Серпневий вітер

У нашому лагідному місті, на щастя, рідко трапляються природні катаклізми. Хіба що раз у кількадесят років повінь наробить біди, або десь-колись буревій повалить старе дерево. Буває, що після рясної зливи якась із вулиць стає на годину-дві річкою, але це вже радше через нашу людську недбалість — недостатньо стежимо за дощовою каналізацією.

У більшості випадків природа до нас поблажлива. Найімовірніше, це не надовго, бо зміни в кліматі планети не оминуть і Франківськ. Тож насолоджуймося чистим повітрям, лагідним сонцем і непомітним вітром.

Непомітний вітер… Добре, коли він справді непомітний…

А взагалі, якщо задуматись, вітер — це щось неймовірне. Не скажу, що я його аж так люблю. Але він притягує уяву своєю загадковістю: неможливо його побачити, окреслити і змалювати (хіба що лише його наслідки), але він є. Майже завжди торкається щоки, лоскоче шию пасмом волосся, нашіптує щось на вухо…

Серпневий вітер залетів з боку Тисмениці. Промчав, наче стріла, вулицею Незалежності і пригальмував аж біля ратуші. Обійняв її, ніби стару родичку, розцілував поважно, погладив по стінах-плечах: «Добридень, рідна, як ви тут?» Здійнявся вверх, високо-високо, щоб побачити усеньке місто як на долоні, з центром і віддаленими районами, зі старими квартальчиками і свічками новобудов, з усіма людьми-мурашками, які наповнюють своїм гамором кожен закапелок…

Підлетів до телевізійної вежі, захотілося закрутити її в танці, тож запросив на вальс. Вихилявся перед нею, виставлявся, як завзятий дженджик, піджартовував, підштовхував легенько… Ні, стоїть, не рухається, гордячка. Ну, ні, то й ні… Хіба мало інших розваг у місті?

Перевірив балкони — хто сьогодні із ґаздинь займався пранням? Може, якась не прищепила шмаття, це було б весело — розкидати його по дворах. По правді, він міг би і з прищепками позривати білизну, але ні, не буде, бо це серпневий вітер, у нього лагідна вдача. Він любить жартувати і аж ніяк не робити шкоду.

У центрі розігнався, помчав по Стометрівці та побачив Заливаху, пригальмував, чинно присів поряд на лавці: ану, намалюй мене! Чи втнеш, художнику? А потім раптово підхопився і майнув далі — ніколи, ніколи засиджуватися! Попідхоплював серветки зі столів у літниках, закрутив ними в повітрі і жбурнув попід крісла — збирайте, офіціанти, то така улюблена вітрова гра, ви ж не вперше граєтесь у неї. З податкової вийшли строгі панянки з прозорими папками під пахвами. Що в них? Ага, документи! А давайте пограємось так, як і з офіціантами. Ні? Схопилися міцно за свої папки і не дозволяєте туди зазирнути? Не будьте такими серйозними! Ось вам, ось вам — і старанно вкладені зачіски вмить перетворюються в казна-що. Бавитись із волоссям — це друга улюблена гра у вітрів.

Здув панамку з дитячої голови. Мама побігла за нею, вітер відносить все далі. Малюк регоче, вітер тішиться: я ж казав, що буде весело!

На базар — з ревізією. Персики, абрикоси, афини (привіт від гірського вітру), перші встидливі яблука, гори слив, кучерява петрушка… Зняв з бабусі необачно розв‘язану хустину, погладив сиве волосся, і далі, далі — проїхався з реготом по кукурудзі, мов по бруківці, підморгнув помідорам: гей, бокаті, чому почервоніли? Кавуни піджартовують: «Петрушку розпатлати кожен може, а чи ти годен нас зрушити з місця?» Вітер без зайвих роздумів кидається на них з усією силою, але кавуни стоять горою. Бешкетник підхоплює камінець, робить ним щиглика найбільшому і летить далі.

На вулиці Труша стих. Тут добре. Не хочеться бігти. Тихо, тихо, тшшшш… Із цими стінами, з цією бруківкою треба спілкуватися пошепки. Про що — то секрет. У вітру з містом багато секретів…

Потім до фонтанів. Побавимося? Дітям і втомленим спекою батькам на радість. Струмені вмить втрачають впорядковану стрункість, дрібні краплі розлітаються на десяток метрів і падають прохолодою на асфальт і гарячу шкіру містян. Добре!

На озері роздолля, зробив брижі, потім підняв хвилі, хлюпнув ними з десяток раз до берега, подратував рибалок, позаплітав у косички віття старих верб… Тут би затриматися надовше — тутешній простір завжди надихає вітер на швидкі танці, але ні, не сьогодні, бо ще повно місцин, в які терміново треба залетіти.

У парку створив рейвах — збурив крони дерев, закрутив їх, наче міксером. Ворони здійняли ґвалт: гнізда, гнізда поперевертаєш, дурнику, спинися! Підхопив кимось забутий журнал «МІСТО» із лавки, жбурнув на газон, перерахував сторінки та там і покинув. Пошарудів першим опалим листям і збив з пантелику кота-розбишаку — притворився безстрашною мишою, що шморгає попід самим носом у мисливця.

І далі, далі, далі!.. Полетів на Бистрицю, облизав прибережну гальку: ні, не солона. Це тобі не море, вітриську, це лише скромна гірська річка, хоч і заміняє багатьом омріяні пляжі з шурхотом морських хвиль.

Знайшов якогось дядечка, що загоряє навстоячки, підставивши сонцю своє велике пузо. Хотів було випробувати його на міцність, штовхнув у плечі, підбив під коліна — стоїть непорушно. Дужий дядько проти серпневого вітру. Але зажди, от прилетить листопадовий, тоді й позмагаєтесь.

Ще далі! Облетів околиці, поворохобив бур‘яни попри грунтові дороги, підхопив їхнє насіння, порозкидав по полях: хай вас буде багато! Побував на усіх кладовищах (тут — обов‘язково, тут треба привітатися з кожною могилкою. Всі, хто там оселився навічно, нікуди не зникли, вони просто записалися у пам’яті рідних і розчинилися у вітрі).

І — у поле! Бо там трави, сонце і небо! Там хмари чекають на нього, щоб разом рушити у подорож. Бувай, Франківську, та прощаємось ненадовго. Завтра чекай, буду!

Іноді мені хочеться бути, як вітер. Щоб усе просто і невимушено, щоб не задумуватися про наслідки і не пригальмовувати на поворотах, щоб бути вільною і сильною, легкою, відчайдушною, рвучкою… Але я лише людина. Маленька пісчинка у величезному світі, яким правлять стихії.

Хай би цей вітер навідувався до нас частіше. Хай би нагадував про легкість і швидкоплинність буття. Щоб у майбутньому можна було згадувати його з посмішкою: «Я колись так любила вітер! Добрий, тихий, трохи бешкетний серпневий вітер!»

Автор: Лариса Мончак 

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 29

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.