Біг та фотографія

Часто не людина обирає собі покликання – доля усе робить за нас. Хтось стає письменником, хтось – лікарем, хтось – військовим. Та чи може таких покликань бути кілька? Новоспечений чемпіон Європейських ігор Станіслав Сеник доводить: так, може. Міжнародні змагання неочікувано навіть для нього самого зробили хлопця відомим спортсменом. Та є в нього й інший бік – мистецький.

Європейські ігри

«Золото стало для мене сюрпризом», – каже Станіслав Сеник. І не лукавить – на найвищі нагороди на Європейських іграх у Білорусі українські бігуни не розраховували. Змагання – одні з найпрестижніших у Європі, адже там розігрували ліцензії на Олімпійські ігри.

Організація, розповідає Станіслав, була на найвищому рівні. Ще б пак – Білорусь готувалася кілька років. Понад 4 тисячі спортсменів змагалися за 200 комплектів нагород у 200 спортивних дисциплінах. Атлетам допомагали 6 тисяч волонтерів.

За результатами змагань Україна посіла третю сходинку, виборовши 16 золотих, 17 срібних та 18 бронзових медалей.

За результатами змагань Україна посіла третю сходинку, виборовши 16 золотих, 17 срібних та 18 бронзових медалей

«Я приємно вражений! Ставлення волонтерів до спортсменів, цілодобова кухня, де були навіть кальмари, – все на найвищому рівні. Їхнє олімпійське містечко прекрасне і величезне! Там і відпочити можна, і у віртуальні ігри пограти – купа всіляких забав», – ділиться враженнями Станіслав.

Спортсмен зізнається: підготовки безпосередньо до Європейських ігор не було. Українські атлети готувалися до чемпіонату світу, який має бути вже незабаром. І Європейські ігри мали стати частиною цих тренувань. Та приїхавши до Білорусі, українці, і серед них Станіслав Сеник, почали відчувати психологічний тиск та відповідальність за свій виступ.

«Важливо відпочивати розумово – від думок, що завтра треба бігти, що це найважливіший старт за два роки. Так навантаження долається набагато легше», – зауважує Станіслав.

З перших днів змагань господарі ігор, білоруси, а також росіяни почали демонструвати свої претензії на найвищі нагороди. Станіслав Сеник каже, що свої сили оцінював раціонально.

«Я знав, який результат готовий показати. Розумів, що не стрибну вище голови. Я тренуюся в Україні, а фінансування тут не таке, як в інших країнах. Тверезо оцінювати свої сили і сподіватися на краще – це запорука успіху», – пояснює він.

Змішана естафета 4х400 виявилася направду драматичною. Те, що можна завоювати золото, українці зрозуміли під час забігу. Доля найвищої нагороди для команди опинилася в руках… і ногах іванофранківця.

«Останній етап був найвідповідальнішим – ми зрозуміли, що йдемо на золото. Тоді я вже почав трохи переживати, бо доля командного і особистого золота залежала від мене», – згадує Станіслав.

Драматизму додала травма, яку отримав спортсмен: до фінішу він біг, долаючи біль у нозі.

«Відчув, що задня поверхня стегна надривається. До фінішу залишалося якихось 100 метрів, а вся команда стоїть і спостерігає. Так їх підвести я не міг. Це ж Європейські ігри! І я добіг. Трохи боліло, проте не критично. Це було того варте», – розповідає Станіслав.

Ще два дні після тріумфального фінішу 22-річний бігун не міг усвідомити того, що сталося.

«А коли вже усвідомив, то стало дуже приємно, адже це робота всього життя. Я цим живу, це моє ремесло», – згадує він.

А за перемогою прийшла справжня слава. Сотні повідомлень у соціальних мережах та впізнаваність на вулицях рідного міста.

«Підходять до мене і кажуть: «То ти Сеник? Привіт! Я тебе бачив!» – розповідає Станіслав.

Через травму, отриману на Європейських іграх, Станіслав пропустить чемпіонат світу. Та запевняє: своїм результатом задоволений і не шкодує.

«Але якби в нас були кращі умови тренувань, я міг би показати ще кращий результат. Можна було б боротися за призи на чемпіонаті світу. Ми зараз йдемо сьомим номером у світі, а могли би йти третім», – додає він.

Біг – справа життя

Для Станіслава Сеника все почалося 15 років тому, коли мама записала його… на гімнастику. Та з нею у хлопця не склалося – тренери не побачили у ньому таланту.

«На гімнастиці сказали, що я задовгий (сміється). Мама запитала тоді в тренера, чому я не виграю змагання. А той відповів: «А ви що, хочете, аби всі олімпійськими чемпіонами ставали?» І тоді вона відвела мене на біг», – згадує спортсмен.

Там Станіслав зустрів своїх перших тренерів – Юрія та Валентину Дзундзів. Спеціалісти стали йому другими батьками – такими теплими були стосунки між наставниками та вихованцем.

«Коли я подорослішав, вони передали мене до Михайла Перегінця. І там вже почалася «жара» – серйозні тренування двічі на день по 3 години. Перерва була тільки на вихідних», – розповідає Станіслав.

Спорт для нього став покликанням та роботою. Тож від більшості розваг, якими себе тішать ровесники, Станіслав відмовився.

А за перемогою прийшла справжня слава. Сотні повідомлень у соціальних мережах та впізнаваність на вулицях рідного міста

«Від алкоголю переважно мушу відмовлятися. Хіба що келих вина можу випити. Як правило, це допомагає м’язам розслабитися і є своєрідним захистом від травм. У невеликих дозах таке час від часу дозволяється», – каже спортсмен.

Тренування хлопцю даються значно важче, аніж самі змагання. «Бігаю на великих швидкостях, з великою інтенсивністю, стрибаю – все болить. Важко шукати мотивацію, аби змусити себе викладатися сповна – і фізично, і морально», – зізнається він.

Та стимул Станіслав таки знаходить. Вірніше, в цьому йому допомагає тренер.

«У мене наставник такий, що простіше прийти на тренування, аніж говорити з ним по телефону. Він мене мотивує приходити вчасно. У нього багато амплуа – психолог, тренер, друг. Завжди стоїть за нас горою», – розповідає спортсмен.

Та при цьому Станіслав песимістично оцінює українські умови для спортсменів – не вистачає фінансової підтримки та інфраструктури.

«Зараз буде відкриття тренувального стадіону на 400 метрів в Університеті нафти і газу. Він буде розрахований на те, аби мінімізувати травматизм. До того ми тренувалися на старому стадіоні, там тверда, як молоток, резина – можна цвяхи забивати. Біжиш – болото хлюпає, доріжка вигнута, пошарпана. Є ще стадіон «Юність» – там взагалі 300 метрів. Він заокруглений, легко травмуватися. І бігаємо на асфальті», – бідкається він.

Реалії на батьківщині і те, як про спорт дбають за кордоном, – наче небо і земля, каже Станіслав.

«У тій же Польщі всюди є стадіони. Їдеш на збори – це не те, що тобі пощастило і ти поїхав. Там навіть малі діти їздять! Все організовують на рівні клубів, тому ніхто нічого не платить. А в нас, щоб потрапити на збори, треба певну кількість років тренуватися, показати рівень, час. У них все на вищому рівні. А в нас за тебе нічого не зроблять, треба самому шукати. Зараз я проходжу реабілітацію після травми і мушу їздити по містах – Чернівці, Київ. І там лікуюся за свої гроші», – розповідає він.

«Є дуже багато талановитих людей, які починають свій шлях у спорті, і їх ніхто не підтримує», – додає Станіслав.

Фотографія – це покликання

Спорт для Станіслава Сеника – лише половина його життя. Уже відомий сьогодні спортсмен ще й… фотографує. Ми звикли уявляти фотографа як людину, що працює на весіллях, корпоративах та інших урочистостях. Для Станіслава ж усе по-іншому. Фото – це спосіб передати емоцію та історію людини. Це справжнє мистецтво.

«Фото – це дитяча мрія. Бажання фотографувати, передавати емоції через фотографію дуже велике. Як художники передають це через картину, так само я бачу і хочу донести людям. Особливо емоції дітей. Діти показують їх на камеру, бо їм все одно – є вона чи ні. І це безцінно», – розповідає він.

Станіслав впевнений: фотографія є його покликанням. Щоправда, віддатися цьому покликанню повністю хлопець планує лише після завершення спортивної кар’єри.

«Зараз в пріоритеті біг. Та коли в мене є вільні від тренувань дні, я намагаюся займатися зйомками. Для того, аби відвести душу», – каже він.

Станіслав переконаний, аби навчитися фотографувати, не достатньо просто придбати фотоапарат.

На питання, спортсмен він чи фотограф, Станіслав з усмішкою відповідає: «П’ятдесят на п’ятдесят»

«В Івано-Франківську є дуже багато фотографів і конкуренція велика. Та значна частина з них просто натискають на кнопку і трохи обробляють фото. В народі їх називають «кнопконатискачі». Вони не задумуються над тим, аби передати історію так, як вони її бачать. Натомість професіонал намагається передати історію, кадрує, додає щось своє в обробку. А є ті, хто фотографує, робить кадри «must have» – нареченої, нареченого… А як же самі емоції, які були на весіллі, сама суть – щоб можна було згадати і весілля, і те, що думав у той час, чому всміхався?..» – мислить Станіслав.

Він відзначає також важливість навичок з маркетингу та реклами, комунікації з клієнтами, адже зйомка та обробка – лише частина великого процесу.

З усіх своїх фотозйомок (а їх за 5 років було чимало) Станіслав виділяє одну. Це історія, яка почалася в Івано-Франківську і вилилася у наповнені емоціями фото в Києві.

«Мій друг організовує літературні вечори, на які з’їжджаються люди з усієї країни. І багато з них часто ночують у мене. Якось я познайомився з одним хлопцем з Києва: він переночував у мене, потім я ночував у нього, і так здружилися. А в нього є син, Захарчик. Товариш був зайнятий, і я фотографував малого з його мамою. І відчув таку безкорисливу любов і відповідальність за людину – це все так органічно було! Ніхто ні на кого не кричить, ніхто нікого ні до чого не змушує. Гармонія в сім’ї така, що мене аж пробрало! Вони не заробляють багато, орендують квартиру на околиці Києва. Але духовні речі для цієї родини настільки важливіші за матеріальні, що багато кому слід у них вчитися. І я чимало в них навчився», – розповідає Станіслав.

«Вийшли дуже щирі фотографії мами з дитиною. Я дуже хотів передати оцю гармонію. Малий бігав по калюжах, тож забруднився. Мамі розумно було б його не пускати, щоб потім не мати клопоту, але вона дозволила таку розвагу, бо розуміла, що це принесе синочку задоволення. І це зачаровує», – додає він.

На питання, спортсмен він чи фотограф, Станіслав з усмішкою відповідає: «П’ятдесят на п’ятдесят». Каже, що вважає себе профі і в одному, і в другому. І хоч нагород за фотографії ще не має, та все ще попереду – і всеукраїнський, і світовий рівень.

«А в спорті я планую, що Бог дасть. Здоров’я не вічне, і великі досягнення тут вимагають значних жертв», – підсумовує Станіслав Сеник.

Автор: Роман Стельмах 

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 29

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.