Я – наркоман

Наркозалежність лишається з людиною на все життя – як хронічна хвороба. Але багатьом вдається її контролювати і при цьому ще й влитися в активний ритм соціуму: заробляти гроші, подорожувати, одружуватися, вчитися, волонтерити… Дехто навіть зміг забути про наркотики, але таких мало. Більшість тільки мріє про це. Вони мріють і… бояться – яким буде життя без дози?

Замісна підтримувальна терапія (ЗПТ) – це вид лікування опіоїдної залежності, при якому використовують речовини, які мають подібну до героїну та морфіну дію на головний мозок людини. Це дозволяє запобігти розвитку синдрому відміни та блокувати потяг до нелегальних опіоїдів. Цінність ЗПТ полягає в тому, що вона дає змогу залежним споживачам відмовитися від вживання нелегальних опіатів, значно зменшити ризик, пов’язаний з ін’єкціями (ВІЛ, гепатити, інфекції тощо), стабілізувати здоров’я, стати соціально активними.

Все – у вирву

«Зараз модно їздити на самокатах, а тоді, в середині 90-х, – вживати наркоту. Ти йшов по району, і тобі відкрито пропонували спробувати саме його товар… Ніби опинився на ринку, аби картоплі купити, – сумно всміхається 39-річний франківець Андрій. – Пам’ятаю, як хвалилися, мовляв, ти ще куриш травку, а я вже ширку спробував. Жах…»

Чоловік каже, що одразу розпізнає теперішніх або колишніх наркозалежних – за поглядом, рухами, розмовою, ходьбою… «Розумієте, це лишається з людиною на все життя. Як хронічна хвороба», – говорить він.

Андрій не хоче називати своє прізвище, і взагалі чоловікові дуже неприємно знову згадувати, як почалося його пекло, хотілось би забути назавжди. З його колишніх однолітків-друзів мало хто лишився – більшість повмирали.

«Тоді наркобізнес кришували менти, – продовжує Андрій. – Ти приходив на точку до бариги, а там на кухні вже сидів мент і чекав на свої гроші. До речі, це дуже посприяло розповсюдженню наркотиків, а разом з тим і ВІЛ-інфекції. Якщо і ловили, то лише тих, хто приходив купувати. А продавці собі спокійно продовжували торгувати тією заразою».

Андрій – наркозалежний і ВІЛ-інфікований. Про свій діагноз дізнався на початку 2000-х, і саме тоді щось клацнуло в його свідомості – вперше захотілося змінитися. Ні, чоловік не боявся померти, йому просто остогидло таке життя. З того моменту Андрій багато разів кидав наркотики і стільки ж разів знову починав вживати. Причиною зриву міг слугувати навіть незначний стрес чи неприємність. «Я просто сам собі відмазку шукав, – каже Андрій. – Та й снилося постійно. Кожного разу думаєш: ще раз – і все. А потім знову, і так по замкнутому колу».

Одного дня чоловік дуже сильно розлютився – він проаналізував, що все зароблене зливається на наркотики. Вже не було за що ні вдягнутися, ні цигарки купити. Все – у вирву. Андрій тоді працював будівельником, за місяць мав десь 8 тисяч гривень, а на наркотики йшло приблизно 7 тисяч. І це стало точкою відліку. Але якраз у той період Андрій потрапив у лікарню з двобічною пневмонією. І медики заборонили йому відмовлятися від наркотиків. Важка недуга і вражений ВІЛ-інфекцією імунітет – його організм просто би не витримав, якщо б тоді різко забрали дозу.

Нині Андрій уже чотири роки як на замісній терапії. Щодня в медзакладі отримує мікродозу, необхідну, аби уникнути ломки. Повністю відмовитися від наркотиків боїться: «Я не раз бачив, як люди, котрі «спригували» із замісної, перші рік-два почувалися чудово, поправлялися, розквітали, а потім… Раз – і нема, крякнули. Така тенденція офіційно ніде не підтверджена, суто власні спостереження».

Зараз Андрій отримує пенсію з інвалідності, час від часу має підробітки на будовах. Але головною справою вважає свою роботу в благодійній організації «100 відсотків життя», там помагає наркозалежним виборсатись з ями, також у центрі СНІДу пояснює ВІЛ-інфікованим про необхідність прийому терапії. «Я називаю це виправлянням карми», – сміється Андрій.

Наразі він ще проходить навчальні курси, незабаром складатиме іспит. Та основне, що почувається корисним людям і світові. «І в хаті не сидиш, з людьми спілкуєшся, ділишся знаннями, – каже Андрій. – Мені здається, не так я помагаю іншим, як вони – мені. За багато років наркозалежності я сильно закрився внутрішньо. Ніби у в’язниці сам себе зачинив. А колись так гарно вмів говорити… Тепер ось відкопую назад свої таланти».

Пора зав’язувати

55-річний франківець Олександр Гринь теж знайшов себе. Він уже багато років очолює благодійний фонд «Реабілітаційний центр наркозалежних «Захід-Шанс». «Добре, що я ще живий і поки здоровий. Відносно здоровий», – сміється під час знайомства чоловік.

Олександр сидів на наркотиках десь 20 років. Починав, як і всі, – через дурість. Кінець 80-х – початок 90-х. За словами Олександра, тоді в Західній Україні наркотики взагалі не були поширені, але зі східних областей почали сюди їздити за маком і підсадили наших на це діло. Дехто в тюрмі побував і там спробував. «Наркотики вважалися розкішшю, яку могли собі дозволити лише окремі верстви, – згадує Гринь. – Я міг. Крутився, як умів, тому завжди був при грошах».

Олександр вживав і завжди мордувався тією самою думкою – пора зав’язувати, що родичі подумають… Потім була аварія, внаслідок якої в чоловіка сталося зміщення кульшових суглобів. Два з половиною роки Олександр пролежав у квартирі, де його виходжувала мама. Потроху почав ходити, знаходив підзаробітки і знову вживав.

«Знаєте, це не так просто – взяти і кинути, – каже чоловік. – У проблемі наркоманії надзвичайно складно розібратися. Ви бачите лише верхівку айсберга, а насправді за словом «наркоман» рояться цілі життєві трагедії. Наркотик витягує з людини все найгірше назовні. Стає ясно, хто вона і що вона».

10 років тому Олександр укотре зважився відмовитися від наркотиків, пройшов очистку організму в медзакладі. Якраз на той час у місті впровадили програму замісної терапії. Гринь вхопився за таку можливість. І не прогадав. Далі Олександр створив ініціативну групу – аби помагати іншим узалежненим.

Тоді ж виникла ідея створити благодійний фонд, а через півтора року Олександр написав свій перший грантовий проєкт і… виграв. Зараз він керівник проєктів з профілактики ВІЛ/СНІДу серед споживачів наркотиків, також команда фонду веде медико-соціальний супровід пацієнтів замісної терапії в області, заходи із раннього виявлення туберкульозу серед груп ризику.

Олександр знає більшість наркозалежних у Франківську. Серед них десь 20% – заможні та успішні. Таких називають ресоціалізовані. «Також знаю франківця, який три роки тому покинув програму замісної терапії. У нього зараз все прекрасно: бізнес, нова дружина…» – розповідає керівник фонду.

Але так щастить далеко не всім. Як вважає Олександр, усе залежить від сили волі, цілей людини, виховання. Багато з тих, які приходять по препарат замісної терапії, мали б отримувати там ще й соціально-психологічний супровід. Гринь переконаний, що це б суттєво покращило ситуацію, і зараз якраз працює над цим на місцевому рівні: «Люди просто не мають де соціалізуватися, а це веде до страшних наслідків. В узалежнених міняється психіка. Знаєте, що він відчуває, коли немає наркотику? Порожнечу. Чорну порожнечу. Нічого в світі не тішить і не цікавить. Нічогісінько!»

Нині Олександр отримує найменшу можливу дозу: «Я не відчуваю, що приймаю якусь наркотичну речовину. Немає ніякого стану ейфорії. Цей препарат просто забезпечує мені нормальний стан». Якось він спробував припинити прийом замісної терапії, то стало важче ходити – ноги почали здавати. Тому поки Олександр ще не готовий повністю відмовитися від препарату.

Аби відволікатися від негативних думок, чоловік читає багато книг із психології. Улюблений автор – Сергій Хольнов, особливо подобається його книга «Тунель у підсвідомість».

Під час розмови Гринь часто згадує свого сина – це його гордість. Хлопчина недавно закінчив коледж, не вживає алкоголю і не курить, займається спортом. «У юності я теж мав чимало спортивних перемог, – замислено каже Олександр. – На щастя, син пішов тими моїми стопами, що правильні».

Чотири покоління

Психолог обласного наркодиспансеру Ольга Гаєвська каже, що за статистикою з 10 наркозалежних один точно не вертається до вживання, 4-5 повертаються з деякою періодичністю, але при цьому досягають тривалих ремісій (5-6 років).

Фахівець виокремлює чотири покоління наркозалежних. До першого належать хлопці, які поверталися з Афганістану, багато з них і досі сидять на марихуані або ширці. У цій категорії також «золота молодь» 70-80-х. Друге покоління – люди, які в 90-х роках були підлітками, вони тоді почали пробувати і синтетичні препарати: ЛСД, амфетамін тощо. Основною причиною вживання наркотиків була тогочасна економічна нестабільність – батьки за кордоном, гроші є, і доступ до них не обмежений, бо батьки вважали, що як вони не мали, то хай тепер хоч дитина має. «Третє покоління я почала спостерігати, коли працювала у програмі замісної терапії, – каже фахівець. – Це молоді люди, яким у 2000-х було по 18-20 років. Серед них поширена суцільна синтетика. Основна причина залежності – надлишок грошей, знову ж таки безконтрольність з боку батьків. Такі діти не знають, що таке «нема» і «не можна». До четвертого покоління психолог відносить сучасних молодих людей, які вирізняються гіперінфантильністю, тих, котрі не думають про завтрашній день, часто вони із забезпечених сімей. Ін’єкційних наркотиків майже не вживають, натомість синтетичні оральні препарати.

Керівник івано-франківської психіатрично-наркологічної клініки Ігор Апухтін каже, що на Прикарпатті проблема наркоманії вкрай гостра, але ніхто нею не займається. Чоловік підкреслює, що чимало узалежнених з Івано-Франківської області розповідали одну й ту ж історію: батьки гарують за кордоном та компенсують свою відсутність грошима, а син (дочка) звикає ні в чому собі не відмовляти, зокрема і в заборонених розвагах. Коли батьки повертаються додому, то жахаються – їхнє безневинне дитя стало наркоманом.

Замісна терапія для багатьох є чи не єдиним виходом. Бо існує така категорія узалежнених, які без наркотику вже не виживуть. Найперше через велику кількість важких захворювань. Це можливість спокійно дожити. Але замісна терапія – це також вихід і для тих узалежнених, які націлені на повну відмову від наркотиків й інтеграцію в соціум.

«Я знаю молодого успішного юриста, який після розлучення з дружиною підсів на субітекс, – розповідає Ольга Гаєвська. – Коли усвідомив, що залежний, було пізно самому впоратися. Десь пів року приймав замісну терапію і паралельно проходив курс психотерапії у мене. Зараз хлопець чудово живе без наркотику і успішно продовжує юридичну практику».

Однак найбільший ефект, за словами психолога, має все ж комплексне лікування в медичних закладах, а потім у реабілітаційних центрах, спрямованих на психосоціальний керунок: медичне лікування, психотерапевтичні заняття, тимчасова соціальна ізоляція, щоденний режим. Ось тільки обирати такі центри треба дуже ретельно. І головне – людина сама мусить захотіти лікуватися.

«Наркотик забрав мою мрію»

«Я не брехатиму вам, що тепер мене вже ніколи не тягне до наркотику. Так, час від часу з’являється бажання знову спробувати. Але тут питання сили волі – наскільки ти контролюєш власні бажання. Я навчився жити з цим і розставляти пріоритети», – каже 21-річний Богдан Ласитчук, родом із Косова. Він один із тих, кому наразі вдалося відмовитися від наркотиків. Тепер, коли хлопець приїжджає у рідне містечко, його там просто не впізнають, а особливо ті, з ким свого часу вживав. Худющий, виснажений юнак із невиразним мовленням перетворився на кремезного та впевненого у собі красеня, котрий весь час жартує.

Богданова історія тягнеться з дев’ятого класу школи і схожа на типовий сценарій із фільму жанру драми. Талановитий юнак із порядної сім’ї у ранньому віці встиг досягнути чималих перемог – член збірної України зі сноубордингу, кандидат у майстри спорту, займався велоспортом. Ним пишалася родина, школа, містечко… У хлопця виросла величезна корона на голові. Юнак відчув вседозволеність.

Під час одного з тренувань спробував марихуану. Сподобалося. Потім ще. Далі був амфетамін. А тоді Богдан почав пробувати все підряд: ЛСД, екстезі, кокаїн…

Батьки спершу не помічали, бо дуже довіряли синові, вважали його самостійною і сформованою особистістю, яка вже навчилася досягати і ставити високі цілі. Він з дев’яти років їздив на змагання, тренування.

Аби заробити на чергову дозу, Богдан почав торгувати наркотиками. Власну хату перетворив на наркопритон. Коли приходили покупці, Богдан казав батькам, що то клієнти, котрим він ремонтує велосипеди.

З’явилися проблеми із законом: крадіжки, розбої… З дому повиносив усі гроші й золото. Про хлопця гомонів увесь Косів, мовляв, у юнака дах поїхав. Коли мама Богдана, шкільна вчителька, робила під час уроку комусь із учнів зауваження, їй нерідко відповідали: «Та ви спершу подивіться на свого сина!» До хлопця часто підходили його колишні знайомі і вмовляли схаменутися: «Богдане, я на тебе все життя рівнявся. Ти був для мене авторитетом. Подивися, на що ти перетворився зараз!»

Вперше Богдан захотів покинути наркотики аж через два роки. Хлопця пробували лікувати в наркодиспансері, але без результату. Його прокапували, юнак фізично оговтувався, минало кілька днів – і знову по наркотики.

В один момент він просто змирився: «Я тоді думав, що кожному своє. Хтось – будівельник, хтось – бухгалтер, хтось – архітектор, а я – наркоман». Аж поки Богданова мама не знайшла у Франківську реабілітаційний центр.

Перші пів року – повна ізоляція. Як правило, цього часу достатньо, аби людина знайшла мотивацію для тверезого життя. Тим паче в центрі були створені всі необхідні умови. Консультантами були люди, які свого часу здолали залежність і тепер ділилися досвідом. «Аби навіть усі психологи світу зібралися, все одно це буде не досить ефективно, – пояснює Богдан. – Наркоман їх запитає: «А ви пробували наркотики? Що порадите робити, коли так хочеться прийняти дозу, що аж зуби зводить?» А вони нічого не порадять. Лише людина, яка пройшла цей шлях, здатна витягнути іншого з наркотрясовини».

У центрі постійно проводилися психотерапевтичні групи, заняття з арт-терапії, робота з психологом і навіть релаксуючі вправи, коли протягом пів години хлопці слухали запис шуму води, звуки тварин, птахів тощо. Дуже дієвими виявилися колажі, які хлопці власноруч виготовляли і зображували свої цілі.

«Колись наркотик забрав мою мрію, – каже Богдан, – а тепер вона знову з’явилася – створити сім’ю і досягнути кар’єрного росту».

Нині він є частиною команди Центру – захотів помагати іншим наркозалежним знаходити власний сенс у житті. Хлопець регулярно вчиться на тренінгах з психології. І вже незабаром отримає сертифікат тренера з подолання хімічної залежності, а також уже має дозвіл на консультування з позитивної психології. А ще юнак здобуває вищу освіту – навчається на спеціальності «Лижний спорт».

«Від цього ніхто не застрахований, – сумно всміхається Богдан наприкінці розмови. – Я мусив пройти це пекло, аби по-справжньому цінувати життя».

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 28

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.