Вдруге народжений: калуський боєць про свою війну

Рік на передовій. Він має що згадати. 42-річний калуський доброволець-розвідник Олександр Коваль із позивним Олесь був щасливий на фронті. Часто...

23 Лютого 2020 Ступ'як Женя

Рік на передовій. Він має що згадати. 42-річний калуський доброволець-розвідник Олександр Коваль із позивним Олесь був щасливий на фронті. Часто боєць дуже боявся там, але було щось всередині нього, значно потужніше за страх, воно і вело у горнило війни.

«Мені тоді було сім років. Я малював прапор УРСР – такий червоний з блакитною смужкою. Підійшов батько. І на останній сторінці чернетки намалював синьо-жовтий стяг і тризуб. «Запам’ятай – оце справжні українські символи, – сказав тато. – А бандерівці – це бійці, які воювали за Україну. А Радянський Союз – загарбники. І Росія – загарбник». Мене тоді ніби осінило, ніби щось клацнуло у свідомості. Я наче переформатувався. І на цій хвилі й досі живу».

«Я люблю Галичину»

Він останній серед ровесників, хто став піонером, та й взагалі вступив туди лише через те, аби в батьків не було проблем. Душа вже тоді бунтувала проти системи. У 1999-му приєднався до лав УНА-УНСО. «Я ненавиджу комунізм і все, що з ним пов’язане, – каже чоловік. – Обидва мої прадіди були офіцерами австрійської армії. Я люблю Галичину, і це в мені закладено на рівні генів».

У 2001-му році Олександр брав участь в акції «Україна без Кучми». «Думаю, вже тоді я був на розробці в СБУ», – усміхається він. Далі була Помаранчева революція. А 30 листопада 2013-го року після побиття студентів Сашко помчав у Київ. Перший місяць він привозив калушан до столиці і відвозив додому тих, хто хотів перепочити. Лише за грудень чоловік зробив вісім «ходок».

Олександр підійшов до військового комісара і відрізав: «Якщо ви мене зараз не заберете в армію, я спіймаю вас увечері під будинком, дам в клуню і піду по криміналу

Олександр на той момент працював на хімічному підприємстві «Карпатнафотохім» і використав усі свої відпустки, які тільки мав. Тож коли відбувалися криваві події на Грушевського, калушанин був на роботі, його й досі за це гризе сумління. «Страшенно мордувався, що не був з пацанами у найважчі дні. Я тоді хотів покинути все і чкурнути на Майдан, – каже він. – Але ризик втратити роботу і відповідальність перед близькими людьми не дали цього зробити».

Коли москалі зайшли в Крим, Сашко того ж дня пішов до військкомату. Його не хотіли брати. Без пояснень. Просто сказали, що зателефонують, коли треба буде. Олександр потім ще не раз ходив проситися, аби взяли. Щоразу відмова. У липні він звертався до всіх добровольчих батальйонів: «Азов», «Донбас», «Правий сектор»… Вакансій не було – всі батальйони повністю запаковані. «Мені було дуже боляче. Зсередини все викручувало, – ділиться чоловік. – Я хотів воювати, а ніде не брали. Я так з’їдав себе, що почав марніти на очах. Перестав спати. Розумів, що терміново треба захищати свою державу, а я просто відсиджуюся в Калуші. Зайнявсяволонтерством, але це було не те, до чого дійсно прагнула моя душа».

Одного дня Олександрові урвався терпець. Він підійшов до військового комісара і відрізав: «Якщо ви мене зараз не заберете в армію, я спіймаю вас увечері під будинком, дам в клуню і піду по криміналу, але все одно буду в армії». Комісар дуже розлютився, але наступного ж дня сказав прибути у військкомат. З речами. Поїде в зону АТО. Так і сталося – 11 серпня призвали до лав ЗСУ. Після прибуття в частину за 15 хвилин Сашко прийняв присягу на вірність народу Україні. І вже о 5-й ранку виїхав на навчання на Рівненський полігон.

І лячно, і красиво

Армія, автомати, зброя – Олександр нарешті почувався щасливим. У складі 1-го полку протиповітряної оборони калушанин вирушив у місто Нетішиндля охорони Хмельницької АЕС, а через місяць –у спекотні степи Асканії-Нової, на кордоні з Кримом.

Однак Сашко прагнув потрапити туди, де гаряче. Хоча більшість хлопців дуже раділи, що служать в Асканії-Новій, бо не хотіли опинитися у зоні АТО. «Але насправді всі бояться, – каже воїн. – І я боявся. Бо там страшно. Але всередині себе відчував щось значно потужніше, ніж страх. Воно і вело у горнило війни».

Друзі з УНСО знали його запал і вирішили питання з переводом на вищому  рівні у ЗСУ.А так насправді дуже рідко буває. «Це те саме, що моряка зробити льотчиком», – пояснює Олександр. Так він потрапив у 54-й окремий розвідувальний батальйон, який дислокувався у Новограді-Волинському. А звідти хлопці рушили на гарячий Маріупольський напрямок.

Перше, що вразило, – вибухи мінометів і зарево боїв. Саша такого ніколи ще не чув і не бачив. І лячно, і красиво. Спочатку подумав, краще би в тому степу лишився, але боєць одразу гнав такі думки. Та й часу не було глибоко розмірковувати. Перейшли на бойову лінію, стартували бойові задачі.

Хоча вже на початках Олександр потрапив у госпіталь. Коли з товаришем верталися зі штабу з Маріуполя, встряли в аварію – гальма відмовили, і транспорт занесло під фуру. Як потім з’ясувалося, місцеві сепаратисти на СТО, які лагодили автівку напередодні, підпиляли трубки на гальмівній системі. Тих сепарів одразу накрила СБУ.

«За одну хвилину до аварії я чомусь вирішив надягнути каску, – усміхається Сашко. – І ще то був перший і єдиний раз, коли я вдягнув бронік. Якби не обладунки – смерть».

Через місяць Олександр вернувся в стрій. Виконував обов’язки командира взводу прикриття розвідки. Спершу хлопці розвідували ситуацію, потім під’їжджали і знищували сепарів. Майже щодня – на бойових завданнях. «Ми кожен день вбивали, – замислено каже воїн. – Багато вбивали. Це війна…»

Сашко відзначився чудовим стратегічним мисленням, його не раз викликали в центральний штаб, аби порадитися щодо тактики і стратегії.

Знову народився на світ

«Тоді з нами на передовій зібралися дуже різні люди: розмаїття професій, світоглядів, релігій і мов… Але всіх нас об’єднувала одна річ – ми були добровольцями», – каже Олександр.

Він згадує, як прийшов командир і повідомив, що насувається масштабний прорив з боку російської армії. А українських вояків було всього 150 чоловік, і саме вони мали тримати ділянку фронту. «Хлопці, позаду вас є лише артилерія, – казав він. – І все – більше нікого нема. Швидше за все, ви загинете. Всі до одного. Вас просто немає кому прикрити. Але три дні мусите якось протриматися і не дати їм пройти лінію. Хто боїться – зробіть крок, і ми перекинемо вас по інших частинах. За це вас ніхто не осудить, бо боятися – це не ганьба». Зі 150 вояків ніхто не вийшов. Вони лише розсміялися і пересмикнули затвори.

«Ми жили ідеєю, – каже Олесь. – Завдяки таким людям ми і тримаємося у цій війні». Тоді прориву так і не було. Але в кожного з них з’явилося нове неймовірне відчуття – наче знову народився на світ.

У голові і досі сидить його найважчий бій. Вночі Олександр разом із побратимами мали прикрити глибинну розвідку – айдарівців, які повинні були проникнути на ворожу територію. Опівночі всі завантажилися в машини. «Пам’ятаю, всі курять. Тиша. Їдемо на війну, – говорить боєць. – Всі в обладунках. Всі переживають. Водій каже: «Тушіть цигарки. Під’їжджаємо». Затвори пересмикнули. І почалася висадка». Зайняли бойові позиції. Весь батальйон простягнувся десь на кілометрів зо п’ять: кулеметники, снайпери, мінометники…

У такому очікуванні просиділи чотири години. Раптом надійшла команда: «Наступати!» Виявилося, бойовики помітили українську розвідгрупу на своїй території, і почався бій. Тоді загинув  командир з «Айдару». Під час бою трьом взводам, які прикривали відступ групи з «Айдару», перекрили відступ, вони не могли вийти, їх постійно накривали кулеметами, мінами і зі стрілецької зброї.

 

Олександр попросив дозволу перейти на другу позицію і прикрити їхній відступ. «Ми так мчали до цих хлопців, наче вітер, – пригадує боєць. – Буквально за кілька хвилин погасили всі чотири сепарськіточки. І приблизно 60 наших хлопцівзмогли вийти. Це було неймовірно. Хлопці підходили і дякували за врятоване життя. Це найкраща з нагород».

На жаль, через пекельний обстріл тіло командира-айдарівця не змогли забрати з ворожого боку. Сепариприв’язали його до БТРа і у спеку чотири дні возили селами. Тіло розкладалося і вже текло, а нелюди показували, що схопили бандерівця. Потім тіло таки вдалося обміняти.

На «передку» траплялися і хороші історії, часто навіть кумедні. Сашко згадує, як вони з хлопцями жили в одному з прифронтових сіл. Кожна хата, через одну, порожня. А в решті мешкали тільки діти, жінки і старі. Де їхні чоловіки, не казали, відмовчувалися. Але й без того зрозуміло – воюють на ворожому боці. Вояки оселилися в порожніх хатинах. Навколо позамуровували себе  розтяжками, гранатами, мінами – від місцевих можна було чекати чого завгодно.

І ось одного разу, дивом пройшовши всі ці пастки, заходить бабця. П’яна – ледве стоїть. «Водка єсть?» – запитує жіночка. Один із хлопців дістає пляшку місткістю 0,75 л. Бабця «з горла» випиває третину. І мертво гепається додолу. Вдосвіта вона десь зникла. Аж потім додивилися, що впала у викопаний котлован біля хати. Оскільки вояки скидали туди сміття, то й приземлення було м’яким. І далі заснула. Вранці бабця знову кудись поділася. «Ось такі там прудкі бабці», – усміхається Олександр.

На фронті у хлопців було багацько тварин. І кожну пам’ятають досі. «Чорну кішку ми назвали Катрусею, – сміється воїн. – Пологи в неї приймали. Щодня на кошенят йшло дві банки тушенки. Інакше ніяк – репетували страшно. Мали окремі тарілочки. Деколи аж злило – не встигнеш рота роззявити, як вони вже навіжено нявкають. Катруся дружила з собакою Зіпою, вони спали разом, і пес навіть доглядав за її кошенятами, мив їх весь час».

А собака Зіпа вартує окремої історії. Одного дня хлопці вирішили зварити борщ. Пішли до магазину купити м’яса. Довго нічого не могли вибрати, бо ціни кусалися. Раптом побачили біля крамниці руденьке цуценя, яке чалапало туди-сюди, тлусте, як колобок. Замилувалися. «А чиє то цуценя?» У продавчиніаж очі округлилися: «Хлопці, та собак не можна їсти…» Солдати зареготали. На полігон йшли з м’ясом і… цуценям під пахвою. Спершу думали, що то хлопчик, і назвали Зіп (що означає набір інструментів). Але незабаром тваринка виявилася не Зіпом, а Зіпою. Собака пройшов з хлопцями всю війну, потрапив з Олександром в аварію, пса везли в Київ на операцію, бо потрощилося стегно. Нині Зіпа живе в столиці разом з одним із демобілізованих друзів, і вона досі сахається від грому.

Цвинтар, балкони і дуби

З війни Сашко вернувся важким. Він і сам це відчував. Уночі зривався, кричав: «Гради!» –і ховався під ліжко. Загострене почуття справедливості теж не давало спокійно жити. Однак війна зробила його мудрішим, тепер боєць ніколи не зривається на людях, нарешті навчився опановувати свою потужну енергію. Адаптуватися до цивілки дуже помагали походи в гори. Там відбувалося внутрішнє перезавантаження.

Нині Сашко працює старшим майстром на тому ж підприємстві – «Карпатнафтохім»–і має ще купу всіляких цікавих справ. Олександр дуже любить своє місто і хоче його змінити на краще. Так, уже кілька роківразом зі своїм товаришем гірським рятувальником Василем Фіцакомвони відновлюють старе міське кладовище Калуша, наводячи там лад. Розчищають територію, викопують надгробки з-під величезного шару ґрунту і сміття… Роблять ту справу як волонтери, часто тратять свої гроші, наприклад, щоб замурувати якусь гробницю чи докупити інструмент. Чоловіки вже встигли відновити більш як сотню поховань та ідентифікувати понад шість сотень осіб.

Також обоє їздять селами Калуського району, досліджуючи історію церковних дзвонів. Об’їздили храми, дзвіниці і таким чином зробили реєстрацію всіх дзвонів. «Кожен дзвін ми сфотографували, поміряли, – розповідає боєць. – Зафільмували всі дефекти, фрагменти. Наразі готуємо каталог. На черзі робота  з майбутнім каталогом старовинних балконів і дверей Калуша».

З війни Сашко вернувся важким. Він і сам це відчував. Уночі зривався, кричав: «Гради!» –і ховався під ліжко

На цьому не все. Олександр і Василь також зайнялися віковими деревамиКалущини. Краєзнавці їх лікують, заносять у реєстр, виготовляють документацію. Недавно знайшли дуб, якому близько 650 років, але дерево в дуже поганому стані. Хлопці планують урятувати багатовікового велетня.

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 29

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...