«Мене підняли в 4 ранку і сказали збирати речі»: Андрій Ейдер – перше інтерв’ю

Звільнений з полону наймолодший моряк Андрій Ейдер поспілкувався з журналістами проєкту “Повернися живим”. До нього в той час якраз приїхали з Надвірної батько та мачуха.

Головний військовий клінічний госпіталь. Біля волонтерського пункту припаркований мотоцикл з військово-морським прапором України. На ньому приїхали до Києва батько і мачуха наймолодшого із звільнених військовополонених моряків Андрія Ейдер. Зараз всі, кого повернула Росія 7 вересня, проходять медичне обстеження: військові в госпіталі, цивільні – в «Феофанії».

«Їхали півдня і всю ніч»

-Фейкова інформація про те, що наші військовополонені і політв’язні летять в Україну, нас дуже зламала. Настільки, що ми в цей раз до останнього не вірили в їх повернення і не відкладали своїх планів – поїхали на фестиваль в Галич, – розповідає батько Андрія Дмитро Ейдер. – І тільки тоді, коли я поговорив по телефону з малим, ми швидко зібралися, в мікрофон крикнули на весь фестиваль, що наші моряки повернулися, і виїхали до Києва. Ми їхали півдня і всю ніч на мотоцикл-круїзері – 700 кілометрів, по трасі 110 кілометрів на годину, а Женя ще й в цей час листувалася по телефону. Приїхали в 3 ночі, а о 9 ранку вже були госпіталі.

– Андрій такий худенький! Я обняла його за талію, і сказала, що ніколи не відпущу, – додає Євгенія.

Сина Дмитро не бачив приблизно 1,5 року (з тими 9 місяцями, що він був в полоні в РФ). Каже, Андрій змужнів, змінився, але залишився все таким же «пацаном».

– Ми всі так само жартуємо. Перший наша розмова по телефону була такою: як тільки вони вийшли з літака, я набрав колишню дружину, маму Андрія, вона передала синові трубку. І він запитує: «Батя, а кільце?». А я кажу: «А чого ти повернувся раніше терміну? Я почав його на замовлення робити, тепер чекай », – сміється Дмитро. – Але все-таки привіз. Так що Андрій вже зробив пропозицію своїй дівчині Марині.

Чоловік каже: зараз звільненим морякам найбільше не вистачає свободи пересувань і дій.

– Вони 9 місяців виконували чиїсь вказівки. Тому тепер я навіть сідаю подалі, жартую: «Хіба мало, раптом ви подумаєте, що я на вас тисну». Але все одно зараз потрібно бути поруч з ними, – говорить Женя.

Зараз вона допомагає волонтерам в київському госпіталі, а ще займається питаннями видання книги віршів Андрія – їх він передавав в Україну з СІЗО.

“Ці дев’ять місяців мене дуже змінили»

В цей час сам Андрій з ранку і до вечора проводить в кабінетах лікарів госпіталю. Коли росіяни напали на корабель «Бердянськ», моряк отримав поранення і переніс операцію, перебуваючи в полоні. Свій 20-й день народження Андрій зустрів в СІЗО «Лефортово» в Москві.

– Про те, ніби нас відправляють додому 30 серпня, я дізнався пізніше з новин, а потім подробиці мені розповів адвокат. За кілька днів до самого обміну мене підняли в 4 ранку і сказали збирати речі. У літаку я був радий бачити весь свій екіпаж – тих, з ким не бачився на судах. Ми спілкувалися, обговорювали новини і свої плани. Зустріч з хлопцями на судових засіданнях – це завжди була радість. Коли ти сидиш довгий час в камері з якимось сусідом (у мене це був наркоман, дід, який відбував покарання за хабар і шахрай), а потім вириваєшся в суд, то, хоча і знаходишся в специфічному місці, але поруч люди, з якими ти багато пройшов, вони як твоя родина. Коли вийшов з літака, звичайно, була радість. Я знав, що треба триматися, адже мене чекають рідні.

За словами Андрія, під час перебування в російських СІЗО психологічно на нього не тиснули. Зараз звільнений моряк трохи розгублений від уваги журналістів, і каже – хоче скоріше повернутися додому, в Одесу.

– Я вже зробив пропозицію своїй дівчині Марині і готуюся наступного літа зіграти весілля. Дуже хочу в Одесу, хоча Київ для мене рідне місто, це ж Україна. Але я хочу додому – там друзі, родина. Та й до моря тягне, всіх нас до нього тягне. Ці дев’ять місяців мене дуже змінили. Я зрозумів, що кар’єра, гроші – це взагалі неважливо, коли ти не можеш бути поруч з людьми, з якими звик бути, яких ти любиш.