Як чоботар з Косова допомагає українським воїнам
30 Вересня, 13:00
Поділитись статтею
24 лютого косів’янин Роман Хромейчук отримав повістку. 25 лютого пішов у військкомат. Однак на фронт його не відправили.
Чоловік є дияконом Церкви Християн Віри Євангельської. Священнослужителів не мобілізують, повідомляють Косів. Імена з посиланням на газету Гуцульський край.
Прийшов Роман з військкомату додому і замислився:
Якщо я не можу воювати, значить, буду допомагати тим, хто це робить. Заповідь застерігає: не вбий! Але той, хто не піклується про своїх, особливо про домашніх, той зрікся віри і гірший за невіруючого. Піклування – це оборона, захист. Коли ти відповідаєш за свою сім’ю, за рідну землю, ти мусиш їх захищати. І фізичним шляхом також, – не тільки молитвою, – вважає Роман Хромейчук.
Зайнявся волонтерською діяльністю. Ця справа була для нього знайомою. Церква Християн Віри Євангельської постійно займається доброчинністю, допомагає соціально незахищеним людям.
Почав з власних коштів. Хромейчуки мають чотирьох дітей: трьох доньок і сина. Зараз вони з мамою живуть у Польщі. Дружина і старші дочки працюють. У перші дні війни рідні передали Романові у Косів гроші.
Я думаю: а мені що треба? Кусень хліба і горня чаю вистачає. Взяв ці гроші, додав свої і вирішив зробити щось корисне, – пригадує волонтер.
Спершу купував взуття для військових. Важливо уточнити, що Роман Хромейчук – з родини шевців, хоча йому самому більше подобається слово «чоботар». Чоботарями були його батько та дід. Хромейчука у Косові вважають найкращим майстром. Тому взуття, яке він відремонтував, пошив (він і це вміє), а також вибрав – то безсумнівний знак якості.Тактичні берці для наших військових купують і передають Романові у Косів друзі та знайомі з-за кордону. Він і сам їх купує вже тут, в Україні, у місцевих виробників – за кошти доброчинців. Часто докладає власні гроші або ті, що надсилають йому рідні.
Роман Хромейчук наголошує: наші військові босими не ходять. Збройні сили забезпечені черевиками вітчизняного підприємства «Талан», яке спеціалізується на пошитті взуття спеціального призначення. Воно якісне і надійне. Але його недостатньо. Бійцеві видають одну літню та одну зимову пари. Він не може ходити в одних черевиках кілька днів підряд. Треба у щось перевзутися. Тому, зокрема, потрібні кросівки, щоб і ноги відпочили, а на випадок тривоги можна було би в них і в бій вступити. Тому таке змінне взуття має бути легким і надійним.
Спільними зусиллями чоботаря та інших доброчинців взули вже кілька сотень вояків.
Роман Хромейчук «спеціалізується» ще на одному вкрай потрібному виді гуманітарної допомоги – шукає і передає на фронт дефіцитну закордонну цинкову мазь. Вона ефективна для загоєння запрілостей ніг і пахових зон, від чого солдати на фронті постійно потерпають. Друзі та рідні Романа Хромейчука скуповують цю мазь у всіх аптеках закордоння, які трапляються на їхньому шляху. На фронт відправили вже майже дві тисячі баночок цілющого крему.
Передає бійцям також металеві фляги, ліхтарики, рації, турнікети, спальні мішки, одяг (він швидко зношується), медикаменти, тактичне та медичне спорядження, продукти.
«Ти знаєш, кому це потрібно, кому це дати» – саме таку фразу кажуть усі доброчинці відповідальним та активним волонтерам України, коли передають гроші, речі або продукти. Це вияв величезної довіри. Роман Хромейчук чує ці слова щодня.
Мій товариш працює у міжнародній медичній організації, є її волонтером, – розповідає чоловік. – Якось написав, що має турнікети, запитав, чи потрібні вони мені? Кажу: дуже треба. Він надіслав 50 турнікетів, кожен коштує 50 доларів. Я повірити в це не міг. Через якийсь час цей же товариш привіз у Косів медикаменти. До зустрічі з ним я мало орієнтувався у тактичній медицині. Він тут провів майстер-клас. Так що я вже вмію пакувати тактичні аптечки, знаю, що в них має бути.
Роман починав і зараз взаємодіє з відомою косівською волонтеркою Юлією Таринською. Співпрацює з Іриною Фаїк, Тетяною Бович, Оксаною Соколюк, Оксаною Мельцовою – вони шиють підсумки, чохли для фляг, балаклави, розгрузки, плитоноски та інше. Роблять це безкоштовно. «Колись у мене залишилися благодійні гроші, кажу: дам вам хоч на тканину. Мені відповідають: не треба, нам тканину дала Люба Бринська з Кутів».
Це ще один доказ того, що росія воює не зі США і Європою, а з народом України. І наша армія – найбільша у світі. Зараз майже кожен українець – воїн.
Безцінну допомогу війську надають співвітчизники з-за кордону. Вони надсилають Романові Хромейчуку в Косів і те, що придбали з власної ініціативи, і те, що він замовляє. Решту потрібного Роман купує або на Косівщині, або замовляє в Інтернеті.
Є серед Романових помічників-благодійників особливі люди – учасники групи «Косів Гуцульський», яку він створив і модерує у соціальній мережі «Фейсбук». До 24 лютого це була просто цікава краєзнавчо-етнографічна сторінка. Зараз це ще й важливий інформаційний і патріотичний ресурс. Чимало пожертв Роман Хромейчук отримав від людей, з якими «знайомий» лише в Інтернеті. Найбільше їх у Польщі. Допомагають також з Ізраїлю, США, Великобританії, Іспанії, Італії та інших країн Європи.
Кожна посилка для воїна – адресна. Відбувається це таким чином. До Романа у майстерню приходять рідні військовослужбовця і просять/замовляють/беруть те, що йому потрібно на фронті. Буває, що військові самі заходять – перед відправкою на фронт, зокрема після відпустки чи поранення.
Роман Хромейчук фотографує усе, що дає конкретній людині. Якщо речі беруть родичі, то просить, щоб воїн, коли отримає посилку, сфотографував надіслане і вислав у Косів знимку. Це такий сучасний спосіб контролю і звітності. Важливе уточнення: обличчя родичів і військовослужбовців не фотографують з міркувань етики і безпеки.
Роман Хромейчук і його помічники переважно допомагають землякам. Але не тільки. До Романа звертаються тимчасово переміщені особи, які оселилися на Косівщині, а їхні чоловіки/сини/брати воюють. Часто бійці просять прислати щось для своїх побратимів – вихідців зі сходу.
Хлопці з західних областей переважно «упаковані добре», – пояснює Роман. – Ті, хто зі сходу країни, нічого не мають, бо їхні рідні – або біженці, або в окупації. Звичайно, ЗСУ забезпечують усім. Але одяг, взуття, інші речі побутового призначення нищаться, їх треба змінювати. До мене приходять дружини наших військових, питають: «Ромку, можеш дати взуття моєму чоловікові і його побратимові?». Даю. Звичайно, хочеться передусім допомогти своїм. Але в цей час всі – наші. Всім допомагаємо. Ми всі – українці. Нам не можна ділитися, бо цього хочуть наші вороги.
Питаю Романа: «Ви – фахівець, розумієтеся на взутті, часто його купуєте для військових, чуєте їхні відгуки. Розкажіть, яке воно має бути?».
Волонтер ще раз наголошує:
ЗСУ забезпечені добротним взуттям вітчизняного виробництва. Якщо хочете мати щось краще – беріть гірське. Хто ходить у походи, той знає, яке воно має бути: з хорошим протектором, щоб дихало і не пропускало воду. Зараз є багато фірм і приватних майстерень, які шиють тактичне взуття. Переважно хлопці хочуть перевзутися. Для цього підходять кросівки. У них має бути міцна підошва, гнучка і неважка, з хорошим протектором, щоб не ковзалася. Носок, п’ятка і шнуркотримач кросівок мають бути шкіряними, щоб не рвалися. А все решта – тканина, яка «дихає», щоб ноги не пітніли. Однак універсальної відповіді на ваше питання немає. Багато залежить від того, де воює боєць. В Україні різні ґрунти. Чорнозем ловиться за взуття так, що ногу важко підняти. Пісок потрапляє всередину. Я стараюся вухо «гострити», щоб зрозуміти, хто де служить, і знати, яке йому підібрати взуття.
Роман радить купувати чи брати черевики та кросівки на пів розміру більші, ніж зазвичай. Ноги набрякають, їм стає тісно. Від тертя і вологи з’являються рани, які важко загоюються.Найпоширеніший розмір взуття на фронті – 42-43. Найбільші черевики, які Роман передав бійцеві, мали 49-й розмір. А найменші: 36-й – для жінки і 39-й – для чоловіка.
Це офіцери з Бахмута, подружжя. Жінка носить 42 розмір одягу і має перший ріст. Як дитина. У неї в підпорядкуванні – 200 людей, у нього – 80.
Питаю: «Ви часто спілкуєтеся з військовими. Що від них чуєте?».
Вони дуже мало розповідають, – каже Роман. – Їхня психіка уражена побаченим і пережитим. Психологам і священникам і зараз роботи вистачає, а після війни її буде ще більше.
Наближається зима. Зараз Роман Хромейчук і його друзі-волонтери купують і передають на фронт теплі спальні мішки, теплий одяг, шерстяні устілки, термобілизну, мобільні пічки, газові балони… Багато місцевих жінок плетуть і передають на фронт теплі гуцульські шерстяні капчурі (капці). Роман каже, що на зиму це – незамінна річ.
Найменша сума, яку отримував волонтер від доброчинців, – 100 гривень. Має у своїй майстерні скарбничку.
Деколи чую, що там монети цоркають, – сміється Роман.
Найбільші одноразові пожертви сягали п’яти тисяч гривень і 80-ти доларів.
З доброчинними коштами бувають дуже цікаві ситуації, майже містичні.
Одного разу я замовив плащ-намети (пончо), і мені треба було за них терміново розрахуватися. Не вистачало п’яти тисячі гривень. І тут мені жінка пише у Фейсбуку: «Я вам переказала гроші, бо знаю, що ви їх передасте, куди треба». Я її зовсім не знаю. Ми просто друзі у Фейсбуку. Відкриваю свій рахунок, а там – 5 тисяч гривень, яких мені бракує. Увечері пончо привезли, і ми відразу їх відправили хлопцям на фронт. Якраз дощі почалися.
Напевно, це відчуття знайоме усім волонтерам. Йдеться про невидимий енергетичний зв’язок між ними і доброчинцями, коли люди діють на випередження: волонтер щойно подумав і написав, а йому вже шлють потрібне; коли буквально за добу вдається зібрати фантастичні суми на важливі потреби.
Одна жінка мені пише: «Ти замовляв рації, то я їх уже оплатила, ти лише прийдеш і забереш», – розповідає Роман Хромейчук. – Оксана Лепкалюк (я її не знаю особисто, вона живе за кордоном) пише: «Я читала, що тобі треба турнікети. Я передала їх у Косів. 40 штук. Зараз їх тобі завезуть». Турнікети САТ – найдорожчі і найкращої якості. Потім Оксана мені пише: «Тобі треба було спальні мішки, то підійди до мого магазину, його відкриють – можеш усі забирати». Якось прийшли до мене дві жінки. Вони з Харкова, а їхні чоловіки під Херсоном воюють. Вони мене запитали, чи можу їм допомогти – потрібні спальні мішки, кросівки і пальчатки. А тут якраз пише Оксана Мельцова: «Мені хлопці дали два спальні мішки, передаю тобі, а ти віддай їх, кому треба». Я щойно думав, де буду ходити просити два спальники, а мені їх відразу ж принесли. Я це називаю «чудеса». Деколи не віриться, що таке може бути. Але я знаю, що то все Бог робить. Він все тримає на контролі», – переконаний Роман Хромейчук.
P.S. Якщо хочете долучитися до волонтерської діяльності та допомогти Романові Хромейчуку допомагати нашим бійцям на фронті, переказуйте кошти на його картку у ПриватБанку –
4149 6293 5747 3776.
Автор – Аліса Мудрицька.
Поділитись статтею
