Дмитро Корчинський: «Націоналісти спочатку мають стати поганими хлопцями, щоб потім мати можливість конкурувати»

Тетяна Соболик

Український політик, письменник та лідер політичної партії «Братство» Дмитро Корчинський має канал на ютубі. Майже щодня він записує відео на важливі для суспільства теми. Іноді важко зрозуміти, де він говорить серйозно, а де із сарказмом. То й не дивно, адже він сам себе називає професійним провокатором. «МІСТО» поговорило з ним про націоналізм, релігію та освіту.

Пане Дмитре, зараз модно говорити, що всі знали, що почнеться війна і що росія нападе тощо. А коли вперше ви задумалися над тим, що війна неминуча?

Десь з 1993 року. Була війна в Грузії. В Абхазії були задіяні сили Чорноморського флоту і московія. А в 1994 році була перша спроба анексії Криму.

А що ми всі: влада, інтелігенція, політики, історики і, зрештою, кожен на своєму місці  – могли зробити, щоб війни не було? Або, якщо припустити, що вона була неминуча, то як ми могли підготуватися?

Потрібно було підтримувати фронт на Кавказі, активніше допомагати Грузії у 1993 році і Чечні, починаючи з 1994 року. Потрібно було знищити п’яту колону всередині країни. Не потрібно було віддавати ядерну зброю. Не потрібно було знищувати стратегічну авіацію, скорочувати армію, знищувати систему військової освіти. Потрібно було допомагати всім визвольним рухам на території рф. 

А на рівні політиків, активістів, які піднімали майдани, можна було щось зробити?

Можна було б долучитися до знищення п’ятої колони і всіх сепаратистських рухів. Зрештою, простим людям ніхто не заважав діяти в глибину ерефії. Ну, наприклад, я надсилав добровольців на Кавказ ще в 90-х роках. І до 2013 року ми намагалися розкачувати ситуацію там, де це можна було. На жаль, сили були слабкі. Тому що українська громадськість вважала нас провокаторами.

Колись чула від вас фразу, що націоналісти зазвичай бідні, тому їх легше купити. Після війни щось зміниться?

Зараз я не бачу ознак того, щоб націоналісти почали воювати за ресурси. А якщо націоналісти і пробують воювати за ресурси і “кришувати” ринок чи відібрати якийсь завод, то всі починають на них ображатися. Кажуть, виявляється, ви не ідеалісти, ви хочете грошей. Але багатими націоналісти можуть стати тільки в тому випадку, якщо зможуть вирвати із горла олігархів або в маленьких олігархів які-небудь ресурси. Тобто націоналісти спочатку мають стати поганими хлопцями, щоб потім мати можливість конкурувати.

Зараз почалися речі, які називають «воєнним комунізмом». Забрати якісь обленерго чи заводи стало можливим попри приватну власність. Де межа?

Треба дивитися в кожному окремому випадку. Взагалі в олігархів можна забирати все. Олігархічний капітал є злодійським. Усі олігархічні статки створені на розграбуванні державних фінансів, тобто на експлуатації державних компаній або просто розграбуванні бюджету.

Зрештою, олігархічний капітал є неефективним. Бо олігархи так і не змогли побудувати ефективних економічних структур, тому їх можна забирати. Інша справа, що чиновники навряд чи будуть цим усім ефективніше керувати. Але нам же все одно.

Націоналізм ближчий до диктатури, ніж до демократії, мені так здається. Чи я помиляюся?

Коли як. Організована активна група людей, яка є в меншості, природно хоче забрати собі максимум влади. Оскільки націоналістів завжди буде меншість і вони будуть краще організовані, то вони будуть мріяти про диктатуру. Власне про національну диктатуру. Але, найімовірніше, їм це не вдасться. Бо не той час. Зараз час для релігійних смислів, а не національних. Тобто націоналізм важливий як інстинкт самозбереження нації. І це драйв, але надзавдання може вирішувати церква.

Церква – це хтось конкретний?

Церква – це смисли, як еклезія Божа. Священники і Папа Римський виконують важливу функцію в обряді, але не вони вирішують основні речі. Наприклад, в римській церкві, яка є централізованою структурою, Франциск Ассізький весь час намагався усамітнитися і читати проповідь пташкам. Але він вирішував більше, ніж апостольський престол, ніж Папа Римський, ніж церковна бюрократія. Він більше впливав на ситуацію в церкві і на ситуацію в світі.

І так було завжди. Бо церква – це не організація зі священників, а спільнота вірних. Ми бачимо, як неправильні спільноти вірних, зокрема ісламістські, можуть перемагати армії військових і багато що диктувати. Думаю, що християни мають згадувати, що вони колись теж були такими. Тому спільнота вірних Христу може вирішити всі завдання, яких не може вирішити ніхто інший.

Якщо продовжувати те, що ви говорите, то недавно було опитування в «Дії» і з’ясувалося, що більшість українців перейшли на святкування Різдва 25 грудня, хоч церква ще не перейшла. Тобто церковна реформа почалася з низів, як це не дивно.

Треба все-таки дотримуватися правильної термінології. Церква – це ми всі. Є священники, у них важлива функція: єпископ дбає за тим, щоби церковний посуд не покрали, а священник махає кадилом, але оце і все. Все інше вирішує зібрання вірних. До речі, це відповідає і українській традиції. У часи, коли церква була на підйомі, братства вирішували більше, ніж єпископи.

«Братство», яке ви очолюєте, якраз несе ідеї більш духовні, ніж громадські, так?

Це релігійний гурток. Багато з нас зараз воює. Братчики моляться завжди перед боєм, після бою, під час бою. Тобто для нас це не тільки національно-визвольна війна, це війна за віру.

І ми вважаємо, що тільки якщо ми зможемо перетворити національно-визвольну війну на війну за віру, аж тоді ми зможемо перемогти глобально. Тому що національно-визвольна війна завершується на власних городах, а війна за віру не має обмежень ні в часі, ні в просторі.

Про віру. Московський патріархат в Україні функціонував 30 років, і питання доцільності цього навіть нормально не порушувалося. Чому так?

Порушувалося. Я, наприклад, захоплював Лавру свого часу. Московський патріархат – це найгірше, що могло статися. Якщо диявол – це мавпа Бога, то МП – це мавпа церкви. 

Тобто це збіговисько лицемірів, негідників і ворожих агентів, які дискредитують християнство, і вони мають бути ліквідовані.

Тобто все ж таки в нас багато чого змінюється в кращий бік, можна так говорити?

Дуже багато чого змінюється в кращий бік в Україні зараз – завдяки путіну.

«Не на часі». Що б ви порадили людям, які вважають, що недоцільно у час війни порушувати теми мови чи перенесення Різдва?

Ми бачимо, що саме ідеологічні і культурні питання є питаннями озброєння. Культура – це зброя. Їхня культура – це їхня зброя, а наша культура – це зброя проти них. Тому не задіювати цю зброю під час війни є дурістю. 

Ми маємо перемагати їх і на культурному фронті. Війна ведеться також і в галузі культури, в галузі ідеології. І пропаганда є такою самою зброєю, як танки і гармати. А пропаганда завжди ґрунтується на культурних архетипах та відсилках.

Є думка, що після перемоги, аби відбудувати Схід, будуть запрошувати іноземців. Чи не буде в нас нової якоїсь загрози, нехай не воєнної, але національної?

Так, буде, і потрібно захищати лебенсраум (життєвий простір – Авт.). Ми розуміємо, що корейці краще працюють на нашій землі, ніж українці. Що китайці зможуть краще побудувати виробництво, ніж ми, і краще працювати там. Ми розуміємо, що євреї краще поставлять торгівлю, ніж українці.

Але ми маємо захистити своє право на помилки і на неефективність, інакше ми ніколи не станемо ефективними.

Тобто в нас почнеться нова війна фактично?

Усе життя – війна. Людина закинута в цей світ, щоб воювати і боротися. Відпочинемо всі під кришкою вже.

Чи не замилювали ми нашим дітям очі, говорячи про толерантність, гендерну рівність і т. д., забуваючи про такі важливі предмети, як історія України?

Так, це ті речі, які деморалізують націю і послаблюють волю до боротьби. Вони мають бути відкинуті. Нація має будуватися на суворій християнській моралі. Навіть не на кволих зразках XIX століття, а на зразках XVII століття.

А якщо без жартів. 

На гендерну пропаганду чи пропаганду гомосексуалізму витрачали великі гроші, тиснули посольства, іноземні фонди, а на історію України ніхто ніяких грантів не виділяв. 

А навіщо платять за пропаганду гомосексуалізму, фемінізм і пропаганду абортів? Платять якраз, щоб знищити націю. Ми ж бачимо, що толерантні нації вироджуються і зникають. При цьому вони непогано живуть у Європі.

Натомість їхнє місце займають нетолерантні нації. Можете поїхати в Париж чи Брюссель, подивитися, кого там стає більше, а кого менше. Толерантних людей стає менше, нетолерантних, наших темношкірих братів, стає більше. Я думаю, що ми маємо вчитися в паризьких темношкірих і брюссельських арабів, натомість менше зважати на нації, які вироджуються і зникають. Саме в цьому наше майбутнє.

Якби ви отримали пропозицію від влади долучитися до роботи в якійсь галузі, то куди б ви пішли: культура, освіта, міжнародні відносини? Де б ви могли бути найбільш корисним країні?

Я б, мабуть, хотів бути митрополитом.

А якщо про владу говоримо.

Хотів бути тим, хто призначає президентів.

І кого б ви призначили?

Когось із «Братства». У нас багато людей, на жаль, дехто загинув недавно, але достойні ще є.

Колись митці видавали поетичні збірки, а сьогодні модне блогерство. Чи можна вважати блогерів сучасними митцями?

Ні, це контрестетика, це все жахливо. Думаю, що швидше це зникне, то краще.

Та все ж це теж велика частина вашої діяльності. Чи помиляюся?

Ну, я сподіваюся, що це не зовсім блогерство. І це точно не є велика частина моєї діяльності.

Зрештою, поетичні збірки я теж видаю. Маю навіть велике коло любителів, десь осіб 50.

І які тоді у вас тиражі?

Завжди треба, щоб був дефіцит. Тому видаємо екземплярів 30, щоб був попит.

Хотілося б закінчити нашу розмову порадами для батьків. Як виховувати сьогодні маленьких українців? Наприклад, якщо вашій дитині 5, 10 і 15 років.

Коли дитині 5 років, вона все ще дуже залежить від батьків, від атмосфери вдома. Від тих розмов, які вона чує, коли грається під столом, тих дорослих, які за цим столом сидять. І якщо це розмова належного рівня, то вона виростає зазвичай хорошою.

Зрештою, 5 дитині чи 10, треба розуміти, що вона здатна проковтнути значно більше матеріалу, ніж здається. Свого часу класична гімназія давала дитині 3 живі і 2 мертві мови. Якщо ми подивимося журнали початку ХХ століття, то французькі чи латинські фрази там не перекладалися. Було зрозуміло: якщо людина може читати літературний журнал, то вона знає латину і французьку.

Вільно вивчити до 17 років кілька мов – це було нормально. Натомість зараз нам здається, що це неможливо. Тобто біда українців та України в поганій освіченості. Ми навіть гірше освічені, ніж московити, в середньому. 

І все ж є твердження, що болонська система освіти значно гірша за радянську, наприклад.

Мені важко сказати, я не фахівець. Але я бачив у Європі високоосвічених людей і бачив попит на серйозні книжки у Сполучених Штатах, які не вважаються аж надто освіченою нацією. Можна подивитися італійські чи французькі, чи німецькі університетські форуми в інтернеті і просто порівняти їх з українськими. Можливо, якась система освіти гірша, а добре освічених людей значно більше. От з цим щось потрібно в Україні робити.

Що робити і хто, наприклад, має робити? Влада чи суспільство?

Суспільство. Свого часу якраз університети і монастирі не залежали від влади. Вони і були, власне, центрами освіченості, починаючи з бенедиктинських монастирів VI століття.

До речі, ми створили у Києві Неоплатонівську академію. Всіх запрошую зайти на сайт і подивитися на наші вебінари. Це гуманітарний заклад, яким ми намагаємося провокувати на поглиблене екстремальне мислення, тому що філософія – це екстремальне мислення.

Такого мало би бути більше в Україні. 

Оце те, що може дати сім’я. У мене є приятель Юрій Бесараб, у нього дві дитини. Хлопчику 12 років, а дівчинці – 6, вони вже знають кілька мов. Діти французькою спілкуються з батьком, німецькою мовою між собою, а українською мовою – з матір’ю.

Дівчинка володіє українською, німецькою і французькою, а хлопчик вільно володіє українською, французькою, німецькою і англійською. І зараз у нього почався період заперечення інтересів батька, а той цікавиться японською та китайською мовами, тож хлопчик всупереч батькові опановує італійську. Це дуже патріотична сім’я. І я думаю, що саме так треба ростити дітей.