Біжи, Таране, біжи!..

Микола Таран – івано-франківський інженер, який став відомим завдяки… бігу. За три роки він подолав десятки марафонів на дистанціях від 21 і навіть до 100 км! І відкрив для себе новий світ. Як біг перетворився на наркотик, як заради цього хлопець пожертвував власним здоров’ям і як телеведуча Марічка Падалко надихає спортсмена – відповіді на ці питання знайшло «МІСТО».

Як усе починалося

«Я бігав з дитинства. Як інші діти, мав чимось зайнятися. Тож спробував усе – і дзюдо, і волейбол…» – так розповідає Микола Таран про своє знайомство зі спортом. Що буде бігати на величезні відстані, тоді й подумати не міг.

Проте свій шлях обрав, коли вступив до вишу: під час розподілу по завершенні першого курсу хлопець зупинився на легкій атлетиці.

«На першому тренуванні нас заганяли так, що вже нічого не хотів. Та якось я себе «перемучив» – зрозумів, що мені це потрібно. А з часом тренування та навантаження почали мені подобатися. На другому курсі я уже проводив заняття з фізкультури для однокурсників», – розповідає Микола.

Микола постійно збільшував навантаження – як на тренуваннях, так і на змаганнях. 50 км, 73 км і навіть 100 км! Відстань його не лякала

Після завершення навчання в університеті улюбленої справи хлопець вже не покинув – продовжив підтримувати форму. Біг, тренажерний зал і навіть важка робота – та нічого надзвичайного. До 2016 року.

«Тоді я дізнався про півмарафони! Свій перший пробіг в Одесі. Біг там, аби дожити (сміється). Дістався до фінішу – і шукав, де швидка допомога. Я ж майже не готувався – в травні дізнався про забіг, а в червні вже треба було бігти. Люди ж готуються по 14 тижнів!» – згадує бігун. Каже, через спеку люди тоді валилися з ніг. Йому й самому стало погано вже в кінці дистанції.

Та незабаром був Івано-Франківський півмарафон. А далі – ще близько 50 стартів за 3 роки.

Біг на виживання

Микола постійно збільшував навантаження – як на тренуваннях, так і на змаганнях. 50 км, 73 км і навіть 100 км! Відстань його не лякала.

Аби отримати новий досвід і гострі відчуття, Микола Таран вирішив спробувати власні сили у гонці на виживання – Spartan Race. У 2018 році такі змагання проводили у Польщі. Там івано-франківський ультрамарафонець подолав дистанцію у 12 км. Перешкоди на шляху давалися без особливих складнощів – Миколі вдалося посісти четверте місце. Та це була лише розвідка. Вже у 2019 році він взяв максимальну дистанцію – 50 км.

Старт відбувся у польському місті Криниця. Там іванофранківець ще й потрапив у халепу – одну ніч довелося провести на вулиці, бо місця для ночівлі не знайшов. Та, як виявилося згодом, на результат це не вплинуло.

«Я не знав, що на мене чекає. З’ясувалося, що стартувати треба вгору, тож про біг спочатку взагалі не йшлося! Звісно, на шляху були й легкі перешкоди, як-от: перестрибнути або вилізти на канат. Але інколи доводилося нести на собі колоду чи ядро або ж пірнати у холодну воду – і це все на швидкість!» – розповідає спортсмен.

За правилами гонки на виживання, що більше перешкод подолає спортсмен, то краще для нього. За кожне пропущене випробування Миколі потрібно було робити так званий кросфітівський комплекс – відтиснутися від землі і підстрибнути. І так 30 підходів!

«Перші 10 були ще терпимими. А далі – руки вже не слухалися», – згадує він.

Та Миколі пощастило – не піддалися лише 5 перешкод із 60. Найважче, каже, було із метанням списа.

«Під час першого підходу я просто спробував, а під час другого навіть не намагався. Знав, що не впораюся, бо зі 100% влучно кидають лише 30%», – пояснює він.

Шлях для бігунів був побудований так, що легші перешкоди були на початку, важчі – ближче до фінішу, коли всі вже втомлені. А ще – завдання на пам’ять.

«Потрібно було запам’ятати десятизначний код. Я знайшов щось гостре і просто вишкріб його на руці. Якби помилився хоч в одній цифрі – довелося б знову 30 разів відтискатися і підстрибувати», – розповідає Микола.

«Найважче було йти вгору, коли на тобі ще 50 кілограмів. Останні 10 км потрібно було нести десятилітрову банку, набиту піском. Нести її я вже не міг –  просто котив по землі, – додає він. – Знав, коли добіжу – отримаю футболку. Тепер, коли бачу людину в такій футболці, розумію, що вона пережила».

Каже: до фінішу ледь дійшов. Та найбільше боявся, що його результат не зарахують: дистанцію подолав за більш ніж 9 годин, а думав, що треба за 7.

«Але я не читав регламенту – ніколи цього не роблю. А там чітко вказано, що 7 годин – це найкращий час за дистанцію. А насправді бігти можна було від 7 ранку до 11 вечора», – пояснює він.

На фініші Микола не звернув уваги, коли побачив своє ім’я на табло. Про те, що йому вдалося зробити, розповіли спортсменки з України.

«Дівчата з України сказали, що я в призах! Я так зрадів, думаю, нарешті похвалюся вдома, що поїхав на старт не просто так (сміється). Так я кваліфікувався на чемпіонат світу зі Spartan Race», – розповідає він.

Ейфорію від отриманого результату не зіпсувала навіть ночівля посеред вулиці – кращого місця після змагань Миколі знайти не вдалося.

Втім, гонка на виживання – це ще далеко не все. Дистанцію у 100 км Микола Таран теж підкорив – щоправда, в Україні. Та цим він не пишається – мовляв, не закордонний старт.

«Спочатку біжиш і думаєш, як подолати перших 50 км. А вже потім скидаєш швидкість, адже головне завдання – добігти», – розповідає спортсмен.

Забіг відбувався у Києві, на Трухановому острові. Учасникам потрібно було подолати 12 кіл. Дощило весь день, тож враження у Миколи не з найкращих.

«У голові все вимикалося – всі дратували одне одного! Одна і та ж людина постійно миготіла перед очима, і її справді хотілося вдарити, – зізнається бігун. – Траса не була налаштована для вечірнього бігу. Та й бігати по колу дуже важко – організм швидше втомлюється».

Американська мрія

Великий американський забіг – давня мрія Миколи. І аби її реалізувати, він знехтував власним здоров’ям – відмовився від операції на нозі й полетів бігати на інший континент.

«Я завжди хотів побувати в Америці. Запланував собі найближчий старт, який був. Щойно відкрилася реєстрація на марафон – одразу зареєструвався. Пів року нікому не казав, що братиму участь», – згадує Микола.

Великий американський забіг – давня мрія Миколи. І аби її реалізувати, він знехтував власним здоров’ям – відмовився від операції на нозі й полетів бігати на інший континент

Найближчим стартом виявився Skechers Performance Los Angeles Marathon. Перед тим Микола весь рік пробігав із травмованим пальцем. Тож перед відльотом постав непростий вибір: оперувати чи бігти?

«Але все-таки я вирішив поїхати і відмовитися від операції. Цілий тиждень я обмотував палець – що більше я ходив, то більше він кровоточив. Та під час забігу після 21 кілометра кров йшла так, що просочувалася через кросівок. Та болю я не відчував – він був потім. Та чи вартувало воно того? Не можу сказати», – розповідає спортсмен.

Та з першого разу «американська мрія» обернулася розчаруванням. Микола планував один результат, а вийшов зовсім інший. Ще й на половині дистанції його схопила судома, тож до фінішу він уже йшов.

«Забіг нічого мені не приніс. Ніхто не знав, що я біжу. А в списку учасників мене ще й вказали представником Норвегії – України там чомусь не було. Добре, що хоч дали обирати країну», – ділиться емоціями Микола.

Чоловік розповідає, що неприємності в нього почалися ще до початку забігу – він ледве його не пропустив.

«Зміна часового поясу на мене погано вплинула. День перед стартом я не спав. Уночі вдалося заснути. А прокидаюся – година до старту! Швидко зібрався, викликав таксі – до місця не доїхав, адже вулиці були перекриті. Та якось-таки встиг. У Лос-Анджелесі мені не пощастило», – згадує Микола.

Та здаватися на цьому він не збирається. Попереду – реванш.

Покинути біг неможливо

Регулярні подорожі, медалі і досягнуті цілі – це чудово, каже Микола. Та все ж неодноразово з’являлось бажання покинути біг.

«Бувають моменти, коли я не розумію, для чого це роблю. Просто посеред траси хочу перестати бігти. Ледь не щоразу думаю: навіщо я тут? нащо мені бігти? Але коли згадую, який шлях подолав і чого від мене очікують люди, всі сумніви зникають», – розповідає спортсмен.

Мотивація у Миколи доволі проста – біг робить людину здоровішою. Біг – це ліки від багатьох проблем.

«Хочеш бути здоровим – бігай. Хочеш вирішити проблеми – бігай. Хочеш подумати – бігай. Коли я біг 100 кілометрів, то так надумався! (сміється)».

А надихає Миколу… Марічка Падалко. Відома телеведуча займається бігом уже кілька років і закликає долучатися інших.

«Марічка дуже крута жінка! Вона має прекрасний вигляд саме завдяки бігу. Вона мотивує людей, і я захоплююся нею», – каже Микола.

А надихає Миколу… Марічка Падалко. Відома телеведуча займається бігом уже кілька років і закликає долучатися інших

А от кумира в івано-франківського ультрамарафонця немає. Каже: не хоче повторювати чи перевершувати чиїхось результатів.

«Я беру закордонні старти не заради фото чи медалей. Я хочу пізнавати щось нове! Хочу відкривати для себе новий світ, знаходити нових друзів, дивитися, як вони живуть», – пояснює він.

«Можна бути прикладом для своїх близьких. Коли в мене буде сім’я, я подаватиму приклад. Бігаю я – бігають всі!» – додає він.

Біг і не тільки

Захоплення бігом відкрило перед Миколою Тараном нові горизонти. Так він прийшов і в спортивну журналістику. Зокрема, пише статті для журналу «The runners».

А ще – займається пейсмейкерством.

«Якщо на великих забігах учасник хоче пробігти за визначений час, то є інша людина, яка їй в цьому допоможе, – пейсмейкер. Це досвідчений спортсмен, який готовий допомогти іншим бігунам, довести їх до фінішу», – пояснює Микола.

Кількість пейсмейкерів залежить від дистанції. 21 км – 8 пейсмейкерів, 42 км – від 12 до 14. В Україні Микола виконував функції пейсмейкера майже на всіх великих забігах. Ще двічі – за кордоном, у Мінську та Кишиневі.

Тепер у планах Миколи – провести масштабний благодійний забіг.

«Я дуже хочу організувати благодійний забіг на підтримку онкохворих дітей. Зараз веду переговори з однією дуже крутою дівчиною, яка теж займається такою благодійністю. І ми з нею плануємо провести 24-годинний забіг в Києві», – розповідає він.

«А щодо особистих планів… Хочеться побувати там, де я буду єдиним представником України. Наприклад, в Гренландії. В Лондоні хочу бігти 100 км. І взяти 80 км в Осло і 100 км – у Єгипті», – додає Микола.

А ще – підкорити Казбек. Чому? Бо не вистачає екстриму і нових цілей для реалізації.

Автор: Роман Стельмах  

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 30

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.