Франківські селяни та містяни: чи є різниця між людьми

Поділ людей на так званих селян та містян – традиція не нова. Але чи коректний він у ХХІ столітті? Тим більше,...

1 листопада 2020 Ступ'як Женя

Поділ людей на так званих селян та містян – традиція не нова. Але чи коректний він у ХХІ столітті? Тим більше, що часто слово «селянин» вживають у негативному контексті. «МІСТО» дізналось, чи є в Івано-Франківську корінні жителі, хто такі містяни та селяни і яка між ними різниця.

 

Некоректно казати «понаїхали»

 Володимир Калин, керівник провідних медіапроєктів:

«В Івано-Франківську одиниці можуть сказати, що вони корінні мешканці міста. Я знаю десь зо п’ять людей, чиї предки були тут ще за часів Австрії та Польщі. Так склалось історично, що українців у нас було небагато, а корінне населення, що тут проживало,або було знищене в час репресій та війни, або саме покинуло місто.

Люди, які згодом переселились в Івано-Франківськ, не мають стосунку до корінного населення. Тому казати, що хтось корінний містянин, а хтось селянин, – неправильно. Дуже некоректно казати «понаїхали», бо більшість людей в місті – не місцеві. Наприклад, мої батьки з приміських сіл, і я не встидаюся цього.

Ділити людей за їхнім походженням та місцем народження некоректно. Важлива лише поведінка. Я можу назвати чимало людей, які, хоч і народились в Івано-Франківську, але поводяться некультурно. І навпаки, є багато тих, хто живе в глухих селах і поводиться толерантно, стримано, культурно.

Різниця між селянами та корінними містянами може бути хіба в якихось дрібних ментальних речах, а на поведінку походження і місце народження людини не впливає».

 

Вони зробили Івано-Франківськ українським

Тарас Прохасько, письменник:

«Мені здається, що у випадку Івано-Франківська поділ людей на містян та селян є некоректний. Наше місто після Другої світової війни фактично повністю сформоване з людей, що не походять з нього. Серед них багато селян. Івано-Франківськ – обласний центр, він є магнітом для людей зі всіх районів Прикарпаття.

Для того, щоб адаптуватись до якихось традицій міста, потрібний певний час. Люди, що приходять у місто, налаштовані по-різному. Дехто не почуває себе на своєму місці, живе ніби у чужій атмосфері і несе з собою всі правила та звичаї своєї малої батьківщини. Але є люди, які дуже добре і пластично міняються та розуміють, що будь-яке місто – це певний конгломерат, що має свої закономірності.

З Івано-Франківськом все було дуже трагічно, бо він перестав існувати як демографічний феномен у 1944 році. Залишились дуже мінімальні вкраплення людей з того міста, що було колись. Тому Франківськ можна вважати молодим, оскільки історія його мешканців, які є тепер, почалась у 1944-1945 роках.

Я вважаю, що однією із перемог Івано-Франківська стала міграція людей із довколишніх сіл. Саме вони зробили Івано-Франківськ українським. А після Другої світової війни він був і мав шанс залишитись російськомовним».

 

За ознакою толерантності до вандалізму

Ростислав Шпук, підприємець, блогер, фотограф і співзасновник відкритого мистецького простору «Підземний Перехід Ваґабундо»:

«Навіть глухе місце проживання чи походження не заважає стати людиною світу. Немає ж перепон здобувати розуміння, читаючи умовних Ортегу-і-Гассета чи Бодріяра, живучи за горою. І навпаки, естетичний чужинець може вирости на Сотці.

Поділ людей на селян та містян відбувається по лінії ставлення, розуміння, інклюзивності особи – включеності її у сприйняття сучасних процесів і готовності відповідати за свої дії. І тут постає питання штучно створеної безвідповідальності: це ненормально, що депутати, які вирішують питання забудови історичного центру, обрані здебільшого приєднаними до міста селами, де явка на виборах висока, бо шлях до дільниці пролягає мало не через церкву. Такі обранці можуть руйнувати місто, а їхні виборці, навіть про це не здогадуючись, через віддаленість і незацікавленість, обиратимуть їх і далі. Наслідків вже унаочнено предостатньо.

Але, наприклад, автор нашої унікальної ратуші і костелу Христа Царя, Станіслав Треля, теж народився в далекому селі. Будь-яка родова ідентичність не може бути відштовхуючою чи неприйнятною, інакшість лише додає цікавості. А останні політичні події у світі – від США до Криму – і без того відкрили шлюзи для групової ненависті широко, як ніколи. Тому з поділом на своїх і чужих для мене все просто – він пролягає за ознакою толерантності до вандалізму. Який, на жаль, є наразі нашою загальною притаманністю: ми навіть державу спочатку кілька років будуємо, потім кілька років руйнуємо, як-от зараз, потім знову відбудовуємо, і цей блудний рух по колу віддає вічністю.

Так от, є люди з розумінням, які вміють все збагнути і ставляться з трепетом до того, що цінне, а не просто «своє», бо розум – він щедрий, йому хочеться обмінюватись і ділитись, запрошувати всіх до проби естетичного задоволення, яке він отримує з відчуттям дійсності. Якщо він чогось не вловлює, тоді з легкістю дає до себе достукатись, приймає пояснення і переосмислює. А є дурість – вона злостива, вандал прагне позбавити можливості користуватись будь-яким предметом інших, привласнюючи його або знищуючи.

І ми живемо в ситуації, коли переважило ось це друге. Хоч тікай у якесь село. Але ж є шанс залишитись для нього чужим, і не факт, що його тут же не приєднають до міста».

 

Люди результату та люди процесу

 Володимир Єшкілєв, український прозаїк, поет:

«Різниця в світогляді містян і селян тепер, зрозуміло, не така очевидна, як у XIX столітті. Але вона є. Містяни, це, умовно кажучи, люди результату, з мисленням, спрямованим на візію майбутнього, селяни – переважно люди процесу, для яких важливішою є візія сьогодення, «тут-буття».

Кожне місто, окрім всього іншого, є таким собі агрегатом адаптації, що пропонує ментальним селянам (а іноді й змушує їх) працювати на результат. Франківськ не є винятком. Особливістю нашого міста є те, що воно не встигає адаптувати ментальних селян, які переселяються до міста останні 75 років. Переселенців дуже багато. Це породжує певний побутовий дискомфорт для ментальних містян, але не є чимось фатальним. Спосіб життя все одно є формотворчим, а гроші концентруються у містах. Плюс наші люди є переважно конформістами. Якщо їм не вигідно, вони не тримаються традиції й легко переходять на свіжий триб життя. Тому місцева полеміка між селом і містом радше культурно-побутова, аніж цивілізаційна або соціальна.

Адміністративне приєднання до Франківська кількох сіл абсолютно нічого тут не змінить. А те, що люди результату і люди процесу, бува, дратують одне одного, то це було завжди й завжди буде. До цього варто ставитися по-філософськи».

 

Шлях у нікуди

Оксана Мельник, директорка з маркетингу міжнародної будівельної компанії «M GROUP DEVELOPMENT»:

«Як на мене, це образливо –ділити людей за таким принципом, тим більше, що в суспільстві склався негативний стереотип і «селом» можуть називати людину, яку хочуть принизити.

Яка різниця, хто і де народився? Мої батьки колись також переїхали з села в місто, бо шукали кращих можливостей для реалізації себе. Сучасна молодь також цього прагне. І це цілком виправдано.

Хочеться, щоб всі нарешті зрозуміли, що не роз’єднуватися нам треба за якимись ознаками, а об’єднуватися, бо ми українці, ми нація. І пам’ятати, що завдяки селу у нас ще зберігаються якісь народні традиції.

Взагалі, зараз кожен когось хоче «попустити», щоб виглядати кращим на його фоні. Але це шлях у нікуди. Треба самому розвиватися, реалізовуватися».

 

Зневага до селян від колишніх селян

Мирослав Кошик, історик:

«Поділ на селян та містян, звичайно, є закономірним. Люди, які живуть в місті, – містяни. Люди, що живуть в селі, – селяни. Він склався ще з часів античної Греції.

Але в цьому випадку говоримо не про місце проживання, а про манеру поведінки. Тоді немає значення, де живе людина. Так само нема значення, приїхала вона в місто рік чи двадцять років тому. Важливо тільки те, як вона себе поводить.

Проживання в місті, як і в будь-якому населеному пункті, має свої певні правила та навіть обмеження. Я вважаю недоцільним ділити жителів Івано-Франківська на селян та містян, бо справа тільки у внутрішній культурі. Коли людина живе в місті 30 років, а свинить на вулицях, то вона навіть не селянин і не містянин. Це звичайний пролетарій і совок. Тому на культурних і некультурних людей ділити можна.

Зневага до сільських жителів здебільшого є від колишніх сільських жителів, які, напевне, в місті ще не адаптувались, але вже мають квартири і думають, що вони містяни.

Такий поділ доцільний тільки стосовно місця, де ти живеш, як піклуєшся про нього і як переживаєш за його добробут.

До речі, корінні жителі Івано-Франківська є, і багато. Це люди, які декілька поколінь жили і живуть у місті. Але не забуваймо про те, що все і так почалось із села».

 

Етнічно ідентичні

Лідія Шкрібляк, директорка кінотеатру «Люм’єр»:

«Звичайно, всі люди різні. Але категоризація людей на містян чи селян недоречна. Ми всі етнічно ідентичні. В такі важкі часи в світі та в нашій державі треба шукати те, що нас об’єднує, і триматись разом».

 

 

Автор: Людмила Оленюк  

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 32

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...