#Мами_війни. На його могилу завжди приносять цукерки

Андрій Карабінович завжди був спокійний. В початкових класах постійно дуже хвилювався. Вчителька знала, що він переживає, але точно знає матеріал, тому завжди давала йому час, щоб зібратися. Був дуже чутливий, брав все близько до серця.

Після школи дуже хотів йти вчитися далі, поступив у Львівський національний аграрний університет. Через високі результати ЗНО йому вдалося потрапити на державну форму навчання.

Після закінчення навчання не було роботи, почав їздити з батьком “на сезон”, але це йому дуже не подобалося. Коли навесні 2014 року до нього подзвонив друг  і сказав, що бачив в інтернеті оголошення про набір в добровольчий батальйон, Андрій без роздумів погодився. Загалом з їхнього села – Дзвиняч – тоді пішло четверо і всі потрапили в один батальйон.

Спочатку їх відправили на навчання на Лисецький полігон на 2 місяці. Потім вони трохи патрулювали Франківськ. 30 липня приймали присягу, а 18 серпня – відправка, а 29 він загинув. Все було дуже швидко, – пригадує мати хлопця Наталя.

Андрій поїхав на війну у понеділок. З вівторка на середу його матері приснився дивний сон…

Сниться, що мене обступило четверо військових. Я шукала свого сина, але ніяк не могла знайти і постійно повторювала, що я його знайду. Тоді пробудилася. За два тижні так і сталося. Чотири хлопці у військовій формі приїхали і офіційно сказали, що мого Андрія більше немає. Я не вірила. Мій брат з Києва їхав у Дніпро, що упізнати тіло. Серед цілого батальйону він був найбіліш – найменш пошматований.

До того, як матері повідомили офіційно про смерть, по селу вже ходили чутки.

В той фатальний день, 29 серпня, хлопців поділили. Одні охороняли базу, а інших відправили у Іловайськ. З чотирьох друзів загинув один Андрій. Його однофамілець був поранений та потрапив у полон. Інших врятував батальйон «Миротворець».

 Я навчилася з цим жити. Змиритися з цим абсолютно – неможливо. Найбільше болить, що люди гинуть дотепер. Я зустрічаюся з батьками інших хлопців і вони кажуть, що ну от якби вже це скінчилося, було б трохи легше, якщо б знали, що це вже кінець, перемога, що наші діти загинули не дарма… А так це постійне напруження. Це не передати, – розповідає жінка.

Два тижні після загибелі сина жінка почала вишивати бісером.

Я сказала, що вишию для своєї дитини маки і покладу їх біля його портрету. Це була моя перша картина. Потім почала шити образи і різні картини і шию їх до тепер, але переважно лише зимою, бо в інший час в селі багато роботи.

Для жінки вишивання стало певним заспокоєнням. В той же час вона почала дивитися різні закордонні старі детективи.

За роки без сина жінка чула вдосталь незручних питань. Люди не завжди зважать на чуже горе, тому інколи навіть питали матір, нащо він туди пішов.

Один чоловік навіть сказав, а йому щось сталося, що він туди пішов? Переважно такі питання були від чужих, рідні таке не спитають.

Мати Андрія часто спілкується з іншими батьками загиблих АТОвців. Інколи відвідує тренінги, які для них організовує Спілка батьків загиблих учасників АТО. На похорони до інших загиблих жінка не їде, не може. Хоч пройшло вже 6 років, для неї це все одно дуже важко. По можливості їде чоловік.

Якось мені знову приснився дивний сон. Зараз трохи важко пригадати, багато часу пройшло. Ніби на полі недалеко від Лісової йде худоба, яка побила чоловіка. Той чоловік сказав мені, щоб я не плакала, що його теж побило, то перестане і все буде добре. Я зранку встала і сказала, що цей сон принесе погану звістку. Щось станеться. Пізніше, коли я розказували свій сон, мені сказали, що чоловік з мого сну схожий на рідного батька Володимира Байдюка, який загинув невдовзі після мого сина.

Яке воно, життя після смерті дитини на війні?

Воно іде поетапно. Перші два роки жити не хочеться взагалі. В голові крутиться лише, що от я пам’ятник зроблю і можу іти, от я там то зроблю і можу іти. Потім ти починаєш вчитися з цим жити, а біль не проходить. Ні сьогодні, ні завтра. Потім дочка вийшла заміж і стало трохи інакше, потім появився внук і знову стало якось по-іншому. Такі події вертають до життя, з’являються мрії. Коли дочка завагітніла, то я молилася, щоб її син мав такі очі, як Андрій. У нього були дуже незвичні очі. Великі та сірі. Навіть коли він здавав екзамени в поліції, його запам’ятали якраз за очі. Кожного ранку я або чоловік встаємо і світимо свічку біля портрета сина. Часто ходимо на цвинтар, як потребує того душа.

До тепер військові не забувають свого побратима та часто навідуються на кладовище. Обов’язкова дата – 29 серпня. Востаннє додому до матері Андрія вони приїжджали два роки тому. Аж тоді і розказали, як загинув її син, про його останні хвилини. Після того вони ідуть на могилу самі або кличуть рідних йти разом з ними. Вони завжди приносять на гріб солодощі, бо добре запам’ятали, що він великий прихильник усього солодкого.

Деколи на могилі може стояти навіть кілограм цукерків. Нещодавно хтось залишив великий пакет «Ромашки». Часто приносять різні тістечка. Він ніколи не лінувався піти в магазин за чимсь солодким і цим він всім дуже запам’ятався, – з посмішкою пригадує мама Наталя.

Мати каже, що зідзвонювались вони з сином не часто. Останній раз був 28 числа о половині першої. Він нічого не розказував,бо їм заборонили, хоча вдома вони і так все знали, бо його друг розповів батькам.

Він був дуже задоволений, що пішов туди. Просто літав на крилах. Він казав, що йде тому, що йому шкода хлопців. Я нікого не звинувачую у смерті сина. Це його вибір. Багато хто навіть вертається туди. Я знайома з багатьма. Ті, що вертають з війни, вони зовсім інакші. У них свій, інший світ. Після війни людина ніколи не залишиться такою, як була до неї.

Карабінович Андрій Михайлович 29 вересня 2014 року був нагороджений за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У Дзвинячі 2014 року проведено міні-турнір з футболу пам’яті Андрія Карабіновича, кубок команда-переможець вручила мамі Андрія.