#Мами_війни: Просто витирала з пам’яті його загибель

Я постійно згадую його собі у військовій формі, коли він одного разу прийшов додому. Він тоді був такий веселий. Ще з дороги я побачила його. Він не йшов, він летів, всіх обіймав, цілував. Таким я його і запам’ятала, вічно усміхненим, – з сумною усмішкою згадує Євгенія Іванків про свого Івана.

В селі Росільна, що на Богородчанщині, усі сусіди та родичі Івана чомусь запам’ятали його, як  хлопчика-наглядача у червоних “гумачках”. Коли він був ще малий, то завжди слідкував за старшим братом та сестричкою. Стовпчик на паркані був його наглядовою вежею. Коли мама поверталася з поля, той розказував їй все, що відбувалося поки її не було.

Іванко ніколи не цурався роботи і ніколи не міг нікому відказати. Ще він дуже любив техніку і електрику. В школі вчився середньо, не можу сказати, що добре, – розповідає жінка.

Втім всі вчителі згадують його лиш з теплою усмішкою.

Для своєї мами Іван був вічним помічником. Одразу після школи пішов працювати на будівництво, а трохи згодом – на СТО. Ніде не вчився на автомеханіка, просто був талановитим самоучкою, мав до того дар. Потім хлопець навіть працював на фабриці в Дзвинячі разом з мамою, але через три місяці поїхав на сезон – перекривати дахи. Дуже любив висоту і ніколи її не боявся.

Він любив куховарити, навчився цього, коли їздив на сезони з іншими хлопцями. Обожнював їсти борщі, гриби, пельмені, а особливо котлети. От лиш котлети йому готувати трохи не вдавалося, робив їх завеликими і вони ніяк не могли прожаритися. От тоді вже просив мене і я помагала, – згадує сімейні моменти мама.

Євгенія каже, що Іван ніколи не приходив з роботи з порожніми руками. Похреснику вічно давав машинки та цукерки, а до хати приносив сумку продуктів, бо казав, що дома “все всього треба”.

Після того, як вернувся з сезону, був вдома не довго. Захотів – в АТО. Для мами ця звістка була, як грім серед ясного неба.

Коли була на роботі, подзвонив і попросив назавтра лишитися вдома, бо йому дуже треба. Нічого конкретного він так і не говорив. Вже вдома ввечері признався, що підписав контракт. Я довго не вірила у його слова, думала, що він так жартує, – пригадує жінка.

Вона тоді проплакала цілу ніч, потім зібрала йому сумку та о 7:40 провела сина з його другом Миколою до воєнкомату. У Богородчанському військкоматі її заспокоювали, казали, що нема про що хвилюватися.

Казав, що йде, бо хоче справедливості, що чого він має боятися, коли всі хлопці йдуть. Обіцяв, що то ненадовго, – пригадує мати.

Про службу Іван просив не розпитувати і сам розказував мало. Просто – “все добре”.

Коли хлопцеві виповнилось 20 років, до його матері зателефонували Іванові побратими. Багато вітали, дякували за сина та казали, щоб мати не переживала та чекала їх всіх в гості.  Сам Іван казав, що як нарешті повернеться зі служби, то одразу розпишеться зі своєю дівчиною.

На той час Іван вже був командиром танка. Розказував мамі, що навчився добре їздити на танку. Пояснював, що чоло інколи аж синє, бо танк низенький, а на ямах постійно головою б’єшся до нього. Хлопці йому дали позивний «Цезар». Мамі він так і не пояснив, чому його назвали саме так.

Я дуже пишалася своїм сином. Це моя гордість. Лиш що мені тепер з тієї гордості, коли лишилася без своєї дитини, – зітхає жінка.

Звістка про смерть прийшла 10 березня 2018 року, буквально перед тим, як Іван мав прийти у відпуск. Хлопець загинув у селі Підлісне, Попаснянський район, Луганська область, від кулі снайпера. Зустрічали Івана в рідному селі на колінах.

Перші три місяці після смерті сина у мене були провали у пам’яті. Я ніби весь час стирала з пам’яті те, що він загинув. Через це було багато конфліктів і у сім’ї, і на роботі. Після трьох місяців я почала все по троху згадувати, – каже мама.

Маленький внук – Дениско, похресник Івана, став тією ниткою, яка повернула її до життя.

Перший період ми навіть не хотіли нічого їсти, майже нічого не готували, постійно сиділи на цвинтарі. Було дуже скрутно та і бажання жити не було. В один день малий Дениско попросив у мене їсти, але щоб нарешті чогось вареного. Тоді мене ніби током вдарило. Я подумала, що чого так має бути, дитина ж не винна.

Малий Денис страшенно не любить, коли бабуся плаче. Коли жінці все ж навертаються сльози, вона ховається від малого. Денис дуже довго сумував за хресним і бачив у кожній людині у формі свого дядька – Івана.

Євгенія каже, що тоді їй ніхто не запропонував свою допомогу – ні щоб провести похорон, ні щось на життя після нього. Бо і тато Івана, і його старший брат через інвалідність не працюють. З рахунку загиблого хлопця невідомі викрали останні гроші, а крадіїв в поліції не можуть знайти й до тепер. Сім’я залишилась сам на сам зі своїми бідами.

Життя не давало жінці навіть перевести подих, потрібно було працювати, щоб забезпечити сім’ю, бо працює з усіх лиш вона.

Раніше багато побратимів приїздили на могилу хлопця і до його матері, часто дзвонили, допомагали, чим могли. З часом їх ставало все менше. До жінки ніхто з них вже не повертає, тому здогадується про їхні візити до сина лише по нових свічках.

Єдиною підтримкою стали волонтери, які до тепер підтримують Євгенію. Жінка каже, що не уявляє, що б вона робила без них.

Вони про мене не забувають, дзвонять, приїздять. Коли влітку в нас закрили завод, я втратила роботу. Була біда. Вони тоді одразу мені привезли багато всього, так ми якось і витягнули.

Одяг та взуття Івана мати сказала віддати іншим хлопця. Іван завжди говорив, що там велика несправедливість і постійно всього треба.

Так, влада винна. Я звинувачую їх за несправедливість. Коли я віддавала сина у військомат, зі мною була зовсім інша бесіда. Після його смерті мене фактично вигнали звідти і сказали, щоб не чекала ніяких документів, які потрібні, щоб отримати компенсацію. Ніхто нічого не пояснив, лиш сказали, що я нічого не доб’юся, щоб навіть не надіялась, – у сльозах розповідає мати.

Черговою проблемою для сім’ї став пам’ятник. Щоб нарешті зібрати на нього гроші, жінка довгий час оббивала пороги районної та обласної адміністрацій. Багато допомогла франківська школа №23, благодійники та волонтери. Знижку на пам’ятник матері робити категорично не хотіли, сказали, що і так дали в основу залізо і могли б взяти набагато більше.