Надури сліпого

Ми вчимося бути чуйними. Вчимося пристосовувати міста для людей з обмеженими можливостями, розуміти та співпереживати. Якщо перед тобою незряча людина – їй потрібно допомогти. А чи можна спробувати скористатися її сліпотою?

Французи майже десять років тому зняли чудовий короткометражний фільм «Настроювач». Головний герой стрічки налагоджує фортепіано, а щоб заробіток йшов краще – придурюється сліпим. Сам герой пояснював, що так люди більш відкриті і співчутливі до нього. До речі, наприкінці стрічки він стає свідком вбивства і помирає через безглузду помилку – залишений у кишені записник.

Стрічка трагічна, але ось думка про те, що людей із вадами сприймають якось інакше – цікава. Звісно, я не планувала вчитися настроювати музичні інструменти. Натомість вирішила перевірити, які емоції викликає сліпа людина на вулицях та чи стане комусь духу обдурити незрячого.

Цього разу я мала стати котом Базиліо. Сліпа і щедра! Для експерименту мені знадобилися максимально темні сонцезахисні окуляри, тростина і трохи більше тисячі гривень – кілька купюр номіналом 500, 200, 100 та 50 гривень. Я заходила у магазини, невеличкі кіоски та підходила до прилавків на базарі і намагалася розміняти гроші. Легко спокуситися привласнити собі кілька гривень, якщо я не можу їх перерахувати.

Лише в Івано-Франківську проживає понад 350 осіб з інвалідністю зору, зокрема 258 людей з інвалідністю зору І групи. Для відносно невеликого міста це чимало. Ці люди не лише можуть жити – вони вчаться, читають, працюють, займаються спортом та подорожують наосліп. А деякі, навпаки, стають заручниками ситуації і весь час проводять удома, бо там знають кожен куток. Саме для них встановлюють тактильну плитку, таблички зі шрифтом Брайля, озвучують світлофори та монтують перила. Це, звичайно, допомагає, але чому тоді ми так рідко бачимо їх на вулицях?

Незрячі мають особливі атрибути – темні окуляри і тактильну тростину. Якщо з окулярами все зрозуміло, то тростина допомагає хоча б якось орієнтуватися у просторі.

Я вважала, що покладатися лише на постукування тростиною, не використовуючи зір, досить складно, поки не спробувала. А ось коли спробувала, то зрозуміла: це не просто складно, це майже неможливо, якщо ти хоча б трішки дбаєш про своє життя. Аби виглядати природно і не потрапити під першу ж машину на першому ж пішохідному переході, я вирішила вчитися ходити наосліп у приміщенні. Заплющила очі, тростину в руки – і гайда. Я розуміла, що проводити експеримент усліпу я не буду, але саме так мала навчитися поводити себе більш-менш природно у такому стані. Головою не вертіти, очима вверх-вниз не рухати, пересуватися повільно та обережно – для чистоти експерименту.

Кілька годин практики та відеоуроки (так, такі є) мені допомогли. Коли я вийшла на вулицю та періодично розплющувала-заплющувала очі, сховані під окулярами, я не падала і не подала й знаку, що я тут просто «граю кіна». Здається, франківці мені вірили. Подеколи навіть я сама собі йняла віру.

Не зважати на звуки і не крутити головою було доволі просто. Але ось як було не реагувати, коли просто на мене їхав велосипедист? Я дуже добре бачу його наближення, але, стривайте, я ж сліпа. Дякувати богу хлопець на велосипеді від’їхав ще до того, як я здалася і раптово «прозріла», щоб відскочити з дороги. Схоже я відчувала, коли десь поруч хтось біг, стрибав чи махав руками. Я не бачу. Я спокійна, як пульс покійника.

Незрячі мають особливі атрибути – темні окуляри і тактильну тростину. Якщо з окулярами все зрозуміло, то тростина допомагає хоча б якось орієнтуватися у просторі

… І хоча я вважала, що складно буде не зважати на перешкоди та природно користуватися тростиною – найважчим було не це. Найбільшою проблемою для мене була постійна увага людей. Здається, якби я раптом вирішила пробігтися Стометрівкою голяка – дивились би все одно менше.

Люди, які проходили повз, заглядали мені просто в очі, показували на мене пальцями і кивали в мій бік. Здавалося, ще секунда – і просто в мене перед обличчям вони почнуть розмахувати руками. Кілька разів стримала себе, бо вже хотіла глянути на чергового зіваку і спитати: «Чого дивишся?»

Цю увагу відчув і фотограф, саме тому ми не одразу змогли розпочати експеримент. Ну, уявіть: зайшли на базар сліпа блондинка і її фотограф – звучить, як початок анекдота. І хоча ніхто не сміявся, та знайти на «п’ятачку» зручне місце для перевірки ми не могли. Пройшли через базар, повернули до універмагу. Там і натрапили на першу придатну локацію: я йду до кіоску, фотограф – через дорогу. Спершу вирішила купити водичку. Підходжу до однієї з класичних лавок «вода-пиво-шаурма» і вітаюся. Здороватися довелося двічі і голосно, бо інакше я не можу зорієнтуватися, де ж те віконце із продавцем, а відповідати вона не поспішала. Повертаюся на «добридень» і якось трішки повз неї прошу продати мені водичку. Даю 200 гривень, кажу: «Тут 100?» «Ні, ви дали 200. Ось решта, 192: сто, п’ятдесятка, двадцять, десять, десять, дві. Вам допомогти? Я подам. Візьміть. У вас все добре», – жінка акуратно вклала решту і пляшку води просто мені в руки. Бачу поруч холодильник і питаю, чи я тут пройду. В цю мить старша пані вилетіла зі свого кіоску, допомогла мені обійти холодильник і вказала дорогу. Заховалася і перевіряю гроші – віддала решту до копійки. Далі залишаюся в своєму образі і йду з фотографом до наступної точки – теж кіоску, на Галицькій. Перехожі час від часу пропонують допомогу, бо навколо справді людно, і далі дико розглядають.

Мене перевели через дорогу, довели до кіоску якісь люди. Біля нього повторюю всі дії – вітаюсь, повертаюсь, стукаю, суну тепер вже 500 гривень і знову називаю неправильну суму. Знову нічого – решту повернули до копійки. Після цього вирішила обійти кіоск і зайти в двір, але якийсь пан узявся виявляти таке шалене співчуття, що аж, не питаючи, куди мені треба, повів на лавку. Частину людей з лавки зігнав, мене всадили. Сиджу і думаю: «От і чого ти мене сюди привів?»

Поруч зі мною на лавці чоловік із дитиною. Мала зацікавлено зиркнула, її батько розглядає мене з привідкритим ротом, аж нахилився. Щоб відволікти його від споглядання, прошу перерахувати мої гроші. Рахує, озвучує мені суму і знову повертає все до копійки. Він же і провів мене далі, де я зустріла фотографа. Весело було, коли я раптово знімала окуляри, відкладала тростину і йшла підстрибом. Простувала-дибала сліпа – та й прозріла! Щоразу це шоу супроводжувала німа сцена, але ошалілі очі людей варто було бачити.

«Чоловіка не знайде…», «Оце життя…», «Нащо так жити…», «Диви-диви, як іде!..» – це лише дещо з почутих мною фраз

Далі я ще купувала каву і кілька разів міняла купюри – не втратила жодної гривні! Коли обійшла перший десяток магазинчиків та кіосків, зрозуміла, що люди у нас чесні і співчутливі. Але ось не надто виховані. Я відчувала себе мавпочкою, на яку усім обов’язково потрібно було подивитися, нахилитися і зазирнути в очі, а майже одразу за спиною почати обговорювати. Людоньки, я сліпа, а не глуха!

«Чоловіка не знайде…», «Оце життя…», «Нащо так жити…», «Диви-диви, як іде!..» – це лише дещо з почутих мною фраз. І коли я повірила у чесність людей, то зрозуміла – важливо не що вони роблять зі мною і тими грошима, а як!

Наступного дня я продовжила експеримент у компанії. Одна людина грала роль випадкового перехожого, який проводив мене до магазину і залишав, а інша – заходила у магазин до чи після мене, щоб роздивитися реакцію людей.

У магазині «Геркулес» на Незалежності я не лише переконала продавчиню в тому, що я сліпа, як кріт, а ще й дуже добре налякала якихось дівчат. Коли я отримала розміняні 200 гривень (знову ж таки чесно) і розвернулася до виходу, продавчиня попросила дівчаток, що зайшли до магазину, мене провести. А там – краса! Дівчатка, очевидно, святкували день народження, бо стояли із блискучими золотистими кульками (яких я, звичайно, «не бачу») і не менш блискучими від алкоголю очима. Ну все, думаю, приїхали. Тамада хороший і конкурси цікаві. Дівчинка з кульками (певно, іменинниця) дивилась на мене так, ніби їй зараз стане погано, проте таки вивела мене надвір. Друг розповів, що тоді хотів підійти до дівчини і заспокоїти – так вже вона перейнялася моєю сліпотою.

У цілодобовому магазині на Чорновола я дала маху, зізнаюся. Вже розмінявши гроші, на виході побачила мужчину і попросила вивести мене надвір. Цікаво, і як це я його могла побачити? Не зрозуміли цього, мабуть, і продавчині, бо вийшли з крамниці і проводили нас поглядом до кінця вулиці.

Мабуть, найвеселіше було на вокзалі. Там є кілька магазинів-кафетеріїв. Вокзал, ніч, ну, і публіка там відповідна. Заходжу в перший – двоє нетверезих чоловіків, похитуючись, починають мене обговорювати: «Що це за життя таке?.. Чекай, бо зараз вб’ється нах*й».

Якщо вони і переживали, чи я вб’юся, то допомагати не насмілилися. Цей незрозумілий кафетерій був перший місцем, де мені не поміняли грошей і на мою помилку не вказали. Прошу поміняти 100 гривень, даю 200. Поки я чекаю, бачу, як продавчиня перевіряє купюру на світлі, заглядає мені в очі і просить Марійку «повисіти на телефоні». Гроші віддає назад, не розмінюючи, і починає розпитувати: «А що то з вами таке є? А що то з вами сталось?» Я з тростиною, в окулярах і йду наосліп, як гадаєте, що зі мною таке? Очевидно, зламала руку!

Найбільше «співчуття» до мене виявив алкоголік біля того ж таки вокзалу. Його, власне, «приймали» патрульні, коли він крикнув: «Дивіться, жінці тре’ помогти!» – і показав на мене. Поліцейські в мій бік навіть не глянули, і його спроба втекти провалилася.

Іще один кафетерій. Там мені просто не відповідали кілька хвилин, стояли і розглядали. Але 200 гривень розміняли чесно. А в той самий час друг на вулиці слухав розмову молодиків, які за пивом обговорювали мій стан і зійшлися на думці, що я просто «вимахуюся».

Найбільше «співчуття» до мене виявив алкоголік біля того ж таки вокзалу. Його, власне, «приймали» патрульні, коли він крикнув: «Дивіться, жінці тре’ помогти!» – і показав на мене. Поліцейські в мій бік навіть не глянули

У наступний магазин заходжу, щоб розміняти 500 гривень. Працівниця мене змірює поглядом і відмовляє. Прошу продати солодку водичку, бо дуже треба розміняти гроші. Вона клацнула язиком і закотила очі, але все ж розміняла мою купюру. Не виховано, але знову без обману. Вона також спитала, чи ходила я до лікарів і чи я «така» з народження.

Друг, який зайшов після мене, купує сік і каже мені вслід: «Шкода дівчинки, така молода». На це продавчиня просто скривилася і знизала плечима.

На виході мене знову проводжає кілька пар очей. Трохи віддалившись, знімаю окуляри і починаю пританцьовувати: обійшовши більш як двадцять магазинів у різних частинах міста, я розміняла кілька тисяч гривень – і не втратила жодної копійки!

Франківці чуйні і чесні, за це я їм дуже вдячна. Але ось навчитися не заглядати людині в обличчя і хоча б трішки стримувати свої емоції нам потрібно. А усім раджу хоча б годину провести із заплющеними очима: коли нічого не бачиш, відчуваєш натомість значно більше. Зокрема і те, як складно опинитися самому без допомоги в абсолютній темряві.

Автор: Марта Баранецька

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 29

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.