П’ять Парасчиних поколінь

88-річна Параска Зеленчук з села Криворівня дочекалася народження праправнучки – предчі, як кажуть гуцули. На Верховинщині це поважна подія, бо вважають, що на ту родину, де живуть п’ять поколінь, сходить благодать. А коли Парасчина праправнучка заговорить – їй простяться всі гріхи.

Очі бачать, а руки вже не ті

На обійстя Зеленчуків втрапити дуже просто. Мешкають вони трохи вище церкви в селі Криворівня. На підйомі супроводжує красива панорама гір, квіткові двори та юрби туристів, які сновигають у пошуках колориту.

88-річна Параска Зеленчук чекає гостей у своїй хаті. Усміхнена, причепурена. Сидить на високому ліжку серед газет. Каже, дякує Богу, що в такі роки ще може «видіти, де ступати й читати».

Жвава бабуся розказує, що ще кілька років тому мешкала сама, але трохи вище в горбах.

«Ледве впросили маму, аби йшла сюди до мене, – говорить її донька Марія. – То таке роблене, то така сила! Бабка могла марафони вигравати, бо жила гет там д’горі. Находиласи за життє. Сама тримала худобу, косила, городила».

Старожили Гуцульщини вважають, що на ті вибрані родини, в яких прапрадіди чи прапрабаби дочекалися предчі, сходить Боже благословення

Бабуся одягнена у колоритну вишиванку – дуже дрібне вишиття. Каже, їй сорочку вишила братова жінка. І вона колись багато вишивала, пряла. Дуже любила це діло, але через роботу біля хати та худоби на таке «дрібне» часу майже не лишалося.

Сміється, нині би вишивала й вишивала, але руки вже не ті – й показує на покривлені пальці.

Живе бабуся біля доньки Марії, онуків та правнуків. А недавно дочекалась і праправнучки.

Всього Параска Зеленчук має четверо дітей, дев’ять онуків, п’ятеро правнуків і праправнучку, чи предчі. Так по-гуцульському називають праправнука чи праправнучку.

Благословенна родина

Старожили Гуцульщини вважають, що на ті вибрані родини, в яких прапрадіди чи прапрабаби дочекалися предчі, сходить Боже благословення. Після здійснення обряду «Прошші предчіт», який проводять лише тут, на Гуцульщині, прапрабабуся Параска Зеленчук вважатиметься безгрішною.

Ці праправнуки-предчіта мають сакральне право звернутися до Господа Бога, аби він допоміг простити всі гріхи їхнім прапрадідові чи прапрабабці.

Обряд «Прошші предчіт» проводять у три етапи. Прапрабабуся Параска має взяти в руки хресну сорочечку свого предчі і помолитися до Бога.

Потім, коли дитині виповниться один рік, старенькій треба напитися води з рук свого предчі. А ще за рік, коли дитина почне говорити, бабуся має попросити в свого предчі прощення своїх гріхів. А предчі відповідає: «Хай Бог прощає, та й я прощу».

Бабусині казки

Нині на одному обійсті Зеленчуків живе п’ять поколінь жінок. Живуть дружньо, у злагоді. Помагають одні одним, не перечать. Молодші слухають старших. Особливо бабусю Параску.

Розказує, коли жила окремо від них, то як приходила, онуки вибігали до неї, бо все розказувала їм казочки. Переповідала, що знала, а далі й сама вигадувала.

«Посідаємо тут на траві, я розказую, а вони ригочутси, – бабуся заливається дзвінким сміхом. – Ото уповідаю їм: «Жив дід Монька, держєвсі злегонька. Волоки шовкові, постольці шкіряні. Казати далі казку чи ні?» А вони кричать: «Так». Я далі: «Жив дід Монька, держєвсі злегонька. Волоки шовкові, постольці шкіряні…» А діти: «Ей, бабо…».

На бабусиних оповідках виросли діти, онуки, правнуки, а тепер дасть Бог дочекати, аби виросла Єремія-Марія – наймолодша з роду Зеленчуків.

Пані Параска каже, маленьку на руки боїться брати, бо трусяться, покручені від роботи. Але коляску ще може торкнути, тому зможе щось помогти, заколисати.

Бабуся кожної неділі у церкві. Багато молиться. Говорить, секрет того, що дочекала стільки років у доброму здоров’ї і пам’яті, – у молитві та роботі.

«Мені робота додає сили, – говорить Параска Зеленчук. – Треба радуватися, що ти щось робиш, що ти можеш принести якусь користь».

І нині бабуся, хоч і мешкає біля рідних, але сама себе обходить. І зварить, і попере. Все сама.

Розказує, ще донедавна ходила в магазин собі за продуктами. «То така для мене прогулянка, – дзвінко сміється Параска Зеленчук. – Кавальчик є пройтися. Я п’єть кіль можу на плечах принести, бо то треба трохи плечі промасажувати. Знаєте, я як пройдусі, мені трохи легше».

Ще ця життєрадісна жіночка складає вірші, співанки. Її донька записала за нею зо два зошити. Йде до іншої хати шукати ті записи. Приносить, відкриває і читає перший-ліпший. Далі бабуся підхоплює і декламує все сама, без зошита. Всі пам’ятає. Ті вірші й співанки про її життя. Про дітей, гори, роботу, любов і Бога.

Її донька – пані Марія – каже, що вся родина, різні покоління живуть майже під одним дахом у мирі та злагоді, бо їх так виховала мати.

«Так прожити й пронести ту лагідність і доброту – то є мистецтво», – говорить жінка й ласкаво дивиться на матір, яка гортає папери й шукає старі фотографії.

До козака у Запоріжжя

Ще жінки весело розповідають, як у травні їхали у Запоріжжя на День примирення.

Кажуть, їх вишукали журналісти за допомогою місцевого пароха. Шукали когось колоритного з Верховинщини, хто був причетний до УПА. От священник і спровадив їх до Параски Зеленчук, бо та кілька років помагала партизанам.

Розказує, що мала тоді 14-15 років. Помагала їм – їсти носила, одяг ткали. Каже, партизани ходили скрізь по горах і чи не кожна хата помагала, бо треба було.

«Носила їсти на Заріччя – за ріков, отам під ліс, – розказує бабуся. – По три-п’ять хлопців приходило. І де мали собі їди добути? Люди з села несли що мали. Ввечері прийдуть, постукають у вікно, скажуть куди йти, і на рано ми з мамов мали йти і нести. Вийдемо з відрами, ніби корови доїти, а там їсти несемо».

Розказує, що готували зупу, досить несли м’яса, борєшники пекли. «То таке наше, гуцульське, – пояснює пані Марія. – Колись на тих борєшниках люди і жили. Білого хліба виділи лиш на Великдень. Я сама ще то застала. Борєшку (картоплю – ред.) зварєт, утовчут і трохи туди кукурудзяної муки – й так пекли. То чисто таке гуцульське. То зараз у нас як торт – таке дуже святкове. Воно досить смачне. Мамо, ану маєте, пекли собі?»

Бабуся кожної неділі у церкві. Багато молиться. Говорить, секрет того, що дочекала стільки років у доброму здоров’ї і пам’яті, – у молитві та роботі

«Що? – недочуває бабуся. – А-а-а. Та нє, якраз вчора з’їла. Лиш поставила борєшку. Тепер у нас їх печуть на вісілє. То так вижидають того борєшника, бо вже ніхто вдома не пече».

Партизанам помагала вся їхня родина. Старший брат Микола був зв’язковим – носив штафети (записки – ред.), переводив хлопців через ліси в інші села. Розказує, що їхній тато був вояком австрійської армії. Він теж помагав партизанці, але так вмів все перевести, що їхню родину не чіпали і не запідозрили.

Партизанам Параска помагала зо три-чотири роки. Зі сльозами на очах пригадує, як якось йшла на околицю за лісом, де стояли десять хат. У крайній жила місцева дівчина, яка була санітаркою. І раз до неї принесли пораненого хлопця.

«І я приходила зчєста, бо там уверху з моржинков (худобою – ред.) була, то зносила сметанку, молоко – таку їду рідоньку йому, – розказує бабуся. – Такий гарний був, жартував ще до мене. Його звали Козьма. Наш верховинський хлопець був. Вмер від тяжкої рани».

Розказує, як мала 14 років, сама була вдома, бо мама обходила худобу в іншому куті села.

«То взимі було, десь під опівніч, – згадує старенька. – Постукали у вікно, я запитала хто, а то як заматюкались. Москалі. Кричать мені, аби світила. Я каганець запалила, а вони всюди дивляться. Стою і думаю, як би з хати втекти. А далі ті до мене: «Були тут?» Я кажу: «Та не були». Вони за волосся, стягли на землю, старшина вдарив по колінах палицею, далі за волосся і допитують, чи були тут партизани. Я далі на своєму. Хтось сказав, аби мене облишили».

Розказує, що як пішли – було не до сну. Лежала і навіть дихати боялась. Коли почало розвиднюватися, схопила відра і пішла по воду. Тоді почула постріли. Все-таки знайшли москалі партизанів.

«Один відов був ранений. Взєли тих хлопців у Верховину, мучили тєжко», – зітхає бабуся.

Параска Зеленчук каже, що партизани, як йшли, все за собою тягли галузку, аби не видно було слідів. А тут зима. От ворог і пішов по тих слідах. Зітхає, що якби партизани прийшли до них і лишились, спалили би всіх разом з хатою.

«Але партизани за наших людей сокотили (переживали – ред.), йшли у свої бункери, хоч їм би легше тут було піти у зимарку», – продовжує старенька.

Гонорові гуцулки

Як одна з очевидців тих подій Параска Зеленчук поїхала на примирення до Запоріжжя із ветераном Другої світової війни Іваном Залужним.

«Той по-рускі говорив, я нічо не годна була знати. Не говорила з ним, бо він мене не розумів, а я його, – сміється бабуся. – А з президентом як ми сі стрітили. Я й не знала, що він там буде. Я голосувала за Порошенка. Нам сказали, що до козака їдемо. Їдемо то їдемо».

Їхала бабуся в усьому гуцульському – кептарик, постоли з білим ременем, запаска, сорочечка вишита. «Була, як чічка», – сміється.

«Він так іде, а я кажу: «Хто ви?» – розказує Параска Зеленчук. – А він: «Зеленський». Я кажу, дай вам Боже здоров’я, успіху у праці і аби українці були дорогі не лише на слові, а й на ділі. Він подєкував мені».

Пані Марія їхала разом із матір’ю. Розказує, коли приїхали, сіли на гойдалку, а всі навколо метушаться, бігають. Потім підбігають організатори, аби бабуся вставала і йшла до того ветерана. А та, мовляв, то кавалєр має йти до неї, а не вона. Ті погодилися й кажуть: «О, правильно».

Партизанам помагала вся їхня родина. Старший брат Микола був зв’язковим – носив штафети, переводив хлопців через ліси в інші села. А тато був вояком австрійської армії.

«Він своє розказує багато, як воював, а я за своє, як помагала тим хлопцям, як вони тєжко жили й воювали, – говорить бабуся. – Сказала там за столом з президентом, що то були мученики і не треба їх забувати – наших упівців. То була погибель тоді. Цей хрест Україна й далі несе. Але нема такої ночі, аби не настав світанок».

Прапрабабуся Параска проводжає гостей на вулицю. Підпирається коштуром, але до фотографії коштур відкладає збоку і навіть виструнчується, як це їй можливо.

На вулиці з колясочкою возиться її правнука Руслана. У візочку солодко спить маленька Єремія-Марія – Парасчина праправнучка. Предчі, яка має простити всі гріхи своїй прапрабабусі. Старенька лиш стискає плечима, каже, свої гріхи собі сама вимолить, а дитина най росте здорова, щаслива і сильна – як всі жінки цього роду.

Автор: Світлана Лелик 

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 28

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.