Гриби, картини, нитки, корови: відомі франківці розповіли про свої хобі

Цікаві люди не живуть лише самою роботою, але мають такі ж цікаві захоплення. У цій статті потроху про різне: як в’язання може допомогти написати аж цілий роман, як приготувати печінку без гіркого присмаку, чому на полювання справжні мисливці беруть лише два набої, де шукати універсальні гриби і для чого в кожному новому місті найперше шукати корову.

Сергій Адамович збирає гриби

Історик, науковець Сергій Адамович так любить збирати гриби, що вже здавна мріє відкрити тематичний ресторан, де пропонували б не лише грибні страви на будь-який смак, але й кожен елемент інтер’єру закладу нагадував би про гриби. Ба більше, сам ресторан мав би вигляд гриба.

Сергій Адамович орієнтується в навколишніх лісах майже як у себе вдома. Він точно знає, що в дуже старому лісі грибів немає, а в новому вони тільки починаються. Каже, що не збирає гриби, а полює на них. Історик може відрізнити білий гриб, який росте в Галичі, від білого гриба, що з Ворохти. І навіть здатен визначити, який гриб виріс під дубом, а який – біля ялинки. Ще б пак – він кохається у грибарстві вже років 35. Збирає гриби в усі пори року, для кожного виду – свій сезон.

Торік у червні Сергій Адамович похизувався в мережі унікальною знахідкою – білим трюфелем, який випадково уздрів у звичайному березовому лісі в селі Уніж на Городенківщині. Про це писали в усіх місцевих ЗМІ. Гриб був завбільшки з кулак, важив 250 грамів. Попри інформацію про величезну вартість таких грибів науковець не захотів його продавати. Між іншим, ціна на білий трюфель стартує від 400 євро за 100 грамів.

«Ми його стушкували. А родзинка цього гриба – в його кулінарному ароматі, – розповідає Сергій Адамович. – Трюфель містить потужний афродизіак. Навіть сусідка з іншого під’їзду прийшла питати, що це в нас удома таке готується. Однак за смаком трюфель відносять аж до четвертої групи їстівних грибів, тобто смаколиком його точно не назвеш».

Сергій Адамович похизувався в мережі унікальною знахідкою – білим трюфелем, який випадково уздрів у звичайному березовому лісі

А взагалі, найбільш універсальними грибами є лисички, бо містять такі складники, що їх практично не їдять черв’яки. Також лисички мають радіонуклідні властивості. Тоді як решта грибів відомі здатністю вбирати в себе всі навколишні шкідливі речовини.

Сергій Адамович уже кілька років веде власну групу у фейсбуці, яка називається «Тихе полювання». Там публікує фотографії своїх знахідок, ділиться цікавою інформацією на тему грибів.

Науковець ще й уміє смачно готувати грибні страви, найбільший делікатес – грибний суп із плавленим сиром.

Віктор Кімакович полює

Директор департаменту освіти, науки та молодіжної політики Івано-Франківської ОДА Віктор Кімакович полював змалку разом із батьком. Каже, полювання – це давня європейська традиція і ціла культура. І йдеться не лише про зовнішню атрибутику, хоча і це важливо. Приміром, справжній мисливець має бути гідно вдягненим: капелюх, ягдаш…

«Мені не дуже подобається стан полювання в Україні, – каже Віктор Кімакович. – Нині маємо типову пострадянську ситуацію, коли за старою російською традицією полювання вважається суто засобом здобуванням м’яса і прожиття. Але сучасній людині немає потреби впольовувати тварину, щоб прохарчуватися. Насправді полювання – це дуже старовинна традиція, в якій з величезною повагою ставляться до звірів і полюють на них переважно заради трофею. Мисливець у куфайці, який уночі з тепловізором винюхує дичину, – це не мисливець, а браконьєр».

Найперше маємо розуміти, що тварина – це сотворіння Боже, маємо ставитись з повагою до неї, має бути справедлива погоня, звір  мусить мати шанс, тому, наприклад, в рушниці не повинно бути більш ніж два набої. Якщо мисливцю таки вдалося здобути здобич, все одно він дотримується низки правил, певного ритуалу. Наприклад, на місце потрапляння кулі кладуть зламану гілку, ще одну гілку ставлять до рота тварини – як останню поживу, а третю гілку вкладають у капелюх мисливця. Убиту тварину акуратно відкладають на правий бік і віддають останню шану. В жодному разі її не можна переступати, тягнути, фотографуватися поруч тощо – це вияв неповаги до здобутого звіра.

Саме таку культуру полювання намагається відродити в Галичині Віктор Кімакович разом із мисливцями-однодумцями. «На тих угіддях, де правильно ведеться мисливське господарство, за європейськими стандартами, тварин є дуже багато, – продовжує посадовець. – Бо ж немає такого завдання – просто вибити звірів. До прикладу, підстрелений старий олень дає дорогу молодим наступникам. Куріпок, фазанів чи зайців мисливці ще й додатково купують і випускають у дику природу – вони ж дадуть потомство. А взимку хто підгодовує диких звірів у лісі? Та ж мисливці».

Нині маємо типову пострадянську ситуацію, коли за старою російською традицією полювання вважається суто засобом здобуванням м’яса і прожиття

Віктор Кімакович полює на птахів і навіть має мисливського собаку породи англійський пойнтер. Песика звуть Пунто, і він уміє не лише вправно полювати, але ще й обожнює дітлахів. Адже директор департаменту вже навчає мисливських традицій і свого сина. Посадовець каже, що ніколи не розчаровується, якщо приходить з полювання без здобичі, адже любить мисливство не за це. Йому важливий сам процес.

Цікаво, що Віктор Кімакович ще й уміє смачно готувати впольовану дичину. А це не абищо, адже таке м’ясо дуже легко пересушити і таким чином зіпсувати страву.

Ольга Деркачова в’яже

Коли письменниці Ользі Деркачовій потрібне натхнення для нового роману чи наукової статті, вона йде до кравецького магазину, купує нитки і береться за в’язання гачком. А ще плетення заспокоює їй нерви, допомагає впорядкувати думки.

«Мої бабусі хенд-мейдили, – усміхається письменниця. – Тому рукоділля було в моєму житті, відколи себе пам’ятаю. Весь час щось гаптувалося, вишивалося, плелося…»

Ольга починала з серветок, а потім були сумочки, сукні, кофтини, різні аксесуари… Вона навіть зв’язала своєму нареченому светр як подарунок до його дня народження. Це мав бути сюрприз, тому щоразу на побаченні Ольга прискіпливо розглядала обранця – чи бува не помиляється з розмірами, потім приходила додому, порола частину светра і в’язала по-новому.

«Тепер, коли чоловік, жартуючи, докоряє мені, чому не роблю закрутки, як інші ґаздині, натомість лише книжки пишу, – усміхається Ольга, – я одразу нагадую за той светр. Мовляв, яка ж із тих господинь власноруч створила чоловікові кофтину?». До речі, славнозвісний светр благовірний Ольги і досі зберігає у шафі.

Найшаленішим плетеним витвором письменниці була синьо-біла сукня з величезними рукавами і пишною спідницею, на яку пішло так багато ниток, що жінка навіть не пам’ятає скільки – лиш постійно ходила в крамницю і докуповувала. Зате потім усі колеги в університеті були вражені неймовірною сукенкою.

Ольга каже, що в’язання дуже схоже на процес написання книги – є ідея, образ, але ніколи до кінця не знаєш, що з того вийде, коли ж зробиться остання петля.

Віктор Анушкевичус куховарить

Екс-очільник Івано-Франківська любив куховарити ще з дитинства. Його мама дуже смачно вміла готувати, працювала помічницею повара і багато чого навчила сина.

«Якихось особливих рецептів не пригадаю, але знамениті мамині котлети були дійсно фантастичні, – каже Віктор Анушкевичус. – Я більше ніде такої смакоти не куштував. Я намагався приготувати, але страва вдавалася лише трохи схожою. Мама точно мала якийсь секрет».

У сім’ї колишнього мера здавна є традиція збиратися разом щонеділі за обіднім столом. Тепер сходяться трохи рідше, бо двоє синів живуть уже за кордоном.  На такі родинні посиденьки Віктор Анушкевичус обов’язково щось готує смачненьке. Коронних страв має багато – все залежить від сезону. Дружина найбільше обожнює його капусняк. Каже, що так готувати його не вміє ніхто. Ба більше, ексмер знається на різних національних кухнях: може приготувати не гірше, ніж грузини, угорці, корейці і навіть китайці.

Віктор Анушкевичус ніколи не дотримується рецепта, обов’язково імпровізує – так, як йому більше до смаку. Колишній очільник міста має чимало своїх кулінарних секретів. «Багатьом господиням не вдається позбавити печінку гіркого смаку. Її пробують вимочувати в молоці, оцті й навіть кока-колі. Однак я рекомендую значно кращий спосіб, – ділиться він. – Коли під час смаження печінка виділяє піну, м’ясо потрібно одразу відкинути на друшляк і промити під холодною водою. Сковорідку теж вимити. Лише тоді можна продовжувати готувати».

Найбільше Віктор Анушкевичус полюбляє страви з нежирної свинини. Крім того, легко може обійтися без солодощів, а ще він терпіти не може смаку кінзи.

Одна з його найулюбленіших страв – рагу по-угорськи. Дуже легка в приготуванні, поживна і доречна наприкінці весни – на початку літа, коли бракує вітамінів. Та й зовсім недорого обходиться, адже в основі – борщовий набір. Крім того, страва ще й доволі оригінальна, принаймні Віктор Анушкевичус ще в жодному ресторані на неї не натрапляв.

Отже, готувати потрібно в чавунній каструлі. Порізану кубиками свинину (найкраще ошийок) обсмажити на сильному вогні до скоринки. Потім на це м’ясо викласти такі шари: порізану півкільцями цибулю, півкільця картоплі, півкільця буряка, кільця моркви і наостанок шар посіченої білокачанної капусти. Спеції – за смаком. Накрити каструлю кришкою і покласти в духовку, розігріту до 160 градусів. Так тушити півтори години. Потім замість кришки на каструлю покласти широку поглиблену тарілку, притиснути і перевернути догори дном. Тоді м’ясо стає верхнім шаром страви, а капуста – нижнім. Почекати трохи, щоб жир стік донизу і змастив капусту, й тоді можна куштувати рагу.

Тетяна Терсенова-Заводовська малює

Власниця модельної агенції, світська леді, знавчиня етикету Тетяна Терсенова-Заводовська має цілий оберемок хобі: збирає марки, монети, займається вокалом, а в останні роки згадала і про своє ще шкільне захоплення – малювання. Талант успадкувала від мами, в якої майже всі родичі мали художні здібності.

У дитинстві Тетяна Терсенова-Заводовська малювала все, що бачила. А певний період захопилася зображенням очей. Кожні очі були зовсім інші, вона їх просто вигадувала.

Нині жінка здебільшого змальовує з фотографій чи картин. Як правило, бере звідти за основу лише певні елементи, а далі починає імпровізувати. Якось протягом пів року вона намалювала аж сотню картин. Натхнення – воно таке. Але вдома висять лише дві роботи, одна з них – улюблена. Там зображене італійське містечко. Всі решта творіння Тетяна Терсенова-Заводовська подарувала, або їх розкупили. В одного столичного колекціонера є аж 22 картини її авторства.

Поки франківка створює свої шедеври на кухні, але вже незабаром чоловік завершить облаштування майстерні для неї.

Ігор Вакалюк колекціонує корови

Хто б міг подумати, що проректор з наукової роботи Івано-Франківського національного медичного університету Ігор Вакалюк має таке чудернацьке хобі. Ось уже тринадцятий рік поспіль він колекціонує… корови. Науковця цікавлять експонати у будь-якому форматі: фотографії, статуетки, картини, листівки, іграшки, марки тощо. Ігор Вакалюк навіть виділив удома окрему кімнату-музей, де зберігає всіх своїх корівок. А їх у чоловіка вже назбиралося понад півтори тисячі – з кількох континентів.

Ігор Вакалюк часто їздить у відрядження і, щойно прибуває в нове місто, одразу шукає цікавий експонат для своєї коров’ячої колекції. «Єдине місто, де я так і не зміг знайти жодної корівки, це був Бангкок», – каже науковець.

Найдорожча корівка в колекції медика коштувала 2000 грн, а найдешевша – кілька гривень. Чимало корівок Ігорю Вакалюку подарували, адже про його захоплення знають чимало знайомих і друзів. Правда, чоловік побоюється, що одного разу друзі вирішать радикально пожартувати й спрезентують йому живу корову.

У своїй музейній кімнаті лікар буває зрідка – часу бракує. Та коли все ж знаходиться вільна хвилинка, то залюбки там витирає пил, переставляє місцями експонати чи просто любується. Каже, що то для нього своєрідна медитація.

До речі, незвичайну колекцію Ігоря Вакалюка можна переглянути на спеціальному сайті “Коров’яча колекція” (http://www.vaka-vip.com/), який він створив ще кілька років тому, аби ділитися та популяризувати своє хобі. Окрім світлин, на сайті також можна знайти різноманітну інформацію про корів: цікаві факти, загадки, анекдоти, казки тощо.

То звідки ж в Ігоря Вакалюка взялася така особлива любов до цих тварин? Справа в тому, що чоловік виріс у родині науковців. Його мама як філолог досліджувала етимологію різноманітних слів. Так ще в юності медик дізнався, що слово «Вакалюк» має певний стосунок до корови. Адже «вака» з латинської перекладається як «корова», «юк» – суфікс, притаманний українським прізвищам, а літера «л» – просто сполучна. Тоді в Ігоря Вакалюка виникла незвичайна ідея. «Чом би й ні!» – подумав чоловік та придбав свою першу корівку.

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 27

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.