувають або не відчувають на смертному ложі.

Дослідники вважають, що зібрати об’єктивні наукові дані про потенційно останні моменти життя цілком можливо. Протягом чотирьох років вони проаналізували понад 2000 пацієнтів, які пережили зупинку серця, тобто офіційну клінічну смерть.

З цієї групи пацієнтів лікарі змогли повернути до життя 16%. Лікар Парніа та його колеги взяли інтерв’ю у третини цих пацієнтів – 101 людини.

Майже 50% учасників дослідження могли щось згадати. Їхні розповіді нагадували радше сновидіння або галюцинації, які науковці розподілили на сім основних сценаріїв. Ці сім сценаріїв включають: страх; образи тварин або рослин; яскраве світло; насильство і переслідування; дежавю, або відчуття «вже баченого»; обличчя членів родини; спогади про події після зупинки серця.

Хоча «безумовно, люди щось відчували під час смерті», говорить професор Парніа, те, як вони інтерпретувати ці переживання, цілком залежало від їхнього досвіду життя і вірувань.

Поки що команда вчених не встановила, від чого залежить здатність пацієнтів запам’ятати свої відчуття в момент смерті. Пояснень бракує і тому, чому одні люди відчувають страшні сценарії, а інші розповідають про ейфорію. Парніа також зазначає, що, очевидно, спогади клінічної смерті мають більше людей, ніж свідчить статистика. Більшість втрачає їх через великий набряк мозку, спричинений зупинкою серця або сильними седативними препаратами, які їм вводять у реанімації.

Навіть якщо люди не можуть згадати свої думки та почуття під час смерті, цей досвід, безперечно, впливатиме на них на підсвідомому рівні. Вчений припускає, що це пояснює дуже протилежну реакцію пацієнтів, які повернулися до життя після зупинки серця. Деякі взагалі більше не бояться смерті і починають ставитися до життя більш альтруїстично, в інших розвивається посттравматичний стресовий розлад.

За словами священика Романа Терлецького, те, що людина повертається до життя після клінічної смерті, точно не є воскресінням. Отже, це такий досвід, коли людина має можливість відчути і свій духовний бік, побачити, що має не лише тіло, але й душу.

Священик Іван Рибарук пояснює, що людина троїчна: дух, душа і тіло. Під час клінічної смерті вона перебуває в стані душі, але не духу – інакше більше би не повернулася до життя. Те, що людина бачить там, не є галюцинаціями. Це просто інший внутрішній глибинний вимір. Клінічна смерть – це стан, коли тіло вже перестає заважати, адже воно нас заблоковує, начебто заганяє в комірчину. Те, що саме людина бачить, залежить від рівня свідомості її розуму і чистоти почуттів.

«Не дивно, що після такого досвіду в багатьох людей розкриваються якісь таланти, здібності, – продовжує Іван Рибарук. – Звільнення з грубої тілесної оболонки відкриває дуже тонкі душевні плани: почуття, інтелект, мислення, інтуїцію… Є духовні способи такого відкриття: через молитву, піст, стриманість, словом, шляхом аскез. А є спонтанні способи, наприклад, внаслідок клінічної смерті».

«Найважливіше, що треба зрозуміти, – додає Роман Терлецький, – життя існує і після смерті. Воно не закінчується, а просто перемінюється, переходить в інший вимір».

Побувати в пеклі

На сайті «Рівне Вечірнє» розповідають історію 61-річного рівнянина Віктора Лагодюка. Тривалий час він працював вчителем інформатики в школі. Раніше особливих проблем зі здоров’ям чоловік не відчував, доки не переніс інсульт. Столичні медики, яких запросили прооперувати чоловіка, після огляду пацієнта тільки розвели руками – мовляв, дуже складний випадок. Тому вирішили не ризикувати. Рідні звернулися за допомогою до місцевих фахівців.

Перебуваючи на операційному столі, чоловік двічі побував у стані клінічної смерті, потім кілька днів пролежав у комі… Та, на щастя, все благополучно скінчилося. Фахівці зі столиці після останнього огляду пацієнта знову тільки розвели руками і додали: «Те, що зробили місцеві лікарі, – це вищий пілотаж». Нині здоров’я пана Лагодюка відновлюється, хоча після інсульту у нього відняло лівий бік тіла. Але він знову поволі починає ходити. Та найголовніше, стверджує чоловік, похитнулися його атеїстичні переконання.

Клінічна смерть – це стан, коли тіло вже перестає заважати, адже воно нас заблоковує, начебто заганяє в комірчину

«Так вже склалося, що більшість людей мого віку виховувалися на атеїстичних переконаннях, – розповідає Віктор Лагодюк. – Не був винятком і я. Про Бога, рай і пекло я чув чимало, але особливого значення цьому не надавав. Після клінічної смерті моє ставлення до релігії змінилося. Одразу вас розчарую: ніякого тунелю зі світлом у кінці я не бачив. Все ж таки певне видіння у мене було. Я думаю, що то було пекло».

Перебуваючи у стані клінічної смерті, чоловік побачив височенний вулкан з кратером. Цей кратер був накритий кришкою, а зверху на ній вирувало життя. Спочатку всю цю картинку він бачив збоку, немов по телевізору, а згодом став її безпосереднім учасником. «Я опинився на цій кришці, – продовжує розповідь вчитель. – І бачу, як частина людей, які поруч зі мною, починають падати у кратер вулкану. Через якусь мить настала і моя черга. Я відчуваю, як падаю туди, але в якийсь момент мене щось втримало у підвішеному стані. Неначе на мотузках. Втім, вони не були матеріальними. Це були молитви людей за мене». Згодом, коли чоловік прийшов до тями, дружина розповіла, що, коли він був на операційному столі, за нього молилося дуже багато людей. Окрім рідних та знайомих, молитви за його здоров’я читали у кількох церквах одночасно. Після почутого чоловік повірив у Бога. Вивчив кілька молитов, які тепер тричі на день читає. Він упевнений, що людське життя в руках Господа Бога і тільки від Нього залежить, кому скільки відміряно прожити і коли призначено померти.

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 26

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.