“Шкода, що не дозволяють відрізати вухо”: як український морпіх вижив у російському полоні й повернувся додому

Полтавець Гліб Стрижко пройшов через психологічні тортури й відмову у лікуванні переломів тазу і щелепи. Але, здолавши величезні труднощі, він все-таки дістався додому.

Зараз 25-річного морського піхотинця лікують у полтавському шпиталі, передає ВВС Україна.

Його зламаний таз тримає спеціальна металева конструкція – це одне з численних поранень, отриманих під час оборони Маріуполя.

Мати Гліба Олеся допомагає йому сісти на лікарняному ліжку, а він кривиться від болю, але, здається, не проти поділитися своєю історією.

Повернувши голову, я побачив, що на мене націлився танк”, – згадує хлопець. – Коли танк стріляє, між пострілом і влученням гармати часу немає. Все відбувається миттєво. Я побачив яскравий спалах.

Після пострілу він упав з висоти третього поверху.

Я зрозумів, що можу або кричати, і мені допоможуть, або померти під цими уламками, – каже Стрижко. – Кожен крик давався величезними зусиллями. Після трьох-чотирьох криків я почув голос хлопців: ми тут, ми тобі допоможемо.

Товариші Стрижка врятували йому життя і доправили до польового шпиталю.

Там було з десяток бійців із різних частин, – згадує він.- Приїхали лікарі й сказали, що для порятунку нашого життя нас передадуть росіянам.

Сили РФ захопили більшу частину Маріуполя, і шанс отримати кращу медичну допомогу був у лише ворога.

А тим часом у рідній Полтаві за Гліба молилися у церкві, куди він ходив з дитинства.

Як і решті України, Свято-Успенському кафедральному собору довелося пристосуватися до війни – зараз його зали заповнюють ящики з гуманітарною допомогою.

Я знав, що з Маріуполя є лише два шляхи: смерть або полон, – каже архієпископ Федір, який досі править у цьому величному храмі.

Архієпископ вірив, що Гліб не здасться, але не знав, живий він чи мертвий.

Ситуація змінилася, коли морський піхотинець з’явився разом з іншими українськими полоненими у дописі підтримуваних Росією сепаратистів у соціальних мережах.

Я знав, що Бог створив чудо, – каже архієпископ. – Він був у важкому стані, з численними переломами.

У нього були зламані щелепа, ніс, роздроблені кістки тазу.

Бог відгукнувся на наші молитви, і я був певен, що ми зможемо звільнити його з полону, – каже архієпископ Федір.

За його словами, ще більше морських піхотинців з Полтави зникли безвісти у Маріуполі.

Стрижко згадує, як його лікували у полоні. Через травми самостійно їсти він не міг.

Деякі медсестри приносили їжу і годували мене, бо сидіти я не міг, і щелепа була зламана. Інші ставили їжу на стіл і казали: спробуй-но з’їж це, український нікчема! Їжа так і стояла на столі. За кілька годин поверталася, запитувала, чи я наївся, і забирала її назад. Знеболювальні нам не давали. Я знав, що маю вижити, і це все, що я міг зробити.

Медики в лікарні були українцями, що мешкали на окупованих територіях Донбасу і підтримували Росію. Стрижко каже, що не сердився на них. “Вони жили під російською пропагандою вісім років, і ненависть, якої я зазнав, була її результатом”.

Він також пам’ятає чеченських бойовиків і російських солдатів, що охороняли українських бійців. Вночі приходили чеченці і знущалися, водили ножем по тілу й казали: “Шкода, що не дозволяють відрізати вухо”.

В умовах бойових дій ВВС не може незалежно перевірити та підтвердити слова українського бійця.

Врешті-решт Гліба Стрижка вивезли до Росії, а потім – на військовий аеродром в анексованому Криму, де, за його словами, він ніколи не забуде те, що сказав йому російський солдат.

Якщо виконуватимете мої накази, сьогодні ввечері будете в Україні.

Українського морпіха завантажили у “швидку” й вивезли на територію України в рамках обміну військовополоненими між Україною та Росією.

Спочатку його відвезли до Запоріжжя, а потім – до рідної Полтави. Коли хлопець зрозумів, що повернувся додому, не зміг стримати сліз.

Стрижко був одним з понад десяти українських військовослужбовців, усі вони – морські піхотинці з різних частин, що зазнали поранень під час оборони сталеливарного заводу “Азовсталь” у Маріуполі.

Підійшов водій і сказав: заспокойтесь, ви – в Україні. Я був дуже щасливий, – каже Гліб. – Я навіть не міг повірити, що я в Україні, у місці, де можна вільно дихати.

Попри стурбований вираз обличчя матері, він точно знає, що хоче робити далі.

Я готовий продовжувати свою боротьбу. На передовій чи ще десь. Я допомагатиму армії наближати перемогу над Росією.