Коли б’ють жінку. ФОТО. ВІДЕО

У підлітковому віці зі мною стався випадок насилля на людях. Ми з хлопцем сварилися у дворі, він кричав, я плакала. Ніхто не підійшов, навіть коли мене вдарили по обличчю. Люди все бачили і проходили повз, відводячи погляд.

Тоді я була юною і не розуміла, де закінчуються межі з вияснення стосунків і починається насильство. Із власного досвіду знаю, що жертва у такій ситуації почуває себе винною і шукає виправдання для агресора. Але чому перехожі не втручаються у такі конфлікти? Адже людина у стані афекту готова на різне… І часто від перехожого може залежати здоров’я і навіть життя іншої людини.

Тест на людяність

Для соціального експерименту я обрала дві локації в Івано-Франківську, де зазвичай людно: Стометрівка і площа Ринок. У ролі мого кривдника виступить актор Роман Бажан (окреме «дякую» за допомогу Сергію Лазановському, бо знайти актора і переконати його на участь у подібному виявилось зовсім непросто).

Візажист допомогла зробити образ жертви реалістичним. Завдяки гриму в мене з’явився синець на обличчі, з носа потекла кров, туш на очах розтерли, ніби я заплакана. Ще нам допомагали кілька знайомих, які мали в разі чого підбігти та захистити актора від самосуду з боку перехожих. Поліцію ми теж попередили про наш експеримент. Все записуємо на камеру.

Людина у стані афекту готова на різне… І часто від перехожого може залежати здоров’я і навіть життя іншої людини

Починаємо. Сварка у нас через підозру у зраді, якої насправді не було. Він кричить, погрожує, принижує. Я виправдовуюсь, плачу. Роман штовхає мене, замахується вдарити по обличчю, обзиває, тягає за волосся. Першими повз нас проходять дві жінки, одна з них говорить по телефону. Озираються і йдуть далі у своїх справах. Так само поводяться троє чоловіків: бачать, як мене б’ють, і не зважають на це. Повз проходить жінка з дітьми — їй теж байдуже.

Поруч проїжджає чоловік у велокіоску з кавою. Четверо людей просто йдуть, тоді водій кіоска зупиняється, залишає свій транспорт і біжить до нас. За цей час ще шестеро перехожих ідуть, не звертаючи увагу на мене і мого «насильника». Продавець кави шарпає Романа за куртку. Говорить, щоб той заспокоївся, відштовхує його від мене. Одразу пояснюю, що це експеримент і дякую, що наважився підійти.

Розігруємо сцену насилля знову. Актор наздоганяє мене, штовхає, тягає за волосся. Повз нас проходять ще дві жінки. Я плачу і прошу «кривдника» заспокоїтися. Поки ми сваримося, 22 людей просто ідуть, назад озираються одиниці… Роман стискує мою руку і нібито від болю я падаю на коліна. Він тримає мене за волосся, кричить. Ще 9 проходять, і нарешті двоє чоловіків ідуть до нас. Зупиняю експеримент, доводжу, що все під контролем. Пояснюю, що я журналіст і зі мною актор, ми проводимо експеримент. Чоловіки не одразу повірили, я запевнила, що мені нічого не загрожує.

Знову граємо у жертву й насильника. 12 перехожих ідуть, ігноруючи емоційну картину сімейної сварки. Я падаю і кричу. У цей момент стало страшно від того, що допомогти готові не так багато людей, від байдужості хотілось плакати. Незнайомець зупиняється, дивиться на нас зі сторони, але не втручається. Зупиняється жіночка, каже: «Мужчина, що є? Залиште дівчину! Все добре? Бачу, що не дуже добре». І йде. 9 чоловіків прямують мовчки повз.

Розігруємо сцену насилля знову. Актор наздоганяє мене, штовхає, тягає за волосся. Повз нас проходять ще дві жінки. Я плачу і прошу «кривдника» заспокоїтися. Поки ми сваримося, 22 людей просто ідуть, назад озираються одиниці

Підходить ще один перехожий, розбороняє нас і просить мого «хлопця» заспокоїтись. Знову пояснюю, що це всього лиш акторська гра і ми досліджуємо, скільки людей втрутяться у наш конфлікт.

Ще 14 перехожих не звертають на нас уваги, хтось відводить погляд, хтось вирішує подивитися в телефон. Мого розлюченого «хлопця» підійшли заспокоїти двоє чоловіків, пояснюємо, що нас знімає камера і насправді все під контролем. Після цього продовжуємо «битися». П’ятеро людей проходять повз нас, ще троє ідуть до ресторану поруч, спостерігають за нами, але не зупиняються. 20 проходять мовчки …

За результатами експерименту на Стометрівці, із 134 людей (74 жінки та 60 чоловіків) до нас підійшли лише 6. Вирішуємо змінити локацію, бо вже зібралось трохи глядачів, і все виглядало не зовсім природно. Ідемо на площу Ринок, до вулиці Галицької. Вирішуємо сваритися гучніше: можливо, на крик прийдуть більше охочих допомогти.

Роман штовхає мене, ми сваримось, я прошу заспокоїтись і плачу. Тягає за сумку, принижує, лається. Шестеро людей просто проходять. Я кричу і прошу про допомогу. Молода пара, тримаючись за руки, підходить, чоловік втихомирює мого «нападника». Дякуємо за те, що втрутилися і продовжуємо експеримент.

Знову актор наздоганяє і «нападає». Тягає за волосся, кричить на мене ще гучніше. 32 людей просто пішли… Я кричу голосніше. Нарешті підходять четверо хлопців – іноземці, які останні кілька хвилин стояли недалеко від нас і спостерігали. Один з них відштовхує Романа, англійською пояснює, щоб заспокоївся. Що він бачив, як бійка повторювалась кілька разів і що цього робити не можна, бо я леді. Зупиняємо експеримент і заспокоюємо хлопців, дуже вже емоційно вони зреагували на побачене.

На локації біля Ратуші до нас підійшли 6 перехожих із 44, зафіксованих на нашому відео. З них 15 жінок і 29 чоловіків. Загалом до експерименту на двох локаціях долучились 178 людей. Втрутилися у наш конфлікт 12. Якщо врахувати тих, хто нібито нас не помітив, бо «сидів» у телефоні й не реагував на крики, назбирається до 200 людей. Ніхто не викликав поліцію і не погрожував викликати. Ніхто не запитав, як я себе почуваю, чи мені потрібна медична допомога, хоча я була із синцем на обличчі та кров’ю під носом…

Жертва не проти?

У 1964 році в Нью-Йорку відбулося вбивство молодої жінки, яку звали Кітті Дженовезе. Його свідками стали 38 людей, які бачили і чули з вікон, як все відбувалося. Але ніхто не втрутився і не зателефонував до поліції. Як пояснити цю байдужість?

Кожна п’ята жінка в Європі – жертва насилля у минулому, теперішньому чи стане нею у майбутньому. Понад 1 000 000 українців страждають від різних форм насильства у своїх родинах. Якщо все відбувається вдома, допомогти жінці не так просто. Та коли все стається посеред вулиці…

«В Україні досить популярним є насилля вдома, і це те, про що мовчать, — коментує психолог Ірина Волощук. — Коли люди бачать насилля над жінкою на вулиці, автоматично спрацьовує реакція, що втручатися не треба. По-друге, страшно. Немає впевненості у тому, що хтось із перехожих теж допоможе, якщо я втручуся. По-третє, сама система виховання у сім’ї: коли мене б’ють, це нормально. Якщо у дитинстві мене била мама і я себе вважала винною, не чинила опір, то так само складно захистити когось, коли стаю свідком насилля. Невтручання — це не «пофігізм» чи егоїзм, це наші підсвідомі установки і відношення до насилля загалом».

Виходить, що коли люди перебувають у групі, відповідальність за дії просто розчиняється, навіть якщо відбуваються неприйнятні речі. Це призводить до бездіяльності, мовчазної згоди, ігнорування. Психолог пояснює, що часто жінки терплять тиранів роками і що б не сталося, все одно повертаються до таких чоловіків.

«Якщо мама травмувала хлопчика у дитинстві, була авторитарною, то у дорослому житті цей чоловік обере собі слабку жінку, завідомо жертву, яка терпітиме усе, — каже Ірина Волощук. — Тоді він зможе реалізовувати свій життєвий сценарій, у психології це називається завершити гештальт. Зараз соціальні служби, наприклад, забезпечують місце проживання на певний період, дають соціальний захист жертвам насилля. Але з досвіду, дуже мало хто із таких жінок іде назавжди від своїх чоловіків-кривдників. Якщо насилля регулярно відбувається у сім’ї, то обов’язково на це є підсвідома або навіть свідома згода жертви. Адекватна людина, яка вибудувала здорові стосунки з собою та іншими, зробить все, щоб насилля не повторилося. Якщо людина цього не робить, то потрібно запитати: що їй у цьому подобається?»

І головне, чому жінки мовчать, — це страх самотності.

«Багато хто вважає, що мовчати про насилля з боку чоловіка треба заради дітей. Але більшість жінок терплять це роками, бо бояться залишитися самотніми, — каже психолог Світлана Калина. — Це говорить про невпевненість у собі, занижену самооцінку. Тобто нехай хоч якийсь чоловік, але буде поряд — так думають жінки, особливо після 30».

Розірвати коло

З минулого року в Україні почав діяти новий закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», а з початку 2019 домашнє насильство стало злочином. Закон гарантує жертвам більш дієвий захист, а кривдники тепер можуть потрапити за ґрати на 5 років. Єдине залишилося потерпілим жінкам — перестати мовчати і зрозуміти, що насилля не варто терпіти, а держава справді може захистити.

У поліції вже працюють спеціальні групи «Поліна», які займаються саме проблемою домашнього насильства. Також є інформаційна кампанія «Розірви коло», у рамках програми UNFPA та Фонду ООН. Усі служби із попередження та протидії насильства координують свою роботу між собою, щоб допомогти потерпілим.

Якщо мама травмувала хлопчика у дитинстві, була авторитарною, то у дорослому житті цей чоловік обере собі слабку жінку, завідомо жертву, яка терпітиме усе

Нещодавно студія онлайн-освіти EdEra запустила курс із протидії домашньому насильству «Дім (не)безпеки». Користувачам пропонують пройти тест на визначення ознак насильства у сім’ї та про те, як відрізнити агресію від конфлікту. Курс безкоштовний, його можна пройти тут: http://nonviolence.ed-era.com

Поради потерпілим, якщо насилля відбувається просто зараз:

1.Отримати допомогу можна за телефоном Національної «гарячої лінії» з попередження домашнього насильства — 116123. Тут проконсультують про подальші кроки. Лінія безкоштовна та цілодобова.

2. При можливості знайдіть собі безпечне місце перебування, зачиніться в кімнаті, покличте на допомогу сусідів чи родичів. Після чого викличте поліцію за номером 102.

3. За наявності тілесних ушкоджень (синці, подряпини і т.д.)зазначте про це у своїй заяві, навіть якщо видимих побоїв нема. Одразу ж звертайтеся у травмпункт.

4. Якщо проти вас вчинили сексуальне насильство, зателефонуйте на 102 і заявіть про зґвалтування. Важливо, щоб ви дочекалися поліції, не милися до моменту прибуття поліції, оскільки необхідно буде пройти медичну експертизу.

5. Якщо насильство відбувалося у присутності дітей або відносно них, у тому числі якщо це психологічне насильство, а саме образи, приниження, погрози тощо, розкажіть про це поліції та напишіть заяву в службу у справах дітей.

6. Якщо ви вирішили розлучитися і припинити будь-які відносини із кривдником, зверніться до юриста для визначення подальших кроків.

Автор: Наталія Джулай 

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 28

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.