Медичні династії і заполітизовані лікарні: американський хірург ділиться враженнями від франківської медицини

Завдяки Юрію Кузичу, американцю українського походження, в Івано-Франківську стали можливі операції на відкритому серці. У 2015-му він передав для Центральної міської клінічної лікарні відповідне кардіохірургічне обладнання: штучні серця для перекачки крові, обладнання для наркозу, інструментарій, розхідні матеріали. Медику навіть вручили подяку від мера за визначний вклад у розвиток кардіохірургії міста.

А протягом останніх восьми місяців американець жив у столиці Прикарпаття і в рамках програми Фулбрайта досліджував систему післядипломної медичної освіти в Україні та в ІФНМУ зокрема. Скоро Юрій Кузич повертається додому і готовий поділитися деякими своїми спостереженнями.

Довідка:

Юрій Кузич – кардіохірург, громадський діяч, автор кількох публікацій на медико-хірургічні теми, кількакратний голова парафіяльної ради собору Св. Володимира і Ольги в Чикаго. Досі член «Пласту».

Юрій Кузич народився 27 липня 1940 року в м. Заліщики, що на Тернопільщині. У чотирирічному віці виїхав із батьками до Німеччини, а в 1949-му емігрував до США.

Після закінчення середньої освіти в академії у Чикаго студіював в Іллінойському та Канзаському університетах, а медичну освіту закінчив у 1965 році в університеті в Чикаго. Нині в тому ж місті має приватну практику.

«Час від часу я роблю обходи по лікарні, спілкуюся з інтернами. Власне їхні розповіді відіграють важливу роль для мого дослідження: як проходить післядипломна освіта, що інтерни роблять, як задовго навчаються… Ваша післядипломна освіта на практиці проходить трохи інакше, ніж в теорії. Ваші інтерни вчаться дуже короткий період. В Америці цей часовий відрізок значно більший. Наприклад, у загальній хірургії у нас інтерни навчаються п’ять років, а у вас лише три. Цього часу реально замало. Американський спеціаліст по закінченню інтернатури вміє робити все. А ваш випускник здатен виконувати лише найпростіші операції».

«Вашим інтернам не дають багато практикувати. Це дуже зле. Вони закінчують інтернатуру, але фактично не мають потрібних навиків, аби вже самостійно повноцінно працювати. Біда в тім, що досвідчені лікарі просто не хочуть давати молодим можливість практикувати. В Америці немає з цим проблем, бо університети є власниками лікарень. Таким чином, виш диктує, хто лікуватиме, хто оперуватиме… У вас навпаки – університет мусить підписувати угоду з медзакладами щодо інтернів. Це ускладнює післядипломну освіту молодих фахівців».

«Великою проблемою є ваша спеціалізація. Вона не достатньо підтверджена знаннями і навиками. Скажімо, тут, щоб стати кардіохірургом, достатньо провчитися три роки на загальній хірургії і потім пройти чотиримісячний курс з кардіохірургії. Так отримують диплом з відповідною спеціалізацією. Але для кардіохірургії чотири місяці навчання – це неймовірно мало. У США на це витрачають аж три роки, окрім попередніх п’яти. До речі, саме через такий тривалий період навчання багато американців не хочуть обирати фах кардіохірурга. Зате такий медик випускається справжнім професіоналом».

«Молоді українські медики мусять багато вчитися самостійно: з інтернету, на міжнародних конференціях, форумах, завдяки грантовим програмам… Інакше тут просто не здобути високого рівня. У вас є багато висококласних лікарів, але більшість із них осягнули ту науку завдяки самоосвіті. Звісно, це потребує чимало часу і грошей. На жаль, наразі тут немає такої системи післядипломної освіти, яка б готувала нові кадри як слід».

«Дуже часто спостерігаю у вас цілі медичні династії. Батько вчить сина, а його вчив дідусь і так далі. При цьому далеко не завжди діти охоче наслідують родинну професію, але таке враження, наче їм просто не дають вибору. Студенти мені розповідали, що половина їхніх однокурсників насправді не мали б учитися в медуніверситеті, бо медицина їх узагалі не цікавить».

«В американських лікарнях не обов’язково надягати бахіли, лише в операційній».

«Я захоплююся тим, як вашим лікарям вдається виконувати неймовірно складні операції, маючи таке застаріле обладнання. Хоча за останні чотири роки ситуація з оснащенням суттєво покращилася».

«Купа місцевих лікарень мають проблеми з обладнанням. Його або нема, або є дуже мало. Проте майже у кожній лікарні Прикарпаття менеджмент закладу намагається щось покращити: добудовують, пишуть грантові проекти, домовляються з меценатами… Гадаю, це позитивний наслідок створення ОТГ і децентралізації влади. Хоча декотрі ОТГ дуже бідні».

«Часом деякі методики, які застосовують ваші лікарі, є досить застарілими. Це дивно, бо багато медиків їздять по світових форумах. Думаю, чимало зі старших фахівців просто не хочуть бути гнучкими, щось змінювати, натомість роблять так, як звикли все життя».

«Ваші лікарні дуже залежні від органів місцевого самоврядування. Це недобре. Діяльність лікарень є надто заполітизована. Це ж безглуздо, коли чиновники з адміністрації вирішують, до якої лікарні передати обладнання. Як вони можуть приймати такі важливі рішення, не будучи медиками? Дуже часто робляться речі не задля добра пацієнта, а з певних політичних мотивів».

«Я не глибоко вникав, але багато студентів нарікають мені і на переддипломну освіту. Наприклад, їх не влаштовує спосіб викладу матеріалу. Мовляв, часто професори примушують просто переписувати все з книжки. Під час пар студентам бракує практичних знань і обміну думками».

«Багато українських медиків їдуть працювати в Польщу. Тоді як чимало польських лікарів намагаються працевлаштуватися в Німеччині. А німецькі фахівці в свою чергу виїжджають до США. То чи не краще українським лікарям одразу пробувати потрапити до Америки?»

«Реформи Уляни Супрун, як на мене, є дуже ефективними. Є труднощі, не все досконало, але керунок правильний. Ламати систему завжди тяжко. Для рушійних змін потрібно щонайменше ще років 20».

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 27

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.