БаДі: люди помагають людям

Іноді старість стає складним випробуванням. Хтось не має що їсти, а комусь хочеться вовком вити від гнітючої самотності і відчуття, що ти більше нікому не потрібен у цьому величезному світі. Волонтери благодійного проєкту «БаДі» це добре знають, тому щомісяця привозять самотнім дідусям і бабусям не лише продуктові пакети, але й величезну порцію уваги і простого людського тепла.

«Чому не я?»

Цього разу волонтерів прийшло трохи менше, ніж зазвичай, – лише семеро. Певно, через відпустки: люди пороз’їжджалися відпочивати хто куди.

Весь провіант зберігають у ресторані підприємців, котрі теж долучилися до ініціативи. Саме тут всі і сходяться. Раз на два тижні у неділю. Раніше робили це щотижня, але тепер люди почали все менше жертвувати, тому не завжди вистачає грошей закупити необхідні продукти.

На столах уже порозкладані упаковки з крупами, макаронами, горохом, цукром, багато хліба, пляшки з олією, консерви, пачки чаю, лотки з яйцями… З комірчини виносять мішки з цибулею, буряком, картоплею, капустою і морквою. Далі усе це фасують по пакетах. Нині мають сформувати пів сотні продуктових наборів і розвезти по людях.

Волонтери працюють злагоджено, як мурашки. Кожен уже добре знає, що має робити. Взяти пакет, покласти морквини, буряк, картоплю, капусту, цибулю. Зав’язати пакет. Взяти інший і знову те саме по колу.

Під час карантину багато старших людей просто боялися вийти в магазин, доходило до того, що вже й не мали що їсти. А скільки серед них з особливими потребами, геть самотніх і забутих світом!

11-річна Андріана разом із татом прийшли сюди вперше. Дівчинка каже, що захотіла робити приємне іншим людям. Вона відповідальна за пакети, кожен відділяє від загальної купи і подає волонтерам, а це неабияка допомога.

Юля Грицьків приїхала аж з Коломиї. Вона ще жодної акції не пропустила. «Я просто розумію, що тим всім стареньким треба допомогти, – каже дівчина. – І хтось це має робити. Чому не я?».

Як буває у житті

Проєкт «БаДі» почався зі звичайного ентузіазму зробити щось хороше. Франківський підприємець Руслан Павлов разом із друзями Миколою Броніцьким та Андрієм Балагурою вже давно займалися благодійністю, зареєстрували свій благодійний фонд, бо добро має велику силу, коли до нього долучаються інші.

Спершу допомагали самотнім дідусям-бабусям у своєму мікрорайоні. Коли почався карантин, звернулися до соцслужби і волонтерських організацій, аби дали контакти і адреси людей похилого віку, котрим на той період стало особливо скрутно. Багато старших людей просто боялися вийти в магазин, доходило до того, що вже й не мали що їсти. А скільки серед них з особливими потребами, геть самотніх і забутих світом! Дехто просто виповзав до волонтерів, бо не має ніг і вдома нікого поруч. Декого треба було відвезти на діаліз.

«Я почав міркувати, як би цю допомогу можна було б зробити більш масштабно, – розповідає Руслан. – Так народився благодійний проєкт «БаДі», назва розшифровується як бабусі і дідусі. Вони найбільш незахищені. Гроші ми давали свої і ще й збирали звідусіль, усі охоче відгукувалися. Люди хочуть помагати іншим людям. Тепер така ж ініціатива є не лише у Франківську, але й у Калуші, Коломиї, Чернівцях, Чорткові, Рахові».

Уже під час перших обдзвонів старенькі встидалися говорити про свої потреби. Волонтер добре пам’ятає одного дідуся, котрий сказав, аби купили тільки кілька кілограмів картоплі і пачку рису, він запевняв, що на тому зможе протягнути майже місяць. Аж потім волонтери самі сформували список найнеобхіднішого, що пригодиться кожному.

Один волонтерський заїзд до сотні старших людей обходиться приблизно в 30 тисяч гривень – саме стільки потрібно, аби купити всі необхідні продукти, серед яких приблизно 550 кг овочів. Іноді до пакетів додають і ліки – якщо комусь дуже треба.

Руслан каже, що для нього це певна соціальна відповідальність: якщо є можливість, то чому б не допомагати. Тим паче, коли ця справа ще й приносить задоволення. А ще глибокі усвідомлення: «Я бачу, як буває в житті. Старість часто стає для багатьох справжнім випробуванням. У кожного своя особлива історія. Здебільшого не дуже щаслива. Ми ж не просто віддаємо пакунок і йдемо собі геть. Ми балакаємо про все на світі. А з деким треба просто помовчати. І часто саме така увага для самотніх пенсіонерів є значно ціннішою. Бо їм дуже складно психологічно. Хтось запрошує до хати, хоче пригостити чаєм і показати фотоальбом, але ми не заходимо, бо все ж таки пандемія».

До речі, Руслан зараз здобуває другу освіту – навчається на психолога. Через цікавість. Каже, що сучасна тотальна прив’язаність до гаджетів атрофує у людей таку цінну здатність до емпатії. Люди поступово перестають відчувати одне одного, притуплюється співпереживання. Найдужче це помітно серед молоді. Вони стають якимись емоційно холодними.

«Якось мусимо доживати»

Коли всі пакети вже поскладані, волонтери діляться між собою адресами потребуючих і кожен вирушає у свій бік. Журналістка їде разом з Русланом і Юлею. Маємо десяток адрес.

Дорогою волонтери розповідають про подружжя стареньких, яке дуже запам’яталося. Коли вкотре зателефонували їм, аби попередити про візит, жінка, плачучи, сказала, що чоловік помер. Обоє все життя прожили душа в душу, кохали одне одного до нестями. А тепер вона лишилася сама на всьому світі. Ні дітей, ні родичів.

Є один цікавий дідусь, котрий майже не ходить, але виготовляє дуже красиві моделі дерев’яних кораблів. З одним кораблем може вовтузитися аж рік. Іноді навіть умудряється продавати свої витвори.

Інша жінка, теж сама-самісінька, пірнула у творчість, пише прекрасні дитячі історії, і саме це хобі її ще тримає. «Ні, вона не вмирає з голоду, – каже волонтер, – але хоче простого людського спілкування».

А ще є один цікавий дідусь, котрий майже не ходить, але виготовляє дуже красиві моделі дерев’яних кораблів. Дійсно філігранна робота. З одним кораблем може вовтузитися аж рік. І десь-колись навіть умудряється продавати свої унікальні витвори.

Наша перша зупинка на вулиці Довженка. Тут мешкає пані Антоніна. Телефонуємо – не бере слухавки. Підіймаємося на другий поверх, довго дзвонимо, але двері не відчиняють. «Вона дуже старенька, напевно, не чує… Бо ж точно вдома. Минулого разу була така сама ситуація», – каже Руслан.

«Вона, видно, не надягнула слуховий апарат, – говорить сусідка, котра якраз підіймається нагору. – Але ви ще гляньте на вулиці! Вона часто виходить у двір погуляти».

Виходимо з під’їзду, розпитуємо про пані Антоніну жіночок, які гомонять на лавці. «Та ж ондечки вона! У себе на балконі!» – показують вони. Й справді, бабуся там, замріяно милується небом. Махаємо їй і знову підіймаємося до квартири.

«Добрий день! Ми вам продукти привезли!». – «Заходьте… Дякую вам, діти… Ви дзвонили, а я ж на балконі, геть нічого не чую». – «У вас як справи? Все добре?». – «Як коли… Часом не можу вийти, бо нога болить і з серцем погано… Але що вже вдіяти? Якось мусимо доживати».

Прощаємося з бабусею і їдемо далі. Волонтери розповідають, що їм трапляються різні старенькі: одні на радощах починають розповідати історію всього свого життя, тішаться неймовірно, але таких обмаль. Більшість все-таки скаржаться і бідкаються, що вже нічого доброго їх не чекає, як правило, такі дуже хворі. Декотрі просто забирають пакет, дякують – і на тому все, дехто взагалі дверей не відчиняє, бо карантин, у таких випадках лишають продукти на порозі, а людина собі потім забирає. Одного разу якась бабуся заздалегідь приліпила записку на двері: «Дякую вам!».

Приходимо до наступної квартири. Знову довго дзвонимо. За дверима шурхіт. Відчиняє старенька жінка, дуже приємна на вигляд, не перестає усміхатися. Це пані Світлана. Вона майже не чує, з молодості носить слуховий апарат. Дуже рада волонтерам. Заплакала. Каже, що то від щастя мати гостей. Вона вже багато років живе сама. За 10 хвилин встигає розповісти всю свою біографію – ніби чекала нас і добре підготувалася. «…Ще коли я була дівкою, то мама мені часто казала, що я ніколи не віддамся, бо глуха. Так і сталося. Мама вже померла, тато теж… Я дуже любила тата, він був добрий, інтелігентний, вчителював, диригент… Я дуже хотіла стати вчителькою музики, але що з того… Слуховий апарат мені трохи помагає чути, але часто забивається, бо гній з вух тече. Але якось тримаюся, люди дивуються, як мені вдається завжди бути веселою. А я такою вродилася… Мені вже 81 рік, а вони питають, чи я маю хоча б 65. А я нікому не кажу, скільки мені насправді. Нащо комусь казати про свої роки?..».

Поки їдемо далі, Руслан каже, що іноді люди їм розповідають такі сокровенні таємниці свого життя, що аж волосся дибки стає. Якось одна жіночка розчулилася і зізналася, що її син насправді – не рідний. Жінка колись давно працювала в пологовому і пожаліла немовлятко, в якого мама померла при пологах, – забрала собі. Син уже на пенсії, але жінка досі не наважилася розповісти правду. І дуже мордувалася від того.

Наступна локація – будинок біля міського парку. Підіймаємося на четвертий поверх, а біля квартири – величезний могильний хрест. На ньому написане ім’я бабусі, якій ми привезли продуктовий пакет, – Антоніна Дмитрівна. Двері у помешкання прочинені. Стукаємо. Виходить старенька жінка з гарною, акуратною зачіскою. Це сестра Антоніни Дмитрівни – пані Наталя. Завтра похорон.

Жінка останні кілька років була «лежача». Сестри і брати приходили помагати, а їх немало: троє сестер і двоє братів. Пані Наталя розповідає, що колись їхня родина жила в Польщі і була заможною, але почалася операція «Вісла», їм сказали забиратися геть. Все мусили лишити і на фірі, запряженій коровою, поїхали в Україну. На Полтавщину. А там люди пухли з голоду. Батько помер. На мамі лишилося восьмеро голодних дітей. Антоніна, найстарша, мала 18 років. Двоє маленьких братиків не витримали – померли. Пані Наталя тоді якраз народилася, лежала в люльці, вся розпухла від голоду, бо мама молока не мала. «Мама прийшла до сільради просити їсти, бодай висівок, – ділиться пані Наталя. – А москалі тоді прогарчали: «Чим родила, тим і корми». І це тоді, коли по складах гнило жито. Слава Богу, що нам тоді нарадили тікати до Західної України, подейкували, що там набагато легше. І таки було легше».

Іноді люди їм розповідають сокровенні таємниці свого життя. Якось одна жіночка розчулилася і зізналася, що її син насправді – не рідний. Син уже на пенсії, але вона досі не наважилася розповісти правду

Пані Наталя багато розповідає про нелегке життя всієї родини, до нас приєднуються ще дві сестри і брат. Видно, що усі вони дружно живуть між собою. Запрошують зайти до хати, але ми відмовляємося – мусимо поспішати, бо надворі вже вечоріє, а ще маємо кілька адрес.

Прямуємо на вулицю Мазепи. Телефонуємо до пана Івана, чоловік довго хворів. Відповідає його мама, каже, що син місяць тому помер. Вона лишилася сама, ледве зводить кінці з кінцями. Їдемо туди.

Пані Галина уже чекає нас біля під’їзду. Худа, виснажена жінка, голова покрита чорною хустиною. У неї рак. Зараз і лікується, і працює – жити за щось треба. Допомоги нема звідки чекати. Багато років працювала медсестрою, але керівник попросив піти, коли дізнався, що Галина онкохвора. Тепер працює касиром. Але цього року торги ніякі, люди нічого не купують. Зараз планує влаштуватися продавати морозиво. Волонтери кажуть, що попитають, може, комусь треба доглядальниця. Пані Галина дуже втішилася: «Це було би чудово. Бо я ж не є настільки хвора, що аж би не змогла робити».

Ясно без слів

Того дня ми так і не потрапили ще до кількох стареньких – всі померли. Волонтери кажуть, такого ще не було. Наприкінці поїздки кожен здебільшого мовчав, думав про щось своє. Геть не хотілося балакати. Бо іноді все ясно і без слів.

«Бачите, тому я дуже хочу, аби у таких поїздках до нас долучалася молодь, – нарешті порушує тишу Руслан. – Бо світ інстаграма зовсім інший, ніж реальне життя».

Автор: Наталя Мостова   

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 33

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.