Багатодітна сім’я із 11 дітьми знайшла притулок в Івано-Франківському монастирі

Неймовірна подорож Олени та Валерія з Харкова до греко-католицького монастиря Святого Йосифа в Івано-Франківську, де їх усіх гостинно прийняли.

Під низькою дерев’яною шафою в ряд розставлено дванадцять пар тапочок. У великій кімнаті греко-католицького монастиря Святого Йосифа в Івано-Франківську кількість подушок говорить про те, що кілька ліжок спільні. У цьому місті на західній Україні, безпечнішому та спокійнішому, ніж на сході країни, особливу родину Олени Шелупет та її чоловіка Валерія з одинадцятьма усиновленими дітьми, враховуючи всіх, зустріли разом із багатьма іншими переселенцями, повідомила пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.

Їм від 6 до 17 років, четверо з них — інваліди. Втеча від насильства війни вимагає від кожного тут зусиль, повних невідомості та ризиків. Зробити це разом із такою кількістю дітей, про яких потрібно піклуватися, — надзвичайна справа.

«Ми тричі намагалися виїхати з Харкова, але спочатку не вдалося через безперервні бомбардування», — розповідає Олена з усмішкою, яка майже відразу змінюється розчуленням, її обличчя та очі червоніють. «У перші моменти атак ми не розуміли, що відбувається. Ми дивилися, не розуміючи, чому тремтять двері та вікна, чому вибухи та пожежа. Ми думали про пожежу, і нам здалося, що хтось хоче вибити двері».

Вони з чоловіком не могли повірити, що в Харкові їх справді здивувала війна. Це вони вже бачили у 2014 році у Слов’янську, рідному місті на Донбасі.

«Ми провели багато часу в притулку. Нашим основним заняттям там було — не показати дітям переляк, щоб вони теж не були налякані», — зізнається він. «Ми швидко адаптуємось до умов, в яких змушені жити, але для маленьких це не так, для них це складно. Здавалося, ми чуємо звуки вибухів, що доносилися з усіх боків. Кожен шелест був кайфом».

«Наразі ми прийняли 150 осіб, у тому числі багатодітні сім’ї та групу солдатських дружин», — пояснює нам отець Іван біля входу до монастиря. «Є ті, хто з нами вже місяць, і ті, хто продовжує свою подорож через кілька ночей».

Скоординований та ефективний прийом переселенців зі Сходу в цьому місті відбувся спільними зусиллями місцевої влади, церковних структур та великої кількості активних громадян.

Міська влада облаштувала громадські місця на тисячі ліжок, університетські гуртожитки, дитсадки та двадцять дев’ять шкіл із сорока двох існуючих у місті. Через кілька днів після нашої зустрічі в монастирі ми знову зв’язуємося з Оленою. Сім’я дісталася центру Чернівців, майже на кордоні з Румунією.

«Ми продовжуємо рухатися, від Дніпра, до Івано-Франківська, аж сюди. Ми йдемо і йдемо, рухаємося, не знаємо куди. Але ми просто хотіли б повернутися додому. Ми просто хотіли б, як і всі, щоб повернувся мир».