Лівійський реванш

Після смерті Муаммара Каддафі у Лівії восьмий рік триває громадянська війна. За діями головного розкольника країни, командувача самопроголошеної Лівійської національної армії  Халіфи Хафтара простежується російський слід. 

За даними Світового Індексу миру 2019, Лівія залишається однією з найгарячіших точок на карті світу, посідаючи 8-ме місце у рейтингу найнебезпечніших для життя країн. Колись стабільна держава, в якій вся влада зосереджувалася в руках однієї людини, лівійського диктатора Муаммара Каддафі, тепер буквально розпадається на шматки.

Уряд національної єдності, сформований у 2011 році за підтримки ООН і визнаний міжнародною спільнотою, базується в столиці держави Триполі і контролює західну частину країни. Схід і частково південь Лівії перебувають під контролем обраної в 2014 році палати представників («парламенту в Тобруці»), яку підтримує лівійський генерал Халіфа Хафтар і його повстанська армія, яка цього року відновила активні наступальні дії.

До початку розробки родовищ нафти Лівія була однією з найбідніших країн Африки. Більшість лівійців були зайняті в малопродуктивному сільському господарстві

Ситуація ускладнюється тим, що за контроль над нафтовими багатствами країни (у Лівії зосереджені найбільші в Африці запаси нафти, торік щоденний видобуток нафти становив близько 1,5 мільйона барелів) змагаються племінні клани, релігійні угруповання, а також колишні чиновники з оточення Муаммара Каддафі. Нерідко вони це роблять зі зброєю в руках.

У таких неспокійних умовах до кінця 2019 року у Лівії під егідою ООН мають намір провести президентські та парламентські вибори, інтерес до яких виявляють великі геополітичні гравці – США, ЄС та Росія. Причина зацікавленості – та ж таки лівійська нафта, доступ до якої отримають представники тих наддержав, чиї ставленики здобудуть зверхність під час політичної боротьби за владу, яка тепер супроводжується кривавим збройним конфліктом.

До початку розробки родовищ нафти Лівія була однією з найбідніших країн Африки. Більшість лівійців були зайняті в сільському господарстві, малопродуктивному через відсутність опадів та нестачу придатних для обробки земель у лівійських пустелях. Виявлення запасів нафти наприкінці 1950-х років відкрило перед лівійцями шлях до економічного процвітання – до середини 1960-х років Лівія стала в один ряд з такими нафтовими країнами, як Венесуела, Кувейт і Саудівська Аравія. Щоправда, вигоду від лівійської нафти отримували здебільшого іноземні компанії, які встановлювали ціни, вигідні для споживачів у їхніх країнах, та отримували половину прибутків.

На той час Лівія була постколоніальною монархією, яку очолював король Ідрис І – емір релігійного ордену суфійського ісламу та ставленик Великобританії, з урядом якої він тісно співпрацював під час обох світових воєн. Його правління викликало невдоволення значної частини лівійців, які до того ж не сприймали його як представника південно-східної частини Лівії, яка довший час не мала культурних зв’язків з рештою країни.

Скориставшись відсутністю монарха, який перебував на лікуванні в Туреччині, у 1969 році група військових офіцерів під керівництвом полковника Муаммара Каддафі здійснила військовий переворот. У Лівії було проголошено арабську соціалістичну республіку із державним устроєм Джамахірія, що в перекладі з арабської означає «влада народних мас». Політичні ідеї, які Каддафі намагався втілити в життя, він виклав у «Зеленій книзі», яка стала свого роду духовною конституцією держави. У цій праці, яку сам автор ставив вище творів Маркса і Локка, йдеться про те, що демократія може обходитися без парламентів і партій, спираючись на народні комітети – своєрідні аналоги рад. Відкидаючи приватну власність, Каддафі спромігся схрестити соціалістичні ідеї з традиційними ісламськими. Партії заборонялися як інструмент диктаторських урядів, вибори – як обман демократії. Справжніми законами визнавалися релігія та звичаї.

Насправді після перевороту в Лівії була вибудувана нова ієрархічна піраміда, на верхівці якої перебував Каддафі разом з родиною та близьким оточенням. З мотивів державної безпеки були запроваджені драконівські закони, які дозволяли колективне покарання, смертну кару за заклики до зміни конституції та довічне ув’язнення за поширення інформації, яка псує репутацію країни. Правозахисники повідомляли про тортури, ув’язнення без належних судових процесів, страти та зникнення людей. Багато найосвіченіших лівійців подалися в еміграцію.

Найголовнішим завданням для Каддафі було позбутися несправедливої економічної спадщини іноземного домінування в нафтовій галузі. Зрештою, шляхом погроз і шантажу він добився перегляду контрактів, після чого Лівія стала першою з країн, що розвиваються, яка отримала більшу частку прибутків від виробництва власної нафти. Країна з населенням  близько 3 мільйонів швидко стала заможною. У 1983 прибуток на душу населення зріс до 8480 доларів. За часів правління Муаммара Каддафі лівійці могли користуватися безплатною освітою й медициною, середня зарплата починалася з 1000 доларів, допомога з безробіття становила 700-800 доларів, бензин коштував дешевше, ніж вода, – 14 центів.

З мотивів держбезпеки запровадили драконівські закони, які дозволяли колективне покарання, смертну кару за заклики до зміни конституції та довічне ув’язнення за поширення інформації, яка псує репутацію країни

У зовнішній політиці полковник Каддафі розпочав агресивну антиімперіалістичну кампанію, підтримуючи та фінансуючи воєнізовані угруповання та рухи опору у багатьох куточках світу. Вирішальним моментом у відносинах Лівії та Заходу став вибух бомби 1986-го року у нічному клубі у Берліні, який регулярно відвідували американські солдати. Дізнавшись про те, що в організації теракту замішані лівійські спецслужби, президент США Рональд Рейган наказав бомбити Лівію. Внаслідок ударів, завданих американськими ВВС по Триполі і Бенгазі, загинула 4-річна прийомна дочка Каддафі.

У відповідь на бомбардування у 1988 році лівійські спецслужби заклали вибухівку в літак, що прямував з Нью-Йорка до Лондона. У результаті вибуху над шотландським містечком Локербі загинули 243 пасажири і 16 членів екіпажу. Відмова Каддафі видати двох лівійських підозрюваних призвела до затяжного періоду переговорів та санкцій ООН. У 1999 році їх таки видали, і розпочався судовий процес, а з ним і початок потепління відносин із Заходом. Згодом Каддафі відмовився від таємної ядерної програми і розробки хімічної зброї, врахувавши урок із падінням режиму іракського диктатора Саддама Хусейна. Але цим він тільки відтермінував свій крах.

Диктаторські методи вирішення проблемних державних питань на початку правління Каддафі призвели до жорсткого, із застосуванням армії, нав’язування центральної влади над племенами пустелі. Коли вітри повстань із Тунісу у грудні 2010 року охопили арабський світ, саме на сході країни почалися перші масові виступи, племена і їхні клани відчули слабину і стали вимагати свою долю доходів від нафтової труби, що йде їхньою територією.

У цей час на арені громадянської війни з’явився колишній соратник, а згодом запеклий ворог Муаммара Каддафі – генерал Хафтар.

26-річний офіцер Халіфа Хафтар у 1969 році став учасником військового перевороту, організованого Муаммаром Каддафі. Він став одним з вищих офіцерів лівійської армії і особою, наближеною до лівійського диктатора, який називав його своїм «духовним сином». Під час війни із сусіднім Чадом за стратегічно важливу ділянку кордону у 1987 році Хафтар потрапив у полон і в немилість до Каддафі, який звинуватив воєначальника у поразці. Відтоді Хафтар вважав його своїм ворогом. У 1990 році Хафтар переїхав до США, де приєднався до лав лівійської опозиції, яку підтримувало ЦРУ. Він прийняв американське громадянство і впродовж 20 років обмірковував, як скинути і знищити Каддафі.

Халіфа Хафтар повернувся до Лівії в 2011 році. Тоді в результаті масових акцій протесту проти правлячого режиму Каддафі був повалений, а потім убитий. У період безвладдя Хафтар очолив антиісламістський рух в країні і, хоча став одним з високопоставлених військових, перебував в опозиції до тимчасової влади в країні.

У 2014 році Халіфа Хафтар спробував змінити правлячий режим. Виступаючи на національному телебаченні, він оголосив про розпуск Загального національного конгресу. У червні того ж року в Лівії пройшли парламентські вибори. Антиісламістське об’єднання Хафтара здобуло на них перемогу. Це призвело до того, що конфлікт прихильників Хафтара з ісламською опозицією, яка відмовилася визнавати результати голосування, переріс у громадянську війну, а парламент був змушений переміститися з Триполі в Тобрук, місто на сході країни.

У травні 2014 року Халіфа Хафтар присвоїв собі звання фельдмаршала, оголосив про початок операції «Гідність Лівії» і як прихильник світської влади розпочав наступ на сході Лівії – в Бенгазі. До нього приєдналися не тільки колишні військові, але й місцеві мешканці, втомлені від влади ісламістів.

У квітні 2019 року командувач самопроголошеної Лівійської національної армії, якій вже вдалося взяти під свій контроль кілька найбільших нафтових родовищ, розпочав наступ на Триполі. У відповідь прем’єр-міністр Лівії Фаїз Сарадж оголосив мобілізацію урядових сил для того, щоб зупинити просування армії фельдмаршала. У міністерстві внутрішніх справ уряду національної згоди заявили, що всі війська в Триполі приведені в повну бойову готовність.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, станом на кінець травня 2019 року в результаті боїв загинуло 562 особи, серед яких 40 цивільних, понад 2855 громадян зазнали поранень (106 цивільних), щонайменше 100 тисяч осіб продовжують перебувати безпосередньо у зоні бойових дій.

Аналітики вважають невипадковим, що саме під час наступу Хафтара у Лівії було затримано двох росіян, звинувачених у спробі вплинути на майбутні президентські вибори

На думку військових аналітиків, Хафтар не припинить спроб захопити столицю. Після неафішованих візитів в ОАЕ та Саудівську Аравію йому, ймовірно, вдалося отримати  фінансовий транш, про що свідчить вербування додаткових підрозділів для Лівійської національної армії в Східній Лівії. Хафтар також отримує військову підтримку з боку Єгипту та Об’єднаних Арабських Еміратів, які за допомогою ЛНА прагнуть здолати лівійських ісламістів. Нещодавно розгорівся скандал з приводу французьких ракет, які, як виявилося після обстрілів, перебувають на озброєнні армії Хафтара.

Окрім того, в останні роки фельдмаршал Халіфа Хафтар почав підтримувати тісні стосунки з Москвою. У січні 2017 року він відвідав російський авіаносець «Адмірал Кузнєцов», що заходив до територіальних вод Лівії, і провів відеоконференцію з главою Міноборони Росії Сергієм Шойгу. Згодом відбулося щонайменше три зустрічі Хафтара із російським міністром оборони. На одній з них, за даними російських ЗМІ, був присутній бізнесмен Євген Пригожин, якого пов’язують з приватною військовою компанією Вагнера («ПВК Вагнера»).

Пізніше британська газета «Telegraph» повідомляла, що на стороні Лівійської національної армії нібито служать сотні російських бійців ПВК. Російське МЗС тоді заявило, що такими даними не володіє.

Цікаво, що з Москвою Халіфа Хафтар знайомий віддавна. Свого часу він навчався в СРСР: у 1977-1978 роках закінчив вищі офіцерські курси «Постріл», а в 1983 році був слухачем курсів в Академії імені Фрунзе і, як і багато арабських вищих офіцерів того часу, добре знав російську мову.

Аналітики вважають невипадковим, що саме під час наступу Хафтара у Лівії було затримано двох росіян, звинувачених у спробі вплинути на майбутні президентські вибори. У документі прокуратури йдеться, що затримані росіяни намагалися організувати зустріч із Саїфом аль-Ісламом Каддафі, одним із синів убитого в 2011 році колишнього лідера Лівії Муаммара Каддафі.

Агентство Bloomberg передбачає, що Каддафі-молодший може стати кандидатом в президенти Лівії, спираючись на підтримку Москви.

Ціною такого лівійського реваншу, очевидно, стане дорогоцінна нафта, яка спершу забезпечила достаток лівійцям, а потім кинула їх у вир громадянської війни.

Автор: Богдан Скаврон

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 28

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.