Своя Україна в пісках

Як прикарпатський журналіст шукав кращого життя в Еміратах

Шейхи, верблюди, хмарочоси, море, скелі… Нині він живе у справжнісінькому Вавилоні. За сім років у Дубаї Тарас Ващук поміняв кілька робіт: касир в аеропорту, тренер касирів-новачків, менеджер по роботі з VIP-персонами, вчитель англійської мови. Наразі працює там, де йому найбільш комфортно і, що головне, до вподоби. Прикарпатець пов’язаний зі спортивною журналістикою, а також із авіалінією класу люкс. А ще він написав книжку про життя в Еміратах, яку презентував і в Україні, і в ОАЕ. Тепер Тарас живе за іншими законами та в іншому світі. Він розповів, що згуртувало там українських заробітчан та через які труднощі їм доводиться проходити.

Куку в руку

Його історія почалася з журналістики в Україні. Тарас Ващук працював в Ужгороді. Спершу як спортивний оглядач, далі – керівником відділу молоді та спорту, зрештою – заступником редактора великої газети. «Ми не вибирали власників, просто йшли працювати за гроші, – каже він. – Не раз доводилося переступати через власні моральні принципи. Уявіть, що ви розкопали аферу на мільйон євро і написали статтю, яка могла би на щось кардинально вплинути. А до вас приходять і кажуть: не дай боже підеш з цим у прокуратуру чи почнеш розкручувати тему далі». З другого боку, аби годувати родину, доводилося писати всілякі другосортні статейки, прикривати правду, притягати за вуха деталі чи відверто брехати.

Тарас згадує, що в 2011-2012 рр. Україна була країною сірості і байдужості, де правили «регіонали», про що зараз уже забуло багато українців. «Нині часто критикують попередню владу, але мало хто задумується, що Майдан почався не через Порошенка і його команду, а через цинізм Януковича і байдужість та неперебірливість людей», – каже він.

Саме в той період багато журналістів добре розуміло – насувається щось страшне. «Чому так багато журналістів зловживає алкоголем? – сміється Тарас. – Тому що в Україні нереально було тверезо дивитися на весь той хаос».

Він відкрито говорив: «Вас вішатимуть на стовпах. Я не хочу бути ні з того боку, ні з іншого. В цьому ідіотизмі взагалі не хочу брати участі».

Чоловік розумів, що не зможе змінити мислення простих людей, не може хоча б якось змінити  систему, а жити в ній стало нестерпно огидно. Тож чесно здався й почав шукати способи емігрувати в країну, де панує закон і можна заробляти, не кривлячи душею.

«Я тоді дуже втомився від того, що українське суспільство просякнуте корупцією, – каже письменник. – Мені й самому доводилося регулярно брати і давати хабарі. Родина тиснула на мене, мовляв, думали, що ти розумний, а ти… Як дитину влаштуєш без грошей в нормальну школу? Як проб’єшся до лікаря без черги? Як отримаєш підвищення? Всюди треба дати куку в руку, віддячувати. Це все більше викликало в мене огиду. Я викладав у філіалі київського універу – там декан давала нам списки людей, яким треба було поставити, і казала, коли беремо від інших – ділитися з начальством».

Тарас планував попрацювати за кордоном приблизно півтора року. А потім додому. Шукав принципово офіційне працевлаштування, не бажав їхати на некваліфіковану роботу нелегалом. А для українців таке можливо лише тоді, коли мають якусь прикладну професію. Тарас мав інший плюс – диплом факультету іноземної філології УжНУ, чудово розмовляв англійською і – основне – міг похизуватися хорошими організаторськими навиками.

Тренінги для українських заробітчан, які працювали в аеропорту Дубаю, менеджери завжди починали з таких слів: «Не крадіть! Ми дамо вам усе, лише не крадіть і не обманюйте!»

Він обирав з-поміж країн Перської затоки, тому що там платили непогані гроші. Однак журналіста одразу відрадили від Саудівської Аравії, бо це закрита країна з дуже жорсткими законами і таким самим кліматом. А ось Дубай на той момент стрімко розвивався. Тож чоловік уклав контракт з арабською фірмою і поїхав на заробітки в Емірати.

Щоправда, перед тим трохи вагався, було таке відчуття, ніби зраджує Україні. Аж поки власник рекрутингової агенції, німець за національністю, не сказав слова, які тепер Тарас часто згадує: «Сприймай це як досвід. Як пригоду. Ти поїдеш і навчишся дуже багатьох речей. Побачиш, як функціонує суспільство, набагато прогресивніше, ніж твоє. Зрозумієш, як спілкуватися з різними національностями. А потім ти все одно рано чи пізно повернешся додому і впровадиш отриманий досвід. Ти покажеш своїм людям, як можна жити чесно і будувати прогресивне суспільство».

“Не крадіть!”

Спершу прикарпатець планував працювати в готельному бізнесі, наприклад як адміністратор чи консьєрж. І його вже навіть майже взяли на роботу. Тарас прийшов до менеджера з персоналу, аби просто погодити, у котрому відділі працюватиме, а той відрізав: «Я зроблю тобі послугу і не візьму тебе на роботу. Пишу тобі відмову». – «Але ж я пройшов усі етапи відбору…» – «Тобі вже 30, і я бачив твої руки – вони ніколи не працювали фізично. Ти не виживеш тут. Ми беремо молодих і на досить погані умови, спартанські, так би мовити. На цій роботі треба по 14 годин гарувати як проклятий. А зарплата низька». Менеджер тоді порадив податися у сферу продаж, адже зразу побачив, що українець має до того талант. Так він почав працювати касиром в аеропорту в магазинах duty free. Це була майже кілометрова зона з крамницями абсолютно різних напрямків. Там Тарас отримав знання про всі товари світу: від авто Lamborghini і аж до шоколаду і запонок. На одній зміні працювало близько 500 осіб. Суцільний мурашник у зелених піджаках, який просочується в аеропорт і стає на свої позиції.

Журналіст пояснює, що робота за контрактом в ОАЕ – це не класичні заробітки: окрім офіційного працевлаштування, роботодавець забезпечує соціальним і медичним страхуванням, часто навіть житлом. Крім того, в Дубаї, якщо ти добре виконуєш свою роботу, то швидко просуваєшся кар’єрними сходинками.

Тренінги для українських заробітчан, які працювали в аеропорту Дубаю, менеджери завжди починали з таких слів: «Не крадіть! Ми дамо вам усе, лише не крадіть і не обманюйте! Раз на рік ми видаватимемо вам мішок з парфумами, косметикою, аксесуарами. Щороку – бонуси по кілька тисяч доларів, якщо у вас не буде доган. Якщо не запізнюватиметесь на роботу і не буде багато лікарняних – розігруватимемо грошові призи, квитки в спортзал, машини і мотоцикли навіть! Якщо будете старанними, дамо можливості для кар’єрного зростання. Лише не крадіть!» Але дехто все одно не слухав: наліво підторговували, брали гроші з каси, виносили товар тощо. Таких викривали, депортували і забороняли в’їзд у будь-яку арабську країну. Однак більшість українців добре зарекомендувала себе й нині представляє топові бренди в різних сферах: від «Хілтон» та «Асторії» до «Дольче Габани» та «Луї Вітона».

Тренери часто казали: «Коли ви спілкуєтеся з клієнтами, то пам’ятайте, що представляєте свою націю». Адже на форму кожного працівника чіпляли невеличкий прапор його рідної країни.

Перша зарплата в Еміратах в Тараса була 750 доларів. Колеги з Ужгорода реготали: «Здурів? Ти ж був заступником редактора обласної газети, міг намутити набагато більше». А через рік їм вже було не до сміху. В Україні почалася криза, долар з 8 гривень зріс до 30, зарплати ж залишилися в національній валюті на тому самому рівні. А оплата в Тараса була прив’язана до долара і стрімко зростала, як і його кар’єра.

В ОАЕ живе 700 тисяч корінних арабів, усі решта 8 мільйонів – експатріанти

«Спершу я вибирав просто гроші, мені не важливо було, де працювати, – аби добре платили. Поступово підхід і філософія змінилися: нехай зарплата менша, але щоб на тій роботі я почувався щасливим, мав хороші бонуси і зручний графік», – каже письменник.

Незабаром Тарас став на короткий час представником чилійських вин, а потім – маркетологом відділу відомих парфумерних брендів. Одночасно з цим тренував касирів-новачків, бо кипів ідеями, які сподобалися керівництву. Невдовзі перейшов у туристичну фірму на посаду менеджера по роботі з VIP-персонами. «Ми надавали турпослуги таким зіркам спорту, як чемпіон світу з тенісу Новак Джоковіч, пілот «Формули-1» Міка Хаккінен, футболісти Кака і Луіш Фігу, якось навіть асистував голівудській акторці Джесіці Альбі», – розповідає прикарпатець.

Згодом чоловік спробував працювати за спеціальністю – вчителем англійської мови в маленькому місті біля Дубаю. От тільки його не одразу попередили, що школа була не зовсім благополучна, з чималою кількістю проблемних дітей. Тому після року викладання Тарас Ващук вирішив повернутися в авіацію.

Нині він працює в арабській авіалінії класу люкс (Fly Emirates) у відділі комерційних вантажів. Однак його хобі – професійно коментувати футбольні матчі. Тим паче улюблена справа ще й оплачується. За кожен відкоментований матч отримує приблизно еквівалент місячної української мінімальної зарплатні.

Ще одна справа для душі – вірші й проза. У кінці 2017 року прикарпатець видав художню книгу «Україна в пісках», яка складається з 19 коротких оповідань та однієї повісті, що взяті з реального заробітчанського життя, там йдеться про адаптацію до іншого суспільства та східного менталітету. Тарас презентував свій твір на Форумі видавців у Львові, а також у турі містами України. Презентації успішно проходили і в ОАЕ, дуже цікавим для письменника став тур з книжкою містами Італії. На черзі – запрошення з Лівану. Він каже, що впевнений: у цій книзі – якісна проза, цікавезні сюжети й неочікувані розв’язки… Книжка отримала багато схвальних відгуків, а деякі з оповідань стали лауреатами конкурсів.

Іноді письменнику закидають, що його оповідання трохи депресивні. «Я не гуморист, – пояснює чоловік. – Пишу серйозні, іноді трагічні твори про розбиті надії й долі. Тим паче ці сюжети – з першого етапу життя в Еміратах, тоді ще не було такої потужної згуртованості між українцями. Друга книга буде веселіша, іронічна, там буде більше України».

«Сподіваюся, моя писанина знайде свого читача, – зазначав автор. – Не знаю, де вона знадобиться більше, як і досі не знаю, де більше потрібен я сам: на Батьківщині чи в новій домівці, яка ніколи не стане рідною».

Все є і все буде

Прикарпатець розповідає, що ОАЕ – одна з найбезпечніших країн світу, там порядок, чіткі правила. Цього вдалося досягти завдяки дуже жорсткій системі покарань. Наприклад, якщо ти плюнув на вулиці в громадському місці, мусиш заплатити 200 доларів США. Якщо викинув із машини недопалок на дорогу – 300 доларів США.

Окрім цього, там досить дороге життя і строгі закони перебування. Тому немає старих людей і безхатьків: якщо ти не працюєш в Еміратах – не матимеш візи. Коли людині виповнюється 50 років, як правило, на роботу її вже ніде не візьмуть, тож більшість повертається на батьківщину.

В ОАЕ живе 700 тисяч корінних арабів (так звані локали – від англ. «local», що означає «місцевий»), усі решта 8 мільйонів – експатріанти (емігрантами їх не назвеш, адже вони ніколи не отримають громадянства). Корінних арабів зрідка побачиш на вулицях. Вони мешкають у своїх розкішних пентхаусах чи віллах, їздять у лімузинах чи джипах, відпочивають на закритих пляжах чи навіть островах.

Спершу Тараса шалено дратувало, що місцеві дуже запізнюються (іноді на 2-3 години) й поводяться байдуже і чванливо. А потім товариш йому пояснив мислення уродженців ОАЕ: «Вони впевнені, що створені для щастя. Їм нікуди поспішати. Араби знають, що у них все є і все буде». В арабському світі дуже багато кічу. Корінні жителі мають багато грошей, але при цьому еліта лише формується.

Єдність, котрої бракувало в Україні

В ОАЕ найбільше заробітчан з Філіппін, Індії, Пакистану і Великобританії. Цілими кланами вони всіляко намагаються захищати і просувати своїх. Але кожна національність старається там триматися купи. Наразі в Еміратах сформувалася потужна українська діаспора, яка за дієвістю не поступається аналогічній у США чи Канаді. Українців в ОАЕ зараз дуже мало (офіційно близько 15 тисяч), тому й об’єдналися – аби мати комфортне існування. «Зараз маємо між собою таку єдність, котрої нам дуже бракувало в Україні», – каже Тарас.

Тамтешня українська громада виросла з невеличкої групки – 10-20 чоловік. За кілька років вона розрослася до 10 тисяч осіб. Крім того, вдалося здійснити дуже багато проєктів. Українці об’єдналися в окремі підрозділи, кожен з яких відповідає за свою справу з метою підтримки земляків. Наприклад, розвиток власного бізнесу, що дуже актуально, бо наразі величезна кількість українських товарів виходять на арабський ринок. Це і курятина, і яйця, і морозиво, і масло, а гречку взагалі вважають лікувальним продуктом.

Громада також організувала окрему групу для пошуку роботи. До уваги беруть лише ті оголошення, в яких впевнені, що це точно не «кидок».

Також є група з житлових питань. Адже в Еміратах дуже дороге житло, воно забирає левову частину заробітків. Наприклад, оренда кімнати з власною ванною у великій квартирі десь біля метро коштує не менш як тисячу доларів на місяць. Якщо хочете всю квартиру (йдеться про крихітну студію у мікрорайоні, де дідько каже на добраніч), доведеться викласти щонайменше 10 тисяч доларів на рік, з передоплатами, депозитами і комісією ріелторам. Самому дуже важко орендувати таке помешкання, тож українці намагаються винаймати його разом. «Колись ми переплачували іншим національностям, які це второпали швидше і робили на цьому бізнес», – каже прикарпатець.

Українці в Еміратах роблять і чимало культурних проєктів, називаючи це культурною дипломатією: розповідають, яка Україна цікава і багатогранна, зрештою наскільки відрізняється від Росії. А на фестивалі-огляді культур світу (презентація одягу і сувенірів), який запроваджує уряд ОАЕ, українська громада постійно виграє.

В ОАЕ найбільше заробітчан з Філіппін, Індії, Пакистану і Великобританії. Цілими кланами вони всіляко намагаються захищати і просувати своїх. Але кожна національність старається там триматися купи

Коли молоко буде дешевшим, ніж пиво

«Я завжди казав, що українці себе недооцінюють, – говорить Тарас. – Вони мають не лише багато працювати і постійно вдосконалювати власні вміння, але також повинні вимагати «білу» зарплату та хороший соцпакет. І тоді роботодавці просто змушені будуть піднімати зарплати. Багато класних спеціалістів уже виїхали з України, і керівники компаній беруться за голови, бо розуміють, що їм ніхто ту роботу нормально не зробить. Іноземці коштують ще дорожче, а свої поїхали геть».

Тараса часто запитують, чи планує він колись вернутися в Україну. Чоловік сміється: коли молоко тут коштуватиме дешевше, ніж пиво. А ще – коли добросовісних фахівців цінуватимуть: «Я хочу працювати у країні, де панує закон».

На фестивалі-огляді культур світу (презентація одягу і сувенірів), який запроваджує уряд ОАЕ, українська громада постійно виграє

Письменник зізнається, що не має внутрішніх прив’язок до Батьківщини. Так, Україна йому дорога, але також є певне відчуття власного космополітизму. «Я людина світу, – усміхається чоловік. – Мені дуже сподобалася фраза з пісні українського рок-гурту: «Мій дім там, де є зарядка до телефону».

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 29

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.