Кум

Він не любить, коли вояків називають ветеранами, – війна ще не закінчилася. 51-річний прикарпатський боєць ДУК «Правий сектор» Віталій Котляров із позивним Кум три роки волонтерив на Сході, а тоді й сам пішов воювати. Боєць уміє варити фронтовий борщ і талановито перевтілюватися в лігві ворога, а на Майдані ніхто з його сотні не загинув. Повернувшись додому, замість того, аби відновлюватися, воїн мимоволі встряв у судову тяганину, що триває уже три роки.

«Хлопці, я свій!»

«Моє покоління почало дорослішати при Горбачові, тоді повіяло демократією, – замислено починає розповідати про себе Віталій. – У львівському інституті середовище було і революційне, й ідейне. Всі хотіли змін. Я був серед «рухівців», не раз пересікався з Чорноволом. Хороший був дядько, інтелігентний, любив поговорити з молоддю. Якщо зустрічав його десь на вулиці, він завжди піднімав капелюха і казав: «Доброго здоров’я!» Часто повторював, що комуністів треба пхати з Верховної Ради. Давно вже це було…»

Поранення на Майдані його оминули – Віталій щасливчик по житті. Хоча там постійно доводилося ходити, як по мінному полю. Каже, що найбільш скажені були кримські і харківські «беркути», вони одразу були готові вбивати. Траплялося, тітушки виманювали Віталія за межі Майдану. Що там з ним мало статися, навіть страшно уявити.

«У нашій сотні були люди, які потім виявилися засланими. Один такий втерся до нас писарем, – розповідає Кум. – Коли писав списки з іменами і номерами телефонів (ми вели такі списки заради контролю), то аж потім з’ясувалося, що він робив те все під копірку. І щовечора після наради сотників засланець кудись ішов. Якось за ним прослідкували – той чолов’яга щоразу комусь телефонував і доповідав. А коли помітив, що на нього звернули увагу, моментально щезнув. І через кілька днів призначив мені зустріч за межами барикад, неподалік від метро. Ми бачили, що там уже чекала засада. Тому пішли компанією, десь так сотня чоловік. Трохи постояли, почекали – ніхто так і не з’явився. Ще б пак».

А бувало, що Віталій ходив у розвідку просто у лігво ворога – в Маріїнський парк. Готувався ретельно. Не голився три дні, одягнув спортивний костюм, знайшов цигарки, які випускали в Донецькій області, і навіть запасся соняшниковим насінням. Випив сто грамів – щоб тхнуло. «Робив усе, аби мати зачуханий вигляд», – сміється Віталій.

Зайшов до парку, притерся біля вогнища, навколо якого товпилися тітушки (їм платили по 100 гривень на день, і вони повинні були робити масовку). А ось за парканом дислокувалися більш круті – бойовики в камуфляжах зі зброєю, які мали виловлювати майданівців. Цим платили значно більше – по 500 гривень за день.

Коли за три роки війни ти з’їздив два рази на передову, отримав медаль за гуманітарну участь в АТО, то це зовсім не свідчить, що ти дійсно волонтер

Віталієва історія була типова – приїхав з Горлівки підзаробити. Хоча він старався більше слухати, аніж балакати. «Але там і слухати не було кого – позбирали алкашню, – розповідає боєць. – Ну, про що вони можуть говорити? Аби швидше гроші отримати, аби випити, аби якусь халявку урвати… Серед того контингенту боронь боже почати говорити про якісь мудрі речі – викриють. Тому я косив під тупого».

Якось він намагався потрапити за паркан до бойовиків, але зрозумів, що викриють однозначно, адже новеньких вони допитували ґрунтовно: звідки, кого знає тощо. Віталій би точно проколовся, адже ніколи в житті не бував у Горлівці.

До речі, чоловікові ледве вдалося вирватися з Маріїнського парку, адже міліціянти, які стояли по периметру, нікого не випускали. Він сказав, що метнеться по пляшку, перескочив паркан і дав драпака.

Та найсмішніше було, коли Віталій прийшов до Жовтневого палацу, а його не впускають. Адже мав вигляд типового тітушки. «Хлопці, я свій!» – «Ага, розкажеш…» Мусили кликати начальника охорони, аж тоді все з’ясувалося.

Прикарпатець після своєї розвідки бив на сполох, доводив, що терміново треба озброюватися, робити бойові загони, бо махати плакатами і прапорами, як під час Помаранчевої революції, цього разу замало. Суне серйозна загроза. Його чомусь не слухали, гальмували, мовляв, ми ж мирне зібрання, не треба проявляти агресію.

19 лютого, напередодні розстрілу Небесної сотні, майданівця попередили, що намічається операція «Бумеранг» – буде відступ міліції і будуть провокатори, які підбиватимуть, аби люди кинулися вперед, і там їх розстріляють. «Щоправда, за нашими відомостями, розстріляти мали значно більше, бо ж планували стріляти з кулемета, на Інститутській мало бути просто кладовище, – каже Віталій. – Думаю, більшість ментів тоді відмовилися стріляти. Я своїм хлопцям одразу сказав не йти в атаку, бо це пастка. І в мене в сотні ніхто не загинув – я цим пишаюся».

Нерідко чоловіки приїжджали із заробітків у відпустку і замість відпочинку йшли на передову. Повоювали, а тоді знову на роботу за кордон. Приїжджали навіть з Америки

Не мав ілюзій

Коли почалася війна, Віталій доправляв допомогу воякам на Схід. Побратими йому так і сказали: «На бойових позиціях вдосталь молодих хлопців, здорових і відважних, але є проблема в тилу. Ти маєш організаторський талант, займися волонтерством».

Комусь треба було засукати рукави і гарувати. «Коли за три роки війни ти з’їздив два рази на передову, отримав медаль за гуманітарну участь в АТО, то це зовсім не свідчить, що ти дійсно волонтер, – каже Кум. – І коли ти витягнув з кишені двісті гривень і дав на вояків, це теж не свідчить про справжнє волонтерство. Насправді це тяжка праця: організувати всі процеси, зліпити їх докупи, ходити з простягнутою рукою, бити комусь на совість… Я робив це три роки». Були такі часи, що чоловік їхав на Схід аж тричі за місяць.

З часом ентузіазм у водіїв почав згасати, не дуже хотіли їздити. Тож Віталій знайшов бус на виплату, купив за свої гроші. На ньому від’їздив у зону АТО аж пів сотні разів.

А поїздки були всякі: і окопи копали, і авто ламалося, і в лапи ворога мало не втрапили. Кум пам’ятає, як у 2014-му разом із волонтерами їздили по точках 5-го батальйону. Не знаючи місцевості, попхалися через Амвросіївку в бік Савур-Могили. Але далеко не дісталися. Залізничний переїзд. Шлагбаум. Будка. Мішки. Ніякого прапора. Волонтери наблизилися: «Слава Україні!». Якийсь чолов’яга моментально кидається в будку за підмогою. Віталій все второпав: «Сепари! Ноги!». Поки водій розвертається, Кум стріляє з вікна. Проїжджають кілька кілометрів, зупиняються віддихатися біля магазину. Йдуть купити води. Але вже з автоматом у руках. Всередині чоловіки в камуфляжі, а на руках георгіївські стрічки. Дубль два. «Я на нього, він – на мене, – розповідає боєць. – У нього за плечем теж зброя. Я махаю пальцем – аби навіть не здумав дриґатися. Ми швиденько позадкували в бус – і на ногу. Веселий день тоді видався».

У 2017-му і Кум взяв до рук зброю. Воював під Авдіївкою у лавах ДУК «Правий сектор». Зазвичай добровольці воювали по кілька місяців, а потім міняли один одного. Нерідко чоловіки приїжджали із заробітків у відпустку і замість відпочинку йшли на передову. Повоювали, а тоді знову на роботу за кордон. Приїжджали навіть з Америки. А були добровольці, які постійно на фронті. Хоча більш як рік ніхто не здатен витримати і фізично, і морально. Було таке, що сам командир відправляв людину додому трохи перепочити.

Кум воював три місяці. Цілу зиму. Каже, що не було важко, бо не мав ілюзій про війну. За роки волонтерства встиг всякого надивитися.

Удома почалася нова катавасія. Прийшли поліціанти, провели в гаражі обшук – шукали вибухонебезпечні предмети

Із забезпеченням на той час не було проблем. Боєприпасів вистачало. Їжі вдосталь. До речі, Віталій весь час заохочував бійців не лінуватися готувати гарячі страви, а не їсти тушонки ложками.

«Вони ж ще молоді, не думали, що потім все життя від виразки мордуватимуться, – усміхається Кум. – Ясно, що після бою втомлений, невиспаний – нема ні часу, ні натхнення, аби варити їсти. Легше відкрити консерву – та й по всьому. Але я таки мотивував їх зварити борщику. Хлопців вдавалося хутко зорганізувати: один чистив картоплю, другий нарізав цибулю, хтось буряк тушив».

Завжди бракувало оптики. А обстріли постійні. Зранку прилітало по кілька РПГ, на кожному фломастером написані нецензурні «привіти». Потім затишшя до обіду. І далі бухкав фестиваль аж до темноти. Вночі постійні простріли – про всяк випадок, бо ж у тепловізор всього не побачиш.

Коли приїжджала ОБСЄ, мало бути затишшя. «З нашого боку ж вічне перемир’я, – сумно всміхається Кум. – Таке враження, що й війни ніколи не було». Та найцікавіше, що за спинами ОБСЄшників, з боку ворога, працювали бетоновози, крани, екскаватори – кипіла робота. Будували. Таку позицію сконструювали! Під прикриттям ОБСЄ. «І це відбувалося повсюди, не лише в нас», – каже Віталій.

Коли боєць поїхав на передову вдруге, здоров’я здало. Чи ноги переморозив, чи через харчування… Пальці на нозі так сильно розпухли, що спати не міг. Місцеві лікарі лиш хрестик йодом намалювали на нозі, жартома запропонували відрізати пальця і дали мазь із написом: «Від усього». Як виявилося потім, то подагра. Кум мусив вернутися додому.

Абсурд!

Удома почалася нова катавасія. Прийшли поліціанти, провели в гаражі обшук – шукали вибухонебезпечні предмети. Справа в тім, що Віталій з дитинства займається різними музейними експонатами, колекціонує залишки боєприпасів, вишукує старовинні порожні снаряди, відновлює бункери. Дещо віддає у музей історії Надвірнянщини, щось – у музей визвольної боротьби імені С. Бандери, що в Івано-Франківську, декотрі речі дарує приватним колекціонерам.

Незважаючи на те, що всі знахідки були муляжами, звичайними корпусами, поліціанти викликали вибухотехніків. «Ті нічого не знайшли, але, видно, їм дали наказ… Словом, частину моєї колекції забрали, – розповідає боєць. – Як потім з’ясувалося, вони те все вивезли на полігон, обклали своєю вибухівкою, підірвали, потім ці осколки позбирали та віддали на експертизу, яка показала там залишки вибухової речовини. Абсурд! А далі мені пред’явили звинувачення щодо неправомірного поводження з вибухонебезпечними предметами».

Віталій каже, що поліціантам просто потрібен був статистичний показник. От і вчепилися. Суд тягнеться вже третій рік. Чоловік міг би закінчити цю справу за один день, визнавши себе винним, – як пропонував прокурор. У результаті сплатив би 10 тисяч гривень за експертизу, штраф, отримав би щонайменше два роки умовного покарання. А судимість тягне за собою безліч неприємностей. Наприклад, скасування дозволу на зброю.

«Так, я люблю зброю, як і більшість хлопців, – каже Кум. – Але також треба розуміти, що війна не закінчилася. Та й далеко ходити не треба – за 300 км від нас, у Придністров’ї, стоять російські війська. Не десь там на Сході, а під самим носом».

Автор: Наталя Мостова        

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 32

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.