Волонтерка та учасниця Братства вояків УПА: на Верховинщині жінка відзначила 98-літній ювілей
14 Квітня, 14:35
Поділитись статтею
Майже столітня жителька села Ільці, котра народилася у Красноїллі, що на Верховинщині, відзначила свій 98-літній ювілей.
Жінка пережила нелегке дитинство в часи польської окупації. Прихід перших совітів і конфіскація частини майна у її батьків. Німецька окупація і остарбайтерство, яке Марія називає рабством. Повернення додому та співпраця з УПА. Переслідування за це і засудження. Праця кухаркою у поїзді, яким возили в’язнів радянського режиму, повідомляють Верховинські вісті.
Друге повернення додому і багаторічна важка праця листоношею аж до глибокої старості. Виховання своєї дочки Анни і певний час – трьох дітей чоловікової сестри, яку прямо на дорозі у Бережниці застрелили радянські окупанти. Будівництво хати (двічі – у Верховині та Ільцях) і розведення домашньої господарки на голому місці, де тепер квітне сад.
Коли Україна стала незалежною – активна участь у роботі районної станиці Братства вояків УПА. Коли вісім років тому в Україну прийшла війна – 90-річна жінка тоді знову не залишалась осторонь: плела вовняні капці, аби було тепло в ноги нашим захисникам. Та багато-багато інших епізодів з її життя заслуговують на увагу та захоплення силою духу.
А розпочала Марія Іванівна розповідь про себе із того, що ніколи не думала, що українцям доведеться знов переживати те, що вона колись переживала у свої юні літа:
Я думала, шо то всьо перейшло і ніколи вже не вернетси». Але зараз історія повторюється. І знати правду – обов’язок кожного: добре, що є ще живі свідки.
Народилася Марія Іванівна у Красноїллі, неподалік теперішнього стаціонарного відділення Терцентру. У сім’ї Івана та Марії Мартищуків Марія була найстаршою, і мала ще трьох молодших братів.
Одного вбили стрибки, а другого – отруїли, за допомогою якоїсь маскальки. І третій брат теж давно помер. Я сама лишилася, немає вже і двоюрідних моїх братів і сестер.
Дитинство у нас гірке було. Діти з-за Польщі бідували дуже. Нідде не уздрів би був дитину на дорозі: всі були у городах, в полі.., всі робили – і малі, й великі. У нас було багато землі, вісім гектарів, ліс свій, толоки. Ми тримали дві корови, коня, вівці, свині. Робити було коло чого, і мене не дуже хотіли пускати у школу, бо ні тато, ні мама не були грамотними. Але я добре вчиласи і вчителі не дали, аби я не ходила в школу. Так я закінчила чотири класи. Вчителька моя була Березовська.
Після школи ми самі двоє з татом побудували велику стайню, але прийшли маскалі – і стайню, і корову забрали, всьо, шо в нас було, а ми повтікали, хто куда міг. Добре, шо хоть хата си лишила. А витак прийшли німці.
Про Красноїллю Марія каже:
Мені дотепер страшно від того села». Якби не «свої» «добрі» люди, то її, можливо, би і не забрали до Німеччини. «Мені приносили повістки, але я не йшла у сіліраду – і Бог милував, шо мене то обминало. Але йкос раз не німці, а свої зловили мене перед самої хати, як я у неділю з церкви прийшла. Навіть не дали в хату зайти, зразу на фіру, бо тогди машин не було, – і до Коломиї повезли….
Потім, коли Україна вже стала незалежною, той чоловік, «колишній агент німецький», був, як і вона, у новоствореному Братстві вояків УПА. Жінка намагалася встановити справедливість, але до неї ніхто не прислухався. Правда, незабаром Сам Бог покликав його на Свій Суд. На жаль, у всі часи є між нами люди, котрі намагаються вислужуватися перед тимчасовою окупаційною владою, а не перед своїм народом, а потім за це ще й на почесних місцях сидять і отримують незаслужені нагороди, випереджуючи справжніх Героїв.
Юність у німецькому рабстві та лавах УПА
Мені було сімнадцять років, коли мене забрали у Німеччину. І там, у рабстві, чотири роки мучили нас, голодних, голих і нещасних. Ми дуже важко працювали: і на полі, і худобу доглядали. Там були не лиш українці, а й люди різних національностей. Нас розселювали так, аби українці з українцями не дуже спілкувалися. Плати за роботу ніякої не було. Їду видавали по карточках…».
Та найгіркішим спогадом про ті важкі часи у Маріїній душі і досі залишається втрата новонародженої дитини. У Марії її просто забрали і знищили: бо вона повинна була працювати, а не дитину доглядати.
Як закінчилася війна, я пішки повернулася додому. Два місяці з Берліна йшла до Верховини. Прийшли в Дрезден, а там камінь – на камені, труп – на трупі, ледве ми перейшли. Неподалік радянський лагер був, у який нас забрали маскалі. У радянських таборах у Німеччині страхіття творилося: людей мучили, катували, і не було де від того сховатиси. Там нас обібрали до нитки. Забрали у нас всьо, шо ми мали з собов. Лишилоси лиш то, шо на плечах було. Тий пустили: иди, куда хочеш! А відти – через Польшу, Борислав, тий знов у лагер. Але мене довго не тримали, лиш три дни, бо я мала документи – зберегла повістки, икі мені приносили, коли забирали у Німеччину. Тоти документи у мене забрали і послали у Верховину, у МГБ. А я пішла пішки. Тий шо, я вернуласи д’хаті, а тут біда така! Бо ми, єк були у Німеччині, то нічо не знали, шо тут, в Україні, си робит.
Коли жінка повернулася додому, то три місяці переховувалася від людей. «Бо було навіть таке, шо тих, хто прийшов з Німеччини, стрибки вішєли і вбивали. Шє й тепер хата стоїт у Красноїллі, де повісили двох рідних братів, икі вернулиси з Німеччини». Оскільки це було влітку і восени 1945, «то не раз переночувала у смереці в лісі, або на сіні в чиємусь оборозі». Так тривало доти, поки провідник УПА «Заведія» з побратимами не запропонували їй співпрацювати з ними.
Про свою діяльність в ОУН-УПА Марія розповідає коротко:
Мнов завідував «Заведія». Псевдо моє було «Берізка». Штефети носила. Їду по хатах збирала для повстанців. Куда сказали – туда йшла. І ніхто про це не мав знати. І я не знала, шо другі роб’є». А під кінець нашої тривалої розмови, Марія Іванівна обмовилася про те, що довелось виконувати й одне довготермінове завдання провідників УПА. Мусіла півтора року бути за служницю в одних заможних ґаздів у Віпчу, аби розвідувати, чим вони дихають. А вони нібито підтримували УПА, але, як виявилося, «служили і нашим, і вашим», «могли в когос корову забрати, свиню з стайні покєгнути», заплямовуючи таким чином добре ім’я справжніх повстанців в очах народу. «Туда і стрибки приходили. Ми там з одним хлопцем, з иким вітак побралиси, таке перебули, шо я й ворогови не зичу! Ми були там, як воєнноплєнні. Але витак то розгромили всьо. І бункер розбили. А тих ґаздів виселили в Сибір.
Марія каже, що там, у Віпчу, смерть їй дивилася в очі. Але її врятував «Заведія».
Згодом Марія «працювала у їдальні у Верховині, яка знаходилася на тім місці, де тепер пошта. При тій їдальні була корова, яку ми обходили. А головною стравою у меню була кулеша з разової муки з молоком. Працювати було важко, якщо не сказати, що взагалі нестерпно, бо за мною слідкували. І нарешті мене засудили на десять років. Але зі мною працювала жінка голови району, яка допомогла мені. У мене був золотий годинник, який вдалося принести з Німеччини: я заплела його у свої густі коси. Тим годинником я заплатила тій жінці і завдяки їй моє покарання послабили: у Сибір зразу не вивезли, а залишили ще у львівській тюрмі, де я два роки працювала кухаркою у вагоні поїзда, яким по етапу возили ув’язнених. Господи, яка то біда була, який голод! Але я завжди молилася і просила Бога. І Бог помагав так, шо я ніколи у життю не голодувала. Хоть трохи, але мала шо їсти».
Повернувшись додому, Марія вийшла заміж за Дмитра Давчука, з яким разом були в УПА. І влаштувалася на роботу на пошті, де працювала 48 років, десять років – ще після виходу на пенсію. Робота поштарки була дуже важка. Величезні сумки з радянською періодикою треба було щодня носити, не оминаючи жодної хати і долаючи чималі відстані. Тоді газети і журнали змушували передплачувати всіх. І пошта мала вчасно їх доставити.
Крім газет і журналів, найважчими серед яких були «Радянська жінка» і «Комуніст», надходило людям і чимало листів та привітальних листівок, які теж були нелегкими.
Розповідаючи про листи, Марія Іванівна каже, що їй вдалося врятувати долі багатьох верховинців, може, навіть і від тюрми.
У той час було прийнято писати анонімки – різні кляузи на ні в чому невинних людей: то за крадіжку, то за бесіду… Я сотки тих листів спалила у печі, аби вни не попали у міліцію. Але про це ніхто не знав. І ніхто не запідозрив», – розповідає жінка, яка мала досвід конспірації ще з тих часів, як була в УПА, коли навіть її чоловік не знав, куди вона йде і що робить (але й вона не розпитувала про його бойові завдання). Кілька років вдавалося Марії Іванівні перехоплювати анонімні листи на пів дорозі і в такий спосіб виручати людей. «Поки міліціонери не здогадалися поставити скриньку для таких листів на своєму приміщенні. Правда, і ту скриньку через деякий час хтось украв, – пригадує жінка.
Найважче носити пошту було взимку, коли сніги бували до пояса. Але жодні погодні умови не звільняли листонош від їхніх обов’язків. Влаштуватися на легшу роботу у Марії майже не було можливості.
Через то, шо я за кордоном була, у Німеччині. Я мусіла триматися роботи навіть після того, як перенесла дві операції на нозі, на якій зробилася пухлина. Після трьох місяців лікування в онкодиспансері повернулася на роботу, а тодішнє керівництво пошти сказало, що «нам потрібні молоді і здорові». Але я запевнила, що витримає. Не зважаючи на стан здоров’я, мені збільшили навантаження. До трьохсот дворів, які я обслуговувала, додали ще триста. Мабуть, сподіваючись, що я не зможу, і сама піду з роботи. Але я все витримала! А потому мені тачанку з Києва прислали, аби я возила сумки з газетами і журналами, а не носила в руках і на плечах, – пригадує колишня листоноша з багаторічним стажем.
Зарплата за цей важкий труд на пошті була невелика. Щоби завершити розпочате будівництво маленької хатини на земельній ділянці, яку виділили їй неподалік теперішнього стадіону у Верховині, довелося брати позику в Ощадкасі. Будівництво ускладнювала не лише відсутність грошей, а й будівельних матеріалів:
Ні цвика би був не найшов, ні на дах укрівлі…
Жінка розповідає, що в той час жила і працювала так, що навіть мало спала. Обмежувала себе і свою сім’ю у всьому, навіть – у їжі. Але позику, яку взяла на десять років, виплатила за п’ять. Правда, чоловік не зміг витримати таких труднощів. Після десяти спільно прожитих років вони розлучилися і Марія з дочкою залишилася сама. Але Бог послав їй помічника.
Її другий чоловік, Черкалюк, жив у Ільцях, у тій хаті, де тепер проживає Марія Іванівна. Він працював колись на пекарні у Верховині, під Ґлифою.
Ми зійшлися, хоч він був і старшим за мене, і прожили разом 11 років. Я йому допомагала, а він – мені. Спільно цю хату відбудовували, у якій, поки він вернувся з тюрми, уже дах протікав. Одночасно я з його допомогою добудовувала свою хату у Верховині, яку згодом віддала дочці.
Клеймо «ворог народу» несла і єдина дочка Анна.
Тому не змогла збудувати своє щасливе життя у Верховині.
Дитина не могла ні поступити після школи, куда хотіла, ні на добру роботу стати, бо ж її батьки були «ворогами народу, – каже Марія Іванівна з болем у душі, який не затих ще й досі. – Продала у Верховині хатину і поїхала у Крим, де поступила і вивчилася на медсестру. Але й там довго не нажила. Коли її чоловік помер, вона вернуласи з двома малими дітьми до мене, в Ільці. Через два роки вдруге вийшла заміж і переїхала з дітьми у Надвірну. У другому шлюбі у неї народилася ще одна дитина. Всі троє моїх онуків: Юля, Леся і Саша живуть у Надвірній, давно одружені і мають своїх уже дорослих дітей. Я маю одну праправнучку.
Як не парадоксально, але дочка Маріїна нині проживає у Німеччині – країні, у якій її мама зазнала чимало болю. А Марію Іванівну доглядає онук її брата Василя – Володимир Мартищук. Правда, вона й сама ще дає собі ради, принаймні, їжу приготувати може, головне – аби було з чого. З великого господарства: відколи оселилася в Ільцях, то завжди мала корову, вівці, свиню.., залишились лише кури. Але молочні страви і досі є головними у її раціоні. А найбільше майже столітня жінка полюбляє гуслянку. Каже, що вона лікує шлунок. На здоров’я особливо не скаржиться, якби лише ноги не боліли і зір був трохи ліпшим. Однак Марія продовжує в’язати капці, рукавиці. А не так давно ще й газету читала. Нині – більше слухає радіо.
На завершення, як підсумок нашої розмови, каже:
Не дай, Боже, аби маскалі суда прийшли. Я виділа, як уни прийшли в Німеччині в село. Рай обіцєли, а насправді: одних у Сибір відправили, а других – у тюрми. Хто єк міг – так мучивси. Отака наша молодість була. Але стараюси взад ни дивитиси, лиш – уперед.
Поділитись статтею
