Розмова з привидом

Сиджу на лавці в палаці Потоцьких і розглядаю листок, що його бережно, мов дитину, поклав мені вітер на коліно: «На, побав трохи, поки я займаюся іншими справами». Притримую його пальцем, щоб не втік непосида ганяти з братами асфальтом, і милуюся тендітними прожилками на напівпрозорому тільці. У нього в житті була лише одна весна, одне літо, одна осінь. І все. У мене їх на кілька десятків більше. У міста, що нас оточує, їх більше на кілька сотень.

У кожного своє життя, свої часові відтинки… Але осіннє сонце так ніжно стирає грані реальності, що в якусь мить виникає відчуття спорідненості з усім світом – ніби я, листок і місто були і будемо завжди.

Може, й так… Може, прожилками крихкого листка тече моя кров, може, стіни вузьких провулків пам’ятають луну від моїх швидких кроків ще з часів до мого народження, може, вітер носить містом цей листок уже сотні років…

Заплющила очі й уявила, що поряд на лавці сидить Анджей Потоцький, саме той, що більш як три з половиною століття тому заснував Станиславів. Не хочу зараз думати, якою людиною він був, чи хотіла б я мати його серед друзів, якби ми жили в один час… Намріяла його для того, щоб очима засновника подивитися на сучасний Франківськ. Чи уявляв він собі, коли давав цьому місту ім’я свого сина, яким воно буде через століття? Чи пишався б ним, якби мав змогу побачити зараз? Чи міг передбачити, скільки усього випаде на долю цього містечка між двома Бистрицями?

Я щиро люблю своє місто і вважаю його суперкомфортним, затишним, зручним і мирним. Мені важко усвідомити, що Івано-Франківськ не завжди таким був, що тут проливалася кров і руйнувалися долі. Місто переходило з рук у руки від однієї імперії до іншої, організовувалися полювання на опришків, спалахували пожежі, йшли бої, влаштовували гето… І все це не десь далеко, все це ось тут, на вулицях, якими ми ходимо щодня…

Що б ти сказав, Анджею, якби побачив наше міське озеро? Пишався би? А якби дізнався, скільки євреїв було по-звірячому вбито зовсім поряд? Чи сподобалася би тобі сучасна ратуша? А як почувався би за кілька кроків від неї, на вулиці Страчених? Страшна назва, чи не так?..

Колись я з жахом дізналася, що моя домівка розташована в межах колишнього гето. Тобто, я жила там, де півстоліття тому (всього лиш!) вмирали люди, яких фашисти оголосили злочинцями тільки за те, що вони народилися євреями. Це не вкладалося в голові. Звісно, я знала про Голокост і концтабори, про страждання євреїв і ромів під час Другої світової війни, але осмислити і прийняти, що такі страшні події відбувалися тут, у моєму місті, саме на тих вулицях, де я мешкаю, було вкрай важко. Бо це здається нереальним. Навіть звірством таке не назвеш, бо звірі так не поводяться. Та хоч як би важко було повірити – це БУЛО! Це правда, яку не можна забувати. Ми в своєму щасливому й безтурботному житті втратили звичку цікавитися тим, що було раніше, а мали б пам’ятати і повсякчас задаватися питанням: як сталося, що людство в двадцятому столітті (зовсім недавно, на відстані одного подиху від нас, сучасних) раптом сказилося? І де гарантія, що цей сказ ніколи не повернеться?..

Так, я знаю, Анджею, що ти, засновуючи місто, зовсім не керувався ідеями гуманізму. Навряд чи ти мріяв, що тут завжди пануватимуть мир і всепоглинаюча любов. Але ж, напевно, і не хотів, щоб тутешні вулиці були скроплені кров’ю і слізьми…

Але досить… Осінній лагідний день, делікатне сонце, прозоре повітря… Хочеться вірити, Анджею, що ти був би задоволений побаченим. Бо ж місто зараз таки надзвичайно гарне і з кожним роком стає все красивішим. Та й, по правді, в нашій історії є сторінки, якими варто пишатися. Хоча б той факт, що в місті тривалий час жили в мирі три великі громади — поляки, євреї та українці. Чи це не прекрасне свідчення того, що люди, керуючись здоровим глуздом, завжди можуть домовитися, організуватися і мирно співіснувати?

Я вдячна тобі, Анджею, що заснував місто, в якому через три століття я народила свого сина. Вдячна, що живу тут, працюю, мені у Франківську комфортно і тепло… Але я не забуваю, що так тут було не завжди. Відчуваю себе складовою історії, маленькою цеглинкою на доріжці, що веде з минулого в майбутнє. Вірю, що в цьому майбутньому будуть виключно світлі сторінки.

Чомусь саме тут, на подвір’ї твого палацу, думки завжди повертаються до минувшини. Переконана, більшість відповідей на питання сьогодення можна знайти в історії. Шкода, що багато містян навіть і близько не знає, як жило місто протягом останніх століть…

Не можна думати, що щось ніколи не повториться. Все завжди повторюється. Можливо, з якимись нюансами і відмінностями, але повторюється. І якщо я проти гето і резервацій, то мушу пам’ятати про них! Якщо ненавиджу війну, то зроблю все, щоб не пустити її на власні вулиці, і не дозволю чужим імперіям битися за моє місто! Іноді відчайдушно хочеться достукатися до людей: «Озирніться! Ви маєте минуле. У ньому – сценарій майбутнього. Бо все, все, абсолютно все в цьому житті може повторитися. Будьте обачні в своїх рішеннях, адже ви – не відірвані від гілки листки, у яких лише одна весна, одне літо і одна осінь. Ви – творці історії, від вас залежатиме, як у цьому місті житимуть наступні покоління».

…Листок крихкий. У будь-яку мить розсиплеться порохом під пальцями. Поряд зі мною на лавці – привид.

Але я жива і реальна.

Підводжуся з лавки, повертаю вітрові листок, підморгую через плече Потоцькому і виходжу за межі його палацу. Попереду місто, залите сонцем, огорнуте осінньою меланхолією.

Я щиро всміхаюся. Я наповнена минулим, але гостро відчуваю цінність поточного моменту.

Роблю крок у майбутнє…

Автор: Лариса Мончак 

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 30

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.