Хай нам буде солодко

В одній із попередніх статей я розповідала, як люблю каву і процес її приготування. Але, направду, не знаю, чи склалися б наші з кавою стосунки так романтично, якби не тістечка.
 Іноді заходжу в кафе з твердим наміром з’їсти щось корисне і низькокалорійне – салат чи, наприклад, овочевий крем-суп – але йду попри вітрину з солодощами … і таки не можу її оминути. Зупиняюся і переконую себе: «Та ні, я зовсім цього не хочу. Зовсім. Особливо того, що з ягідками зверху. І отого, лимонного, сонячно-жовтого. І шоколадного дуже-дуже не хочу. А ось це, повітряне, з ніжною хмаркою крему, взагалі не смачне. Це одразу видно – не смачне!» – ковтаю слину і замовляю найкрасивіше.

Ні, насправді я дуже люблю салати і крем-супи. Та й взагалі все, що стосується здорового харчування, мені смакує. Але ж торти і тістечка… Це щось особливе. Торти і тістечка володіють гіпнозом. Від них неможливо відірвати погляд. Гадаю, це якась досі не до кінця досліджена суперсила, яка позбавляє більшість жінок (і мене в першу чергу!) здатності керувати собою.

Згадую, як переїхала у Франківськ. Була тоді школяркою, і при першому знайомстві з новим класом мені одразу запропонували на перерві піти на «Перлину». Я без зайвих розмов погодилася, бо відмовлятися було наче відгородитися від нових друзів, і весь урок думала-гадала, що ж таке «Перлина». Коли задзеленчав дзвінок, мені гукнули: «Погнали!» – і я разом з усіма кинулася з класу. Виявилось, що ми біжимо в гастроном, розташований метрів за двісті від школи. А там… А там відбулося знайомство з «Перлиною». Однокласниця з набитим ротом примовляла: «Їж, їж, таке печуть тільки у нас, у Франківську». Але припрошувати не було потреби, ба більше, в ту хвилину мене б і за вуха не відтягнули від торта. Так мені сподобалася та «Перлина», що наступної перерви вже я всіх підмовляла зганяти в гастроном. Якби не брак кишенькових грошей, була б я в тому гастрономі постійним клієнтом.

А ввечері в телефонній розмові захоплено описувала київській подрузі свої перші враження від нового міста. І про торт була довга тирада: «Анюто, якби ти спробувала тутешню «Перлину», ти б одразу закохалася у Франківськ. Не знаєш, що таке «Перлина»? Я теж не знала. Це як солодка візитівка міста, розумієш? Ну, як «Київський торт» для Києва. Слухай, приїжджай, ти мусиш продегустувати!»

До речі, в гастрономі біля школи ще робили фантастичний молочний коктейль. Подавали його в гранованих склянках, і коштував він копійки. Але про коктейль – іншим разом, бо то окрема велика любов, сьогодні – про тістечка.

Так от, з «Перлини» почалося моє знайомство з франківськими солодощами. Особливо полюбилося слово «пляцки». Галичина взагалі славиться своїм трепетним ставленням до випічки, і пляцки – то предмет гордості і самоствердження кожної порядної галицької ґаздині. Гортаючи старі переписи своєї мами, дивуюся, яка дивовижна фантазія проявляється вже в самих назвах: «Роз-Марі», «Маковий п’яничка», «Кури в декреті», «Смерекова хата», «Графські руїни», «Яблучний потопельник», «П’яна вишня». Ось тобі і гумор, і образне мовлення, і асоціативне мислення. Що вже говорити про самі рецепти? Вони у нас такі вишукані, багатокомпонентні і неймовірно смачні, що можна сміливо стверджувати, що в кулінарному сенсі ми, галицькі жінки, таки чогось досягли!

Якось мені довелося бути на екскурсії Івано-Франківськом (такі влітку проводять для всіх охочих щонеділі і, до речі, безкоштовно), і в нашій групі були приїжджі звідкілясь здалеку, уже й не пригадаю звідки. Один чоловік спитав мене тихо: «Скажіть, будь ласка, що таке пляцки? Бо нам їх хвалять, а ми не знаємо, що це». «Пляцки…– задумалася я. – Ну, це майже як торти, але вони не круглі, а прямокутні. Взагалі-то, це по-вашому пироги, але пироги – то все ж іще не пляцки. Пляцки значно смачніші. Та ви краще не розпитуйте, а зайдіть в будь-яке кафе і попросіть. Та й будете знати». Якась жіночка біля мене здивовано знизала плечима і, коли туристи відвернулися, обурено прошепотіла: «Як то можна не знати, що таке пляцки?! Пляцки – то є пляцки!» Я стримала усмішку і погодилася: «Чиста правда, пляцки – то є пляцки!» І що тут ще скажеш?!

А сказати можна хіба лиш те, що у Франківську пляцки таки дуже добрі. Як на мене, не гірші, ніж у Львові (згадую Львів, бо в кулінарному плані саме він тримає першість серед туристів), а ціни навіть значно привабливіші. Крім того, наші кафе більше орієнтовані на постійних клієнтів, а не на випадкових заїжджих, тому вимоги до якості досить серйозні. Рідко коли трапляється, що замовлений шматок торта не смакує, а якщо вже таке сталося, то власники мають великі проблеми – гості до них навряд чи повернуться вдруге.

Звісно, не всі так само люблять солодке, як я. Хтось, може, взагалі не заглядає в десертну частину меню. Але все ж (і думаю, більшість жінок зі мною погодиться) те, що пропонує кафе із солоденького, часто впливає на наш вибір закладу.
За останні десять-п’ятнадцять років в нашому лексичному запасі міцно закріпилися такі слова, як «тірамісу», «фондан», «брауні», «чізкейк», «захер», «шварцвальд». І це прекрасно, що є можливість, не виїжджаючи з рідного міста, спробувати на смак Італію,Францію чи Австрію. Проте хотілося б побажати нам усім не забути, що таке пляцки, руляди, медівники, роґальки, пампушки і завиванці. Бо це ж наше, рідне, таке, що пахне дитинством, бабусиними руками, ніжністю і любов’ю. І воно гріє не тільки нас, галичан, але й усіх, хто приїжджає в гості, адже чізкейк можна скуштувати будь-де, а роґальки з ружевою мармулядою – тільки у нас.

Тож частіше звертаймось до старих рецептів, що збереглися від наших мам і бабусь, відвідуймо гарні кафе і куштуймо щось новеньке, досі не знане, бережімо своє і переймаймо досвід інших.
І хай нам буде солодко!
Смачного!

Автор: Лариса Мончак

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 27

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.