Пацієнт має право

До лікарів звертаються за допомогою. Пацієнт сподівається на підтримку й довіряє, особливо якщо хвороба тривала й серйозна. А що робити тоді, коли медик розповідає про надто інтимне і твою біду, здається, знають уже всі?

У листопаді – грудні 2017 року на Івано-Франківщині у ЗОШ І-ІІІ ступенів села Білі Ослави Надвірнянського району на гепатит А захворіло 11 осіб – діти та вчитель фізкультури. Тоді у школі провели санітарно-епідеміологічне обстеження й дезінфекцію. Результати проб води на наявність вірусу були від’ємними. Причину виникнення хвороби встановили – ймовірно її привіз заробітчанин з Чехії. Про цей прикрий випадок дізналися не тільки мешканці села, але й ЗМІ. Поява такого захворювання у школі – «SOS» для закладу, а сама інфекція стає проблемою не лише окремої людини, а й тих, хто її оточує.

Дещо інший випадок трапився кілька років тому в одній зі шкіл міста. Захворіла дитина, лікарі не могли довго встановити діагноз. Коли виписували з лікувального закладу, зазначили, що захворювання неінфекційне. Виписка потрапила в санстанцію, там сплутали й визначили, що хвороба – інфекційний гепатит. Відразу в школі почали дезінфекцію. Про хворобу дізналися і діти, і батьки.

Ці два інциденти об’єднує не тільки навчальний заклад чи гепатит: ідеться про дитину, її внутрішній стан після пережитого й бажання, щоб про хворобу мовчали.

Дані про пацієнта – справа хворого та лікаря

Відомості про хворобу пацієнта – лікарська таємниця. Сюди належать інформація про хворобу, методику лікування, обставини, що передували захворюванню або спровокували його, сімейне та інтимне життя, стан здоров’я близьких, а також сам факт звернення людини за медичною допомогою. Усі ці дані лікар не має розголошувати без згоди свого пацієнта. Це поняття не тільки медицини чи права, але й етики, бо лікар завжди повинен діяти на користь пацієнта. Адже конфіденційність – базова для терапії як такої. І стосується всіх без винятку медичних працівників.

Це поняття не тільки медицини чи права, але й етики, бо лікар завжди повинен діяти на користь пацієнта. Адже конфіденційність – базова для терапії

Історію про порушення таємниці молодшим медпрацівником нам розповіла Надія (ім’я змінено з етичних міркувань), медсестра. У жінки була післяпологова депресія. Оскільки не змогла сама подужати проблему, звернулася до психіатра. Анонімність для неї була надважлива. «Після лікування отримала дозвіл працювати. І все було б добре, якби не зустріла санітара психлікарні у себе на роботі. Він розказав колегам, де мене бачив. Наді мною сміялися й обговорювали», – розповідає жінка. З часом все налагодилося, колеги зрозуміли, що хвороба – у минулому, все ж історія залишила неприємний слід для Надії.

Ще одна некоректна з боку медиків ситуація трапилася в Івано-Франківській міській клінічній лікарні № 1. Мирослава (ім’я змінено) привезла на обстеження маму, в неї були проблеми з тиском. «У травматологію зайшов чоловік. Коли він вийшов з кабінету в оглядову, лікарка при відчинених дверях почала телефонувати й розказувати смішну, на її думку, історію цього пацієнта. Казала, ходіть подивитеся на цю комедію. Це чули всі, хто був у коридорі, й сміялися. Нас було багато, і, до речі, до мами з тиском прийшли за дві години», – зазначила жінка. Зауважимо, лікарка могла розповісти про випадок колегам лише для того, аби порадитися з ними щодо лікування. А сміятися над проблемою, хай якою б вона була, неетично.

Лікарська таємниця під охороною закону

Лікарська таємниця регулюється нормами закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», зазначає Оксана Сорока, начальник юридичного відділу ІФНМУ, доцент кафедри соціальної медицини та громадського здоров’я. Так, у статті 40 констатується, що «медичнi працiвники та iншi особи, яким у зв’язку з виконанням професiйних або службових обов’язкiв стало вiдомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, iнтимну i сiмейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати цi вiдомостi, крiм передбачених законодавчими актами випадкiв. При використаннi iнформацiї, що становить лiкарську таємницю, в навчальному процесi, науково-дослiднiй роботi, в тому числi у випадках її публiкацiї у спецiальнiй лiтературi, повинна бути забезпечена анонiмнiсть пацiєнта».

Якщо інформація десь використовується, то вона знеособлюється. Так, у реєстрі судових рішень так звані медичні справи містять знеособлені дані про фігурантів. Здогадатися про суть справи можна через назву закладу.

Важливо для лікарської таємниці те, що діагноз можна повідомляти лише повнолітньому пацієнтові. Дізнаватися історію хвороби іншим особам заборонено. «Для своїх батьків ми будемо дітьми у будь-якому віці, але це не означає, що батьки повнолітнього пацієнта прийдуть і дізнаються дані», – зауважує Оксана Сорока.

Пацієнт може частково знати про свою хворобу лише за умови, що розголошення може погіршити стан його здоров’я, зашкодити процесові лікування.

Показовою щодо лікарської таємниці є справа Устименка, що дійшла до Конституційного Суду. У 1990 році Костянтин Устименко дізнався, що за клопотанням адміністрації Дніпропетровського залізничного технікуму він перебував на обліку в Дніпропетровському міському психоневрологічному диспансері. Чоловік звернувся у заклад охорони здоров’я з проханням надати інформацію про те, коли і за яких умов його ставили на облік, кому видавались довідки про його перебування на такому обліку і чи законними є дії психіатрів щодо обмеження його працевлаштування у 1988-1990 роках. Йому відмовили. Устименко звернувся до суду із заявою, бо сам факт перебування на обліку обмежив можливості влаштуватися на роботу і завдав йому моральних та матеріальних збитків. Далі була судова тяганина, проте Устименко був упертий і дійшов до Конституційного Суду. А там постановили: пацієнт має право знати дані про себе, а конфіденційну інформацію про хворобу не можна поширювати.

Дещо інша історія, як з Устименком, сталася в одному з навчальних закладів Івано-Франківська. Здобувати освіту прийшов хлопець з психічними розладами. Про те, що він на обліку в психлікарні, стало відомо всім. Одногрупники почали його боятися. А в заклад приходила мама й просила, аби його не відрахували.

Незважаючи на те, що людина має якесь психічне захворювання, лікується, вона вважається психічно здоровою, якщо інше не встановлено судом

«Незважаючи на те, що людина має якесь психічне захворювання, лікується, вона вважається психічно здоровою, якщо інше не встановлено судом, – роз’яснює Оксана Сорока. – Коли є рішення суду про обмеження чи позбавлення дієздатності, яка залежить від віку і психічного стану, то тоді можна говорити про психічну хворобу. А все решта – презумпція психічного здоров’я».

Що ж до листків непрацездатності, то Оксана Сорока зазначає: сьогодні діє правило в лікарняних листках не вказувати діагнозу. Виняток – коли людина хворіє довгий час. Тоді пишуть шифр, аби роботодавець не звільнив.

Коли таємницю розголошують

У законі чітко зазначено: «Забороняється не лише збирання, а й зберігання,   використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах  національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини». До конфіденційної інформації належать свідчення  про особу.

Так, правоохоронні органи мають право дізнатися особисту інформацію тільки тоді, коли на це є у них повноваження, підкреслює Оксана Сорока. Якщо немає ухали суду про забезпечення доступу до документів, то лікарні не мають права надавати інформацію про пацієнта. Коли у лікарню потрапляє людина, до прикладу, з вогнепальними чи ножовими пораненнями, то лікар зобов’язаний повідомити правоохоронні органи й розповісти їм про діагноз. Однак той, кому розповіли, повинен зберігати лікарську таємницю.

Розголошують дані про хворобу тоді, коли існує небезпека зараження нею інших. До прикладу, інфекційне захворювання у школі. Якщо виявляється така хвороба в закладі, лікарня повідомляє про це санітарно-епідеміологічну службу, розповідає медсестра Івано-Франківського природничо-математичного ліцею Аліна Удовенко. Там дають настанови, що чинити у випадку виявленої хвороби, й надсилають листа у заклад. «Якщо шлях передачі інфекції через руки, їжу, звичайно, про це мають знати інші. Бо це небезпека для них», – зауважує Аліна Удовенко. Коли ж у школяра проявляються симптоми якоїсь хвороби, про це повідомляють його батьків. А вони повинні звернутися до лікаря, аби той підтвердив діагноз. Таким чином дбають, аби інформація про хворобу дитини не поширювалася у колективі.

Будь-яке лікування потребує щирості пацієнта. Якщо він щось недоговорює про якийсь симптом, неприємний, соромний, про який незручно говорити, то лікар його нормально не зможе діагностувати

І цікавий нюанс: лікарську таємницю розголошують у подружжі. Пара зобов’язана повідомити одне одному про стан здоров’я, інакше це підстава для визнання шлюбу недійсним, зауважує Уляна Хомут, юрисконсульт, асистент кафедри соціальної медицини та громадського здоров’я ІФНМУ.

Лікування неможливе без довіри

«Будь-яке лікування потребує щирості пацієнта. Якщо він щось недоговорює про якийсь симптом, неприємний, соромний, про який незручно говорити, то лікар його нормально не зможе діагностувати. Терапія працює тоді, коли пацієнт говорить щиро», – розповідає Анна Шийчук, психолог.

Лікарська таємниця береже хворого від страху і від сорому, лікарю ж дозволяє максимально допомогти пацієнтові. Порушення її передусім завдасть моральної шкоди, наголошує Анна Шийчук. Якщо лікар зумисне чи ні повідомить про хворобу комусь іншому, це може спричинити недовіру до лікування як такого. Ось приклад з психотерапії. Одна психотерапевтка розповіла історію своєї клієнтки колезі, а колега вирішила поділитися цим з іншими. Інформація дійшла до чоловіка пацієнтки. Це нашкодило подружнім стосункам, адже жінка хотіла поділитися наболілим і, звісно, чоловік не мав знати про її переживання. У результаті до нього дійшла інформація про особисте не від дружини, а від чужої людини. Жінка довго пояснювала, що мала на увазі. Такий інцидент призводить до травматичного досвіду. Ця пацієнтка, наприклад, більше ніколи не піде до психотерапевта.

Відповідальність за розголошення лікарської таємниці

Відповідальність за розголошення лікарської таємниці прописана в Кримінальному кодексі України. Так, у статті 132 йдеться, що за розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби передбачені штраф від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів, або громадські роботи на термін до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Згідно зі статтею 145 за незаконне розголошення лікарської таємниці, якщо це привело до тяжких наслідків, винний може заплатити штраф до 50 неоподатковуваних мінімумів, відбути громадські роботи на термін до 240 годин. Також суд може позбавити права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або ж призначити виправні роботи до двох років.

Звісно, аби винного притягнули до відповідальності, його злочин треба довести. У цьому випадку слід обґрунтувати, чи дійсно порушення лікарської таємниці призвело до шкоди. Слід зауважити, що переважно йдеться про її моральний аспект.

Якщо ж хворобу пацієнта розголосили, повідомили якісь інші особисті дані, він може звернутися до адвоката, що спеціалізується на сфері охорони здоров’я, резюмує Оксана Сорока. Загалом, таких справ у судах небагато. Але це не означає, що відстоювання вашої конфіденційності буде програшним.

Автор: Софія Сіренко

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 27

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.