Віра Кікцьо: «Моя ланка роботи – фільми та телесеріали»

Понад двадцять років тому Віра Кікцьо з мамою виїхала з Тлумача на постійне проживання у Швецію. Прикарпатка у Стокгольмі стала координаторкою й асистенткою монтажу у найпопулярнішій компанії світу з виробництва фільмів та телесеріалів «Warner Bros».

– Віро, ти у 1999 році покинула наше маленьке містечко. Як тобі було там, у Швеції, на перших порах?

– Краще не питай. Я була малою і дуже сумувала за Тлумачем, за бабусею, за друзями. Не раз і плакала. Але минав час і призвичаїлася. Одразу як приїхала, вступила в інтернаціональну школу. У ті далекі роки ще мало було емігрантів, тому у класі вчилися діти різних вікових категорій. Усі уроки були виключно шведською мовою. За картинками вивчала найпоширеніші слова, потім розв’язували кросворди. За рік повністю вивчила мову і отримала диплом. Потім перевелась у маленьку християнську школу, у якій навчалась до 9 класу, опісля – ще три роки гімназії. В інтернаціональній школі була єдиною українкою, та ще й білошкірою, зі світлим волоссям. Пригадую випадок, коли робили шкільний фотоальбом, то мене посадили в центр, після цього діти мене трохи сторонились. Правда, казали, що буде легше пробитись у житті. У класі я здружилась якраз з африканками, бо чомусь саме вони нагадували мені українців: скромні, живі, відкриті і веселі. Шведи, навпаки, закриті, тихі і спокійні.

– Мабуть, навчатись у шведській школі, за невідомою програмою тобі було важко?

– Навпаки, легше, аніж в Україні. Наприклад, математика давалась на відмінно, там інша система. У сьомому класі я вивчала те, що в Україні в четвертому. У Швеції всі предмети подаються в більш доступній ігровій формі, домашнього завдання немає або надлегке.

У сьомому класі я вивчала те, що в Україні в четвертому. У Швеції всі предмети подаються в більш доступній ігровій формі, домашнього завдання немає або надлегке

– Куди вступила після гімназії?

– Швеція – вільна країна. Якщо дитина, наприклад, не може визначитись, яку обрати професію, то бере паузу. І батьки на неї не тиснуть. Так вчинила і я, два роки шукала себе. Виявилося, що після гімназії обрала не свій напрямок – економіку. А мене тягнуло до творчості. І я пробувала себе, як кажуть, шукати. За ці два роки встигла, як це не дивно, попрацювати у закладі швидкого харчування «Макдональдс», а також у клубі «Патрисія», який мав незвичну форму корабля. Але на цьому не зупинилась.

– І що, знайшла себе?

– Не одразу. У нелегкі години малювала. Це робила і в дитинстві. Перша моя листівка, оздоблена оригінальними узорами, до речі, була для мами. Це було моє захоплення, яке і надалі не давало спокою. Після паузи вступила до університету у Мальме (Malmo University), впродовж року обирала різні креативні курси: медіа, художні, кінематографічні, оформляла студентські газети. У той час малювала на сумках, взутті та одязі. У мережі «Фейсбук» знайшла оголошення, що шукають ілюстратора у йога-центр. Для власниці (з якою ми зараз близько дружимо) виконала художнє оформлення зали. Далі ми робили різні проєкти, їздили на фестивалі, але найціннішим проєктом для мене став вихід нашої спільної книги «Веселкова їжа». Власниця йога-центру – сучасна шаманка та вегетеріанка, знає безліч смачних рецептів живої їжі, тому мені спало на думку видати книгу. Знайшла відомого шведського фотографа, який втілював мої ідеї на фото. Також свої малюнки продавала на ринках, де познайомилася з дівчиною із Туреччини, котра порекомендувала мене як художницю для оформлення бетонної міської галереї, де я розмальовувала ескалатор. Робота забрала у мене три дні.

– А навчання в університеті ти оплачувала сама?

– У Швеції інша система оплати і кредитування. Наука безкоштовна, але кредит на проживання, харчування бере кожен студент. Відсоток мізерний, на той час я вже мала шведське громадянство, тому держава ще й мені платила. Після Мальме вступила в університет в місто Норрчепінг (Linkoping University). Бо тоді вже добре зрозуміла, що мене цікавить медіанапрямок.

– Ми виховувалися на мультфільмах і фільмах телекомпанії «Warner Bros». Чи мріяла ти, що колись станеш частиною цієї команди?

– Звичайно, що навіть не уявляла! Це був для мене довгий шлях, проте милий і дорогий. Спершу була на практиці на телебаченні – асистенткою у шоу «Зважені та щасливі». Було цікаво спостерігати за творенням цього всесвітньо відомого шоу. Потім був проєкт «Мастер- шеф». Але самі зйомки не приносили задоволення, бо вони виснажливі (працюєш вдень і вночі, немає чіткого графіка роботи). Тому я обрала post production, тобто роботу після зйомок. Передивляюсь відзнятий матеріал, усуваю недопрацювання і вже відредагований передаю клієнту.

Швеція – вільна країна. Якщо дитина, наприклад, не може визначитись, яку обрати професію, то бере паузу. І батьки на неї не тиснуть

Так після практики залишилася працювати на чотири роки у компанії «Metter- televichoon».

А у 2017 році, коли у соцмережах вибухнула масштабна соціальна акція-флешмоб проти секс-насильства під назвою «Me too», всі жінки презентували себе і підтримували одна одну. Ризикнула написати у фейсбук під цим хештегом, хто я, звідки, що роблю і ким хочу стати. Мені написала жінка: Вау! Нам така потрібна. «Warner Bros».

Мене запросили на співбесіду у найбільшу компанію з виробництва фільмів та телесеріалів. Шефу я одразу сподобалась. Як зараз пам’ятаю, він вдарив долонею по столу і сказав: «Ти прийнята! Підписуємо контракт!» Я не вірила! Так вже рік працюю у «Warner Bros». Моя ланка роботи – фільми та телесеріали. Я сама розробила план, за яким творю, маю вже своїх практикантів. Тепер працюю над серіалом «Люби мене». Думаю, незабаром він вийде в Україні. У компанії я зайняла свою нішу, ми чудова дружна команда. Весь офіс завішаний моїми витинанками – це ще одне хобі з дитинства, якого навчила мене моя бабуся Марія.

– Мабуть, недаремно кажуть, що більшості українців притаманна непереборна ностальгія. Чи не виникає у тебе бажання повернутися?

– Тільки в гості. Там, у Швеції, моє буденне життя. А ностальгія хіба за рідними. Сумую за атмосферою бабусиної кухні, нашими посиденьками, балачками… У моєї мами, коли вона поїхала з України, була більша ностальгія, ніж у мене. Але і вона себе знайшла – влаштовувала зустрічі з українцями, разом святкували наші традиційні свята, організовували фестивалі.

– А чим займаєшся у вільний час?

– Маю дуже сильний потяг до природи. Вдома, наприклад, маю багато глиняних горщиків, в яких на балконі вирощую авокадо, диню, яблука, кукурудзу, лимони. З дитинства дуже люблю тварин, мабуть, тому я вегетеріанка, але їм рибу. У Швеції зі мною живуть дві кішки. З друзями часто вибираємося на природу, у ліс, влаштовуємо пікніки. Тепер через глобальне потепління у Швеції +30, наша країна не пристосована до такої аномалії, багато компаній змушені переобладнувати свої виробництва. Якщо чесно, то і мене це дуже турбує.

Мене запросили на співбесіду у найбільшу компанію з виробництва фільмів та телесеріалів. Шефу я одразу сподобалась. Як зараз пам’ятаю, він вдарив долонею по столу і сказав: «Ти прийнята! Підписуємо контракт!»

– Скажи, ми, українці, дійсно відрізняємося від скандинавів?

– Я навіть говорила про це з бабусею. Ментальність шведів інша. Тут люди живуть. Наведу простий приклад. Якщо взяти буханець хліба, то наші хапатимуть найласіший і найбільший шматок, а там поділять його на рівні частини і ніхто не намагатиметься якнайшвидше взяти. Коли у Швеції в аеропорту проходила паспорт-контроль, то наших помітила здалеку: летять без черги, штовхаються (сміється). Там люди інші, вони живуть для задоволення, для себе, для дітей, родини. Вони нікуди не поспішають, не рвуться, не обговорюють одне одного. Навіть не задумуються, чи погано бути феміністом чи, приміром, гомосексуалістом. Там нормально бути не таким, як усі. Кожен живе для себе, думає про себе і живе у своє задоволення. Думаю, що невдовзі і в Україні так житимуть. Бо наші люди розумні і терпимі, вони давно заслуговують кращого майбутнього.

Автор: Надія Грабовецька

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 30

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.