Мед Атлант

“Або вб’ють тут, або в дорозі”: як переселенка з Рубіжного рятувала дітей з-під обстрілів

Рубіжне — місто, яке розділило долю Маріуполя. Колись промисловий центр зараз зруйновано вщент, а у дворах – кладовища. Саме з цього пекла разом з дітьми вирвалася Марина Большакова.

В черзі за їжею під обстрілами

У березні місто почали активно обстрілювати росіяни. Вони гатили по всьому, що бачили – від їхніх ракет та під завалами будинків гинули люди. Марина разом з дітьми три дні не виходили з підвалу. Мали воду та харчі, які встигли забрати з холодильника. Жінка пригадує, що прильоти були постійно, але найгірше стало тоді, коли в їхній будинок потрапила ракета, яка повністю знесла балкон 4 поверху.

“Коли прилетіло, на балконі поблизу була жінка. Один чоловік з укриття побiг подивитися, чи вона в порядку, а вона вся в крейді. Дивом вижила”.

До 8 березня попри обстріли в місті все ще працювали магазини. Люди стояли в черзі за їжею під звуки вибухів. З доставкою продуктів були проблеми, однак кілька разів все ж їх вдалося привезти.

“Люди купували все що могли. Вони стояли в черзі, їх не лякали вибухи поруч з магазином. Магазини працювали коли як: чути вибухи поруч — то зачиняються, коли більш менш спокійно — відчиняють, бо люди хотіли їсти”.

Рубіжне, 24 березня 2022 року

Або вб’ють тут, або в дорозі

Коли почали стріляти безперервно, Марина вирішила, що немає сенсу чекати дива й варто виїжджати. Або вб’ють тут, або в дорозі, виходу не було. Однак, жінка мала надію, що таки вирветься звідти.

“Чому ми відразу не поїхали? Бо думали, що буде як у 2014 році. Тоді все відбувалося на околицях, жоден будинок не постраждав, як і люди. Ми думали, що пересидимо і все. Діти перелякані, я теж перелякана, декілька днів зовсiм нічого не їла. Перед цим вибухом мій колишній чоловік прийшов до нас у підвал, узяв одну з доньок: «Щоб тобі було не так важко з двома, я сьогодні візьму одну, а завтра іншу. Цю привезу до тебе і вже другу візьму”. Але на наступний день зранку він приїхав і хотів забрати й цю від мене та вивезти обох. Я йому не дозволила, вибігла по другу дитину, а вони у машину та й поїхали. Чоловік вивіз її спочатку до росії, а потім до Німеччини. Одна дочка зі мною. Між дівчатами два роки різниці, виросли разом, любляться. Зараз фото надсилають, плачуть сумують одна за одною”.

Щоб вивезти сина та дочку з Рубіжного, Марині довелося бігти під щільними обстрілами. Евакуаційний автобус повинен був від’їхати о дев’ятій ранку, але вирушити вони змогли аж через сім годин, адже російські військові навмисно зривали зелений коридор.

“Люди тільки вийдуть на вулицю, як починають гатити, наче хтось чекає, поки зберемося. Так смикалися туди сюди. Син вже вмовляв назад до підвалу йти, але для мене це був останній шанс виїхати. Мені всю дорогу було страшно. На наступний день коли ми їхали вже в потягу, я глянула у вікно та побачила палаючу ракету. Я думала, що вона попаде в наш вагон або в поїзд. Ми їхали дуже довго, бо потяг то їхав, то зупинявся, то повертався. Напевно отримували повідомлення про обстріли”.

Евакуація рубіжан

Окрім евакуаційних автобусів, які вивозили людей на підконтрольні Україні території, були й автобуси, які вивозили до росії. Марина пригадує, як люди сідали в них, бо не мали вибору. Вже з росії завдяки українськими волонтерам, які працюють там з 2014 року, вони могли виїхати в країни Європи.

З промислового міста до міста-руїни

З 12 травня Рубіжне опинилось під російською окупацією. До вторгнення росіян в місті проживали більш ніж 60 тисяч мешканців, працювали на заводах, у бюджетній сфері, у розвинутому малому підприємництві. Під час війни рубіжани розділилися на три категорії, за словами голови Луганської ОДА, ті, що евакуювалися в безпечні міста України чи за кордон; ті, кого депортували в росію чи на окуповані території; ті, що досі в заручниках у кадирівців і мешкають у підвалах міста. Вщент зруйноване місто — це те, що здійснили російські окупанти в Рубіжному.

Знищене росіянами Рубіжне

“Ми вирішили виїхати, бо жити під окупацією нестерпно, а самі росіяни знищували моє місто поступово, не збираючись його відновлювати. Сама ідея “звільнення” повна дурня, це лише привід нас вбивати. За таке їм нема прощення”, – каже Марина Большакова.

Життя в тилу

На даний час Марина з двома дітьми проживає в дитячому садочку в Загвізді. Адаптуватися допомогли небайдужі люди та волонтери, адже спочатку було дуже важко й жінка не відчувала майже нічого, окрім страху. Навіть її рідні не могли її впізнати. Зараз, каже Марина, їй вже набагато краще. Івано-Франківськ жінці подобається, а в дитсадку затишно — люди, з якими проживає сім’я приємні та дружні. Надалі жінка планує шукати роботу, аби знайти нове житло.

Марина з донькою

“Коли ми приїхали, ми мали надію що все швидко закінчиться. Але воно затяглося, і треба повертатися до соціуму, бо це так не має бути, щоб ми проживали в садку. Крім того, заклади освіти готують до навчання, але у нашому випадку людей не було куди переселяти й ми поки залишилися. Як буде далі ще не знаємо, не у всіх є кошти на житло”.

Марина каже, що мріє повернутися до рідного міста, але тільки коли його звільнять від окупантів і над Рубіжним майорітиме український прапор.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...