Схильний до непокори

Одного дня він так захотів на війну, що аж зміг перемогти себе. Потрапив одразу в гарячі точки, три місяці жив у лісі в землянці – і весь час напошепки. Коломийський боєць Андрій Спіров із позивним «Спірік» мусив вибирати: або стати невидимим, або мертвим.

Воювати – це відповідальність

Спорт, успішний бізнес, класні перспективи… Усе це багато років мав коломиянин Андрій Спіров. Аж поки не почав пиячити, доходило до того, що вже ноги відмовляли. «Так іноді буває в житті. Просто всередині щось ламається», – усміхається він.

Все змінилося в 2014-му. Андрій захотів піти на війну, але для цього мусив забути про спиртне, бо ж сам добре розумів: воювати – це відповідальність, найперше за побратимів. І таки зробив це. По нинішній день навіть не дивиться у бік чарки.

Три місяці їхня рота ходила лісами. Жили в землянках, зверху натягували сітки – аби безпілотники не могли вичислити. За 600 метрів – сепарські позиції

«Головне – визнати свою алкозалежність, – говорить Андрій. – І це найважче. Та й мотивацію я мав потужну. Можливо, це прозвучить банально чи пафосно, але я направду змалку дуже люблю Україну, точно знав, що ніколи не поїду працювати за кордон».

Страх потрохи затихає

Андрій дуже хотів служити у батальйоні ім. Героя України генерала С. Кульчицького – там уже були всі його коломийські друзі. Він сам приїхав до військової частини в Києві, але не пройшов медкомісію через поганий зір. Та затятого чоловіка це не спинило – сказав, що не вступиться, поки вони щось не придумають, якщо треба буде, то ляже під воротами і не ворухнеться.

Командир знайшов рішення. Андрій написав розписку, що йде воювати під свою відповідальність. Потрапив одразу в гарячі точки: Станиця Луганська, Піски, Авдіївка. Був розвідником у спецназі, в роті спеціального призначення. До речі, аби туди потрапити, Андрій проходив спеціальні психологічні тести. Результат його самого здивував: схильний до непокори командирам.

«У принципі десь так і було іноді, – усміхається боєць. – Траплялися випадки, коли я не хотів по-армійськи вітатися з вищим керівництвом. Точніше з «паркетними» начальниками, які ніколи не були на передовій. До прикладу, мій командир мав би сидіти в штабі, але був весь час з нами в окопах – з ним я залюбки вітався як належить».

Три місяці їхня рота ходила лісами. Жили в землянках, зверху натягували сітки – аби безпілотники не могли вичислити. За 600 метрів – сепарські позиції. У будь-який момент могли перетнутися: ретельно висліджували одне одного. Небезпека аж зашкалювала фактично весь час. А хлопці ж приїхали ще необстріляні, не розуміли, коли йде загроза життю.

Перші кілька днів було морально дуже важко: постійно вибухали міни, гриміли обстріли. Але вже через тиждень Андрій міг спокійно балакати по телефону просто під час вибухів. Страх потроху затихав – людина до всього здатна звикнути.

«Без страху теж не може бути. Хто не боїться, той або бреше, або дурень, – каже Спірік. – Були в нас геть безстрашні хлопці. Але вони першими лягали. Гаряча кров недоречна на війні. Там треба мудрість, внутрішній спокій і стратегічне мислення».

І гострий зір там виявився не потрібним, лише добрі вуха: «Кілька метрів перед тобою кущі – і вже нічого не видно. Дуже швидко ми навчилися відрізняти, як їжак чалапає, як змія повзе, як пташка на кущ сіла. Кожен звук у лісі вивчили».

Усі три місяці розмовляли тільки пошепки. Навіть по раціях не говорили. І сміятися навчилися безгучно. Адже там будь-який звук було чутно на сотні метрів. Під час другого походу за кілометрів 10-15 під ногами лише раз тріснула гілочка – хлопці швидко навчились правильно ходити. Або ти невидимий, або – мертвий.

Під час другого походу за кілометрів 10-15 під ногами лише раз тріснула гілочка – хлопці швидко навчились правильно ходити. Або ти невидимий, або – мертвий

Раз на тиждень групами виїжджали по черзі на базу митися – от там уже могли собі вдосталь накричатися. Командир сміявся: «У лісі ви всі такі милі, дружні, а тут ніби з ланцюга зриваєтесь».

«Найяскравіший спогад, коли куля пролетіла за міліметр від мого обличчя, – розповідає воїн. – Почув лише свист. Свист, який смердить смертю і… надією. Бо ж та куля, яку ти почув, – точно не твоя. Все, що свистить, – це повз тебе».

Рятував сміх

На передку боєць не забув про своє хобі, яке стало і віддушиною, і відновленням після важких боїв, – спорт. Навіть у лісі майстрував для хлопців турніки, бруси. Не було можливості ні зварювати, ні шуміти, тому робив усе з дерева, зв’язуючи шнурками. Такому «тихому» ремеслу швидко вчишся, коли хочеться жити.

Спіров каже, що так, як на війні, ще ніколи не сміявся. Бо лише сміх і рятував від усього того жаху. Промзона була схожа на пекло, щоночі кожен думав, що вже не вернеться додому. «Взагалі війна є своєрідним фільтром, тригером, вона показує, хто є хто, – говорить Андрій. – Війна хороших робить кращими, а поганих – ще гіршими».

«Якось ми з побратимом, коломийським другом Андрієм Криштофовичем, у Станиці Луганській під час бойового завдання заговорили про життя, про майбутнє, – згадує воїн. – Я пожартував, що було б класно, якби мій син одружився з його донькою. Моєму синові на той час було близько 25 років, а його доньці ще й п’ятнадцяти не виповнилося. Тому Андрій так розлютився, що аж мало не вдарив мене. Але життя – така цікава штука… Через кілька років ми дізналися, що наші діти вже зустрічаються. Тепер ми – свати».

До речі, Андріїв син теж воював. Коли Спірік уперше запропонував йому поїхати разом на війну, хлопець лиш здивовано глянув на батька – і на тому розмова закінчилася. А після першої ротації син сам зателефонував і сказав, що нарешті зрозумів головне – треба щось змінювати в державі. «Нічого більш радісного я ще ніколи не чув у своєму житті», – ділиться воїн.

Не припинив боротися

Спочатку на цивілці було трохи не по собі. На війні звик, що є чорне і є біле. А вдома все якось не так. Не знав, куди подітися. Навколо купа підлих зрадників, але з тим треба якось миритися.

«Коли ти на могилі побратима клянешся, що його загибель не буде марною, то просто не маєш права опустити руки, – каже боєць. – Коли заплакана вдова побратима просить: «Хлопці, зробіть так, аби загибель мого чоловіка не була марною. Продовжіть цю справу», то ти більше не поважатимеш сам себе, якщо спинишся і далі не боротимешся».

Андрій не припинив боротися. Знову підписав контракт. Знову гарячі точки, але там вже можна було і кричати, і голосно сміятися. Загалом відслужив на війні три роки.

Андрій не припинив боротися. Знову підписав контракт. Знову гарячі точки, але там вже можна було і кричати, і голосно сміятися. Загалом відслужив на війні три роки

З другої спроби Андрій уже легко адаптувався до мирного життя. Бо з’явилася мета – спортзала для ветеранів. «Я переконаний, що багато хлопців після демобілізації хотіли би продовжити займатися спортом, але не в цивільних фітнес-залах, – каже ветеран. – Ми разом із коломийськими побратимами хотіли створити для них емоційно комфортну атмосферу – щоб усі були на одній хвилі».

Міська рада надала приміщення, а Андрій власноруч змайстрував усі тренажери, а це аж десяток. Віднедавна навіть започаткував свій бренд спортивних тренажерів.

«Війна змінила мене, – замислено каже боєць. – Якщо раніше я жив суто заради своїх потреб і вигод, то тепер найперше хочеться бути корисним для суспільства, передавати знання молодому поколінню».

Автор: Наталія Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 34

Усі статті журналу МІСТО читайте тут

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.