“Про смерть говорити незручно”: дочка загиблого героя Сергія Дідича щиро поділилася спогадами про батька
18 Лютого, 11:00
Поділитись статтею
Сьогодні, 18 лютого, вшановують річницю розстрілів на Майдані Незалежності.
Того дня 2014 року вбили прикарпатця Сергія Дідича, громадського активіста, сотника івано-Франківської сотні на Майдані.
Донька загиблого героя написала у фейсбуку пост-згадку про батька.
“А ви знаєте, що у мене тато загинув? 6 років тому. В Києві. На Майдані”, – так зворушливо почала розповідь Ірина.
Я була дитиною коли його вбили. Мені було 12. Того дня я повернулася зі школи додому. Робила уроки. Дивилася прямі трансляції з Майдану. Вогонь. Колеса. Крик. І гордилася своїми батьками, що вони там. А потім дізналася, що мого тата вбили. (…) Я вже забула відчуття його доторку. Голос згадую тільки в найглибших снах. Й посмішку вже не знаходжу в інших людях”.
“І так, я з цим живу. Так, плачу, коли про жертовність говорять. Коли беркутівців в Росію відпускають. Коли «дегероїзують». Коли б’ються за соцдопомогу. Коли вирішують хто за кого має помирати. Але ж живу. І що ви мені відповісте? Зазвичай люди мовчать. Або обіймають. (Це вже трохи краще. Але не для мене. Тільки для них.) Бо про смерть говорити незручно”.
Дівчина щиро ділиться своїми почуттями:
– Привіт, Іро. А чому ти ні з ким не зустрічаєшся.
– Привіт. Ну знаєш. Єдиного чоловіка, якого я любила, вбили. Теж чоловіки. І я тепер взагалі чоловіків боюся трохи, насправді.
– Іра, а ти уявляла собі своє весілля?
– Так. Смішно. Але коли мені було 12, то мій тато сказав, що хоче зробити мені красиве весілля вдома. З друзями і літніми квітами. Але знаєш його вбили 6 років тому. І жодне весілля вже не буде таким, яким би він його зробив.
Але я точно вам того б вголос не сказала. Сказала б, що я про таке не думаю.
Бо про смерть говорити незручно.
“Так я й хворію 6 років підряд. В той самий час. Бо коли хворієш, можна погано виглядати. Бо про смерть говорити не зручно. Я буду ковтати сльози десь в кутку кімнати. Бо шо я вам скажу? Ви ж і так не зрозумієте. І не маєте розуміти. І надіюся ніколи не зрозумієте”.
“Вам зручно говорити про Героїв. Про Подвиги. Про Історію. Про Гідність. Про Свободу. Про Людяність. Про Майдан. Але про смерть вам говорити незручно”, – пише Ірина.
І справді, смерть Героїв Небесної Сотні – частина нашого життя:
“Ви маєте знати. Мій тато загинув на Майдані. 18 лютого. Бо якщо ви цього про мене не знаєте, то ви нічого про мене не знаєте. Смерть частина мого життя. І вашого теж”.
Завершує пост дівчина словами “Подивіться фото. Ми там щасливі”. І це правда.
Фото взяті зі сторінки Ірини Дідич.
Сергій Дідич родом з Городенківщини. Разом із дружиною Галиною на Майдані був з початку грудня. Двічі додому в Городенку подружжя приїжджало на кілька днів і знову поверталося до столиці. Востаннє з родиною бачилися на Різдво. Він був на передовій, а його дружина — на Майдані. 18 лютого 2014 року разом зі своєю сотнею стримував атаку “Беркута” у Кріпосному провулку. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім.
18-20 лютого 2014 року в центрі Києва загинули понад 100 громадян, названих пізніше “Небесною сотнею”.
Поділитись статтею