Волонтери плетуть дружбу та маскувальні сітки в українському храмі Франківська

У підвальних приміщеннях церкви на Західній Україні, далеко від найлютіших російських нападів, мешканці та переселенці сплітають маскувальні сітки, роблять вареники та виготовляють вервиці.

Ми не просто плетемо обереги на удачу для хлопців; ми плетемо країну разом, — розповіла Людмила, яка втекла з побитої Харківської області, а зараз плете камуфляжні сітки для українських військових. Про це — у матеріалі Voznyak Production для католицького інтернет-видання «Catholic News Service.

Сидячи перед дерев’яною рамкою, де вона обв’язує пластикові сітки зеленого кольору, кольору хакі та коричневого кольору, щоб захистити військову техніку та позиції, Людмила розповіла, що вона та інші волонтери вкладають у кожен рух своє серце та тугу за рідним містом.

Отець Микита Овчар, один із священників Чину Святого Василія Великого храму Царя Христа в Івано-Франківську, у своєму коментарі зазначив: «Коли наш народ воює, ми не можемо просто перебувати осторонь».

За його словами, у той час, коли солдати беруться за зброю, інші беруться за молитву, і це одна з причин, чому виготовлення вервиць є одним із проєктів, якими займаються місцеві та переселенці.

Ми плетемо, робимо вервиці і молимося, молимося за наших захисників, молимося за наших дітей, — розповіла Людмила.

Олексій, який також втік з Харківської області, де працював в Інституті тваринництва, приймає та ріже тканину, якою жінки плетуть сітку.

Наші будинки та промислові будівлі зруйновані російськими обстрілами, — сказав він, але іванофранківці привітно зустрічають і допомагають із сітками, дають йому змогу працювати своїми руками та вносити свій вклад в оборону своєї країни.

Він сказав, що сподівається незабаром повернутися додому, але так багато з того, що існувало на сході України, було знищено.

Це не має великого значення для війни, — сказав він. Це квартири мирних громадян, які не мають жодного військового призначення.

Волонтерка Ірина готує вареники — традиційну українську страву, яку пакують у коробки і доставляють до війська.

Ми сподіваємося, що це якось підніме їм настрій, бойовий дух, знаючи, що про них піклуються, — сказала вона.

Коли вони печуть, ріжуть тканину, плетуть сітки чи нанизують чотки, волонтери також знаходять собі друзів у підвалі церкви. П’ють чай і співають українські народні пісні чи гімни.

Ми єдині, і віримо, що наша любов, наше тепло наблизить нас до перемоги, — сказала Людмила.