“Місто мені присуджене”: історії корінних франківців. ФОТО

Корінних жителів у Франківську залишилося небагато. Впродовж кількох століть з містянами асимілювалися зайшлі, приносячи свою культуру, уподобання, врешті, змінюючи й саме місто. Ми зібрали історії мешканців, чиї родини віддавна проживають в Івано-Франківську.

Доля у картах. Історія Настасії та Олександри Зенів

Настасія Зень

Історія франківського роду Настасії Зень – це історія її мами Олександри Шевчук та бабусі Казимири Маркут. Цікаво, що всі вони жили та живуть в одному будинку, а зводили його ще за часів Австро-Угорщини, на мікрорайоні Софіївка.

Прапрадід Настасії був вірменином, його дружина – українка. У пари народилася донька – Софія.

Весілля пані Софії грали в центрі Франківська. Вона була депутаткою сільської ради і кравчинею. «Вдягала всіх у місті, власне, наш район – Софіївку. Тут бабуся була дуже шанованою. А ще вона вміла зливати на віск та гадати на картах», – розповідає Настасія.

Разом з Софією жила її свекруха – Емілія. Вона померла у 1961 році, її поховали на Княгинині. Пані Леся, мама Настасії, згадує, що прабабусю везли каретою, запряженою чорними кіньми.

Емілія та її сини

Сестер пані Софії вивезли в Сибір, один з братів емігрував до Торонто, інший – пропав у Львові під час війни. Чоловік старшої сестри працював механіком в прикарпатській обласній друкарні. Його звинуватили в співпраці з підпіллям й арештували.

«Прабабуся врятувалася. Солдату, який прийшов зі звісткою про вивезення, вона розповіла його майбутнє. Тож вона залишилася з дітьми у будинку. За деякий час він приніс бабусі посилку. У прабабці народилися двоє синів, вони стали освітянами», – каже Настасія.

Пані Леся з бабусею Софією

У картах пані Софія побачила майбутнє і для внучки Лесі.

«Я з своїм тодішнім хлопцем зустрічалася рік і вісім місяців. Бабця тільки розкрила карти і згорнула назад. Мовчить. Потім вона призналася: побачила, що він помре. А казати мені цього не хотіла тоді», – згадує пані Леся.

Двоє родичів Насті були поховані на кладовищі, де зараз Меморіальний сквер. Коли цвинтар зруйнували, про перепоховання не могло бути й мови. Родичі взяли лише дрібку землі.

Дідусь Настасії – Мирослав – працював кіномеханіком клубу, саме туди він запросив на перше побачення Казимиру. За місяць вони одружилися.

За розповідями бабусі на вулиці Миру розміщувалося КДБ. Тож на свята під вікнами будинку велося прослуховування. Колядували тихо, при свічках.

«Коли моєму татові було 13 років, він любив фотографувати. Одного разу його у КДБ примусили робити світлини мертвих людей, «партизанів». Опісля бабуся його висварила, й він почав з газет робити стрілецькі шапки. За нами почали слідкувати, – розповідає пані Леся.

До сих пір на вулиці Миру живе подруга пані Софії – Тоня. Їй уже 101 рік. Її чоловік з «визволителів», працював у КГБ. Дітей у них не було.

“Радянська” історія Ані Борук

Аня Борук

Ілюстраторка Аня Борук розповідає, її прабабуся Рузя, родом з Польщі, та прадід Євгеній з Росії познайомилися під час Другої світової війни. Після одруження вони оселилися у Франківську.

Прадідуся Аня не пригадує. Прабабуся, а вона була з твердим характером, сама знесла одну зі стін, аби поміняти планування у квартирі. Прадід здивувався.

Дідусь з бабусею оселилися на Мазепи в польському будинку й досі там проживають. Бабуся з маминого боку також у молодому віці переїхала у Франківськ. Родина Ані працювала на міських заводах.

Світлина Ані Борук

«Влітку чи на свята мої друзі їхали в села, а я – ні. Для мене справжні містяни ті, чия родина жила у місті до війни. Мої ж оселилися після Другої світової», – міркує Аня про те, чи вплинуло на неї те, що вона фактично корінна франківка.

Світлина Ані Борук

Аня пригадує, змалку їй розповідали історію про цвинтар на місці кінотеатру «Космос». Перед відкриттям кінотеатру обвалилася стеля. Це тоді всіх вразило, ділиться дівчина. Кумедний випадок стався і з її батьками, коли ті познайомилися. Як виявилося, в них вдома були однакові інтер’єри.

Місто як довічний термін. Історія Ростислава та Христини Шпуків

Ростислав та Христина Шпуки

«З прабабцями чи прадідами я не перетнувся в часі, але в моєму дитячому сприйнятті це були тверді люди, в тому сенсі, що залишили по собі немало фотопортретів різної величини, але всі – на твердій картонній основі з вишукано розмашистими підписами», – розповідає блогер, підприємець Ростислав Шпук.

Одна прабабця пана Ростислава жила в домі на початку Голуховського, що у наш час “розповзся” і через аварійність був завалений. На його місці тепер готель “Станіславів”.

«Обрисами він ніби відтворює попередника, але при цьому має на поверх більше. І ці на третину знижені вікна видають всю його награну недоладність. Бо вікна мали бути або високими, або пізніші – лежачими, протяжними. Але в жодному разі не квадратно-крадькуватими», – каже пан Ростислав.

Прадід з іншого “флангу” роду пана Ростислава мав дім, розташований в кінці Липової. Він зберігся досі, це один з кількох одноповерхових на Шевченка. Не вижив тільки його сад, що тягнувся майже до Чорновола. Ця територія відійшла університету.

«В кінці літа прадід розносив плоди саду всім сусідам. А частину будинку відвів під універсальну крамничку. Глибоку старість він просиджував перед її входом з коштуром, роздаючи цукерки дітям. Таким і запам’ятався свідкам епохи. З одною його “комерційною оборудкою” пов’язана родинна трагедія: на початку війни німці арештували його молодого зятя, поляка.

Залагодити все можна було за немалі гроші. Доньки звернулись по допомогу до нього, але виручити він не зміг, бо, скориставшись міграцією і дешевизною нерухомості, щойно купив сусідній будинок на розі Шевченка-Сабата. Зятя розстріляли.

Бабціна сестра, що лише встигла завагітніти, залишилась на все життя самотньою. Мені потім дали друге ім’я Ян на честь її загиблого чоловіка. А його син став директором одного з найбільших заводів Польщі. Тільки новопридбаним будинком родина не скористалась, бо за більшовиків не можна було навіть зізнаватись у такій власності – це автоматично означало Сибір. Останнім жестом перед смертю знесилений прадід відчайдушно вказував на щось позаду себе. Але моя бабця згадала про це вже, коли переїхала в інше помешкання. Можливо, це було місце, де заховані документи на той злощасний дім», – згадує він.

Фото, зроблене на початку 1930-х у фотоательє Станиславова. Юний дідусь Ростислава Шпука – справа.

Дідусь пана Ростислава був адвокатом, закінчив Львівський університет, але за совітів навіть назватись юристом було ризиковано, тож працював інженером на шкірзаводі. Бабусина молодість припала на воєнні часи, жодної можливості вивчитись на лікарку не було, то працювала в медстатистиці.

«І, маючи неабияку харизму, зробила “погоду” в усьому моєму дитячому розумінні світу. При чому дітям сімейні історії чи погляди на СРСР описувались обережно, не прямо, дещо завуальовано, з розрахунком на те, що якщо тобі вистачає розуму – ти домалюєш картину сам. А якщо не вистачає, то краще знати не все, бо тоді є ризик, що легковажно переказавши це комусь, створиш загрозу для себе і родини. Тодішній «баланс сил» виявляє, наприклад, те, що майже всі мої «дворові» друзі були російськомовними».

Бабуся Ростислава Шпука, довоєнні фото.

Завдяки бабусі пам’ять Ростислава Шпука просякнута міськими історіями, свідком котрих він не був.

«Все навколо щось говорить голосами інших поколінь, це і є пам’ять роду. Наприклад, про те, як, ламаючи двері, вривались “більшовики” з командою “лєжать” в її помешкання на Вірменській, 9 під час годівлі новонародженої мами. Бо світло необережно пробилось назовні, що вважалось виявом “профашистськості”. Цей чудовий модерністський будинок потім знесли “під Білий дім”. Або як по нашій вулиці Сабата вели євреїв до теперішнього озера, і попри несамовитий розпач, ніхто нічого не міг вдіяти, крім як відводити очі й вуха, бо вулиця наповнювалась стогоном і плачем.

Війни посягають на людяність – здатність відчувати біль не лише тілом. Та все ж в маленькому місті вона тримається краще. Або як поверхом вище в нашому будинку жив професор філології бібліофіл Юліан Чайківський, який мусив до кінця життя замовчувати те, що мав сина, бо той, очевидно, приєднався до повстанців. А під загрозою обшуків професор мусів вирізати “неблагонадійні” сторінки з книжок своєї велетенської бібліотеки. Після його смерті цю бібліотеку дружина, яка стала для моїх майже родиною, подарувала Педінституту. Кілька «самоцензурованих» книжок залишилось у нас.

У мої власні “урбаністичні” спогади гостро врізався цвинтар за готелем “Україна”, де чи не кожна друга могила була пошкоджена вандалами, або й зламана золотошукачами, і від того було страшно і водночас дуже цікаво тут бувати, провідуючи родичів. А потім їх всіх було наказано звідси “евакуювати”, і рештки семи тіл переклали в одну домовину. І бабця мусила не просто пережити це, а брати участь у ексгумації, в тому числі власних батьків. Отже, закоріненість впливає так, що ти розумієш послідовність свого міста – часову і просторову. Тому, попри те, що не варто сидіти на місці, добре, все ж, повертатись на місце», – каже містянин.

Христина Шпук, донька Ростислава, п’ятий рік живе у Львові, тож уже має з чим порівнювати. Дівчина зауважує, у Франківську не потрібно сидіти і бідкатися, тут мешканці можуть самі змінювати, впливати на те, що їм не до вподоби. Франківці справді не байдужі, вважає вона. Тому їм у місті круто жити.

«Раніше випадково помітила, що львів’янам притаманне «піжонство», прихована самозакоханість. Це, мабуть, манери, які передалися у спадок від їхніх прапра-…Така поведінка на той час є зрозумілою, адже вони були жителями Львова – галицької столиці, а це тоді важило. Вони знали собі ціну й це передали своїм внукам. А мої франківські друзі «легкі» в цьому плані. Вони простіші – в поведінці, мисленні», – зазначає Христина і додає, це не порівняння “кращий – гірший”, а просто відмінність.

Якщо ж порівнювати Франківськ з Чернівцями чи Тернополем, то в нашому місті, на думку Христини, більше можливостей.

«Франківськ дає тобі всього більше. Завдяки цьому ти можеш обрати, що тобі підходить. Хочеш – будуй кар’єру, ні – заводь сім’ю, а хочеш – туси. Варіантів, як проводити час продуктивно, безліч. Франківськ, як люблять його називати, містом для життя», – вважає вона.

«Кудись відправляючись і щоразу повертаючись, ми ніби бачимо місто щоразу з іншої сторони, повертання – об’ємотворча дія. Зараз місто забудовується навперебій, і це різке розширення рамок припустимого – наслідок неспорідненості з містом. Коли впливові люди бачать лише себе в ньому, але не знаходять його в собі, тоді воно стає просто набором вулиць, такий собі збіг чи збій закам’янілих обставин. Спостерігати – це вже є покаранням. Отже, для мене Франківськ – це мій “довічний термін”, це місто мені ніби присуджене, і я йому, мабуть, теж», – підсумовує Ростислав Шпук.