Мед Атлант

Нікіта Тітов: «Українець для мене – це людина волі»

Наталія Лозовик

Його потужні та вражаючі роботи відомі й близькі мало не кожному із нас. Вони на білбордах, сітілайтах, одязі, аксесуарах і буквально підкорили мережу. А ще стали справжніми символами героїчної боротьби за Україну. Бо саме її тепер щодня і малює відомий український художник та плакатист Нікіта Тітов. Про те, як народжуються незламні образи, завдяки кому відчув себе українцем та яким буде «переможний плакат», читайте в інтерв’ю для журналу «МІСТО».

Ви уже майже рік у Франківську, як за цей час він відкрився для вас?

До Франківська у березні я потрапив не вперше. Три чи чотири роки тому я приїхав сюди на запрошення друзів з драмтеатру: Олексій Гнатковський у своїй дебютній режисерській роботі «На західному фронті без перемін» дуже хотів, щоб там були мої малюнки. І вони із Ростиславом Держипільським наполягали на моєму приїзді. Тоді я був вражений і містом, і людьми. Мені взагалі щастить на людей, я зустрічаю лише найкращих. Це було перше знайомство з містом, яке тривало лише два дні. Вдруге я приїхав сюди майже рік тому. У мене була виставка у «Ваґабундо», де я познайомився із Ростиславом Шпуком і з усім «колом навколо «Ваґабундо». Це стало моїм другим відкриттям. Адже це дійсно дуже цікаві люди, які наповнюють місто змістом, духом, душею. Культура – одна із найважливіших складових життя. І ці всі люди, які створюють культурний простір навколо себе, дивовижні і роблять Франківськ неповторним. Дарують йому певний колорит. А ще тоді я до ранку гуляв зі своєю подругою нічним Франківськом, випав перший сніг, і це було неймовірно красиво. Мені місто здалося дуже великим, і все, що я бачив, наповнювало радістю. Плюс я ще відчув, що це місто мені близьке, бо нагадує мою Батьківщину – Естонію, навіть повітрям, дихалося так по-домашньому. І тоді я собі сказав, що хотів би в цьому місті жити на пенсії. Але коли ти пускаєш у простір якісь думки, то він якось по-своєму реагує. Коли у лютому почався повномасштабний наступ, якийсь час я ще пробув у Києві. А коли, зважаючи на мою важку хворобу, друзі запропонували виїхати й спитали, куди б я хотів, то відповів: «У Франківськ». Отак я тут опинився. 

Не розчарувалися? Відчути поверхнево атмосферу міста і жити тут – це ж різні поняття.

Дуже довгий період я був лише у захваті. Мені було настільки приємно і затишно, плюс сам по собі ритм життя тут доволі таки повільний, місто маленьке, можна встигати все дуже швидко. Але потім почав якось більше дізнаватися і про Франківськ, і про його «внутрішні течії». Звісно, виникли певні питання. А ще мене вразило те, що тут існує така собі традиція пліток (сміється). Я із цим не стикався раніше. Принаймні у Харкові, великому індустріальному місті, де ти, відверто кажучи, загалом нікому не потрібен. А ще є деякі речі, які дратують: не дуже впорядкований благоустрій або сучасна архітектура у середмісті, яка просто паплюжить його. Для мене болісно бачити на вулиці Шевченка, біля Ратуші, та і не тільки там, ці жахливі й дивні новобудови, які ніяк не прикрашають центр міста. Але я сподіваюся, що з часом, коли країна після перемоги почне перетворюватися в цивілізовану, європейську, розвинену, ця проблема теж якось вирішиться, можливо, все знесуть і збудують заново.

 

Ви називаєте себе уже франківським художником?

Я ж живу тут уже майже рік. Через те, що я народився не в Україні, моє рідне місто Йихві в Естонії, всі українські міста відкриваю для себе просто через людей, оточення, через умовні місця сили. Я починаю їх любити не тому, що я тут зростав, а тому, що вони мені близькі. І зараз для мене це Харків, Київ і Франківськ. Всі три міста я вважаю своїм домом. Тепер вже мрію про те, що, коли будуть гроші, я все ж таки куплю собі тут квартиру і залишуся. Попри плітки й всі забудови (сміється). За своїм темпом, внутрішнім станом Франківськ – дуже близьке мені місто. Я не хочу вже нікуди поспішати, мені подобається все робити спокійно, цей ритм абсолютно мій. Плюс це дуже красиве місто, я ходжу тут дуже часто вулицями для того, щоб просто насолодитися і набратися якихось емоцій. І Франківськ дає мені саме ті, яких я потребую. 

Перед початком великої війни ви працювали над серією оборонних гербів міст. Щось передчували?

Війна триває в Україні з 2014-го року. І не відчувати, що якась загроза існує – це було б дуже дивно. Більшість моїх друзів – люди, які люблять Україну, займають активну громадську позицію, або волонтери, або військові. Так чи інакше, у цій так званій бульбашці, яка тепер стала розміром з країну, всі розуміли, що це неминуче. Навіть тоді, коли ще жодних передумов, здавалося, не було. Вже восени минулого року стало чітко зрозуміло, що повномасштабний наступ буде, просто ніхто не знав, коли саме. І що ближче до лютого, це відчувалося все сильніше: росія робила певні кроки, наші закордонні партнери попереджали, що це можливо. Серія з оборонними гербами виникла як моє бажання показати росіянам (бо я знаю, що вони за мною стежать), що, куди б вони не прийшли в Україні, їх всюди буде чекати серйозна потужна відсіч. У той самий час, окрім цих робіт, я зробив і багато інших. Ми співпрацювали разом із bigmedia.ua, фондом «Повернись живим» і Генштабом, зробили таку кампанію “4.5.0”, бо й люди вже відчували, що щось насувається. І саме тоді хотілося всім сказати, щоб вони вірили в нашу армію, що вона і дасть відсіч ворогові, і захистить наших людей та нашу країну. Передчуття було у всіх, але 23 лютого я купив квитки й поїхав до Харкова. Мама ще питала, чи я не боюсь, що може початися наступ, а я переконував, чому це він мав би початися завтра. Але сталося так, що повномасштабний наступ я зустрів у Харкові.

Як вплинули ці події на творчий темпоритм? Чи не було  таких моментів, коли не хотілося малювати?

Такі моменти були, але вже потім. Це були перерви на кілька днів просто через сильну напругу. Бо кожну роботу ти все одно пропускаєш крізь себе. Усе, що відчуваєш, саме через неї розповідаєш іншим. Я не припиняв малювати, тому що для мене повномасштабне вторгнення було шоком тільки тому, що не вірилося, що таке може статися у нашому цивілізованому світі. Але внутрішньо я був готовий. Всі мої друзі, які зараз захищають країну, десь за місяць-два до того зібрали свої тривожні валізки, дістали свою форму, дуже багато хто з моїх знайомих почав робити вишколи й тренувати цивільне населення для відсічі. А я продовжував малювати щодня. І цей ритм нікуди не дівся. Єдине, що дуже змінилась тематика. У мене і до цього було достатньо плакатів, присвячених подіям в Україні, але зараз майже немає робіт про кохання, якійсь внутрішні стани. Сьогодні я малюю те, що кожен із нас відчуває просто зараз.

Як народжуються образи? Це спосіб трансформувати власні переживання чи все-таки говорити?

Усі свої роботи я викладаю у себе на фейсбук-сторінці. Плакатом я почав займатися саме через те, що за допомогою образу і малюнка можу сказати більше, ніж написати словами. Це просто моя мова. З одного боку, я так спілкуюся зі своїми друзями, людьми, які за мною стежать, а з іншого, – це мій щоденник, це те, що мене турбує саме у цей день, про що думаю найбільше, і про це малюю. Іноді це може бути просто якась фраза, яку я прочитав у пості у друзів, яка засіла в голові й відгукнулася. За останній час я створив дуже багато різноманітних новорічних ялинок. Раніше ніколи цього не робив, але просто відчував потребу. Розумію, наскільки важко в країні, в якій йде війна, гинуть і страждають люди, ще думати про якісь радісні речі, та наші вороги хочуть забрати не тільки наше свято, але й нашу можливість і бажання бути щасливими. А мені все ж таки хочеться і самому тримати в собі цю світлу сторону, і нею ділитися. Щоб люди попри все відчували, що вони живуть. І що в нашому житті все одно залишається дуже багато моментів, яким можна порадіти.

Але як вдається так тонко і влучно реагувати на все, що відбувається? Чи думали, що воно так буде відгукуватися у людях?

Знаєш, тільки одну роботу я викладав і точно знав, що вона відгукнеться. Кілька років тому на День Незалежності я намалював російську курку, обрізав їй дві голови й написав: “З Днем Незалежності”, бо наша незалежність можлива, коли ворог повністю згине або дуже сильно ослабне. От я точно тоді знав, що цю роботу люди відчують, зрозуміють, і вона набере якусь кількість відгуків. А загалом я ніколи не знаю, якою може бути реакція. До лютого я довгий час був художником, так принаймні казали мої друзі, для проукраїнської частини України. І коли я вперше таке почув, мене це здивувало. А потім зрозумів, що це насправді дуже круто. І зараз, коли всі українці відчули свою країну, вони думають так само, як і я. Просто я знаходжу цим думкам відповідний образ.

А коли ви відчули себе по-справжньому українцем?

По-справжньому я відчув себе громадянином України 1 грудня 2013-го року, коли їхав на Майдан і спитав себе, чому я це роблю. І відповідь була: «Бо я громадянин цієї країни». А українцем я себе відчув влітку 2014-го, коли вже йшла війна. Мені дуже боліло через новини про наших загиблих, втрати, про території, які окуповувала росія. І в той же час через хворобу я нічого не міг вдіяти. Я почав малювати. Завдяки людям, які мене надихали, якими я пишався, завдяки своєму оточенню я просто усвідомив, що хочу бути дотичним до всього цього. Українець для мене – це людина волі. І я дуже хочу бути саме такою людиною і хочу називати себе українцем.

 

Силу вашої творчості порівнюють з українською артилерією, мовляв, така сама міцна. Як до цього ставитесь? 

Я людина цивільна. Можу робити якісь емоційно важливі речі, але із тим, що роблять наші захисники й захисниці на фронті, це не можна навіть порівнювати. Те, з чим вони стикаються щодня, мені навіть важко усвідомити, я б ніколи не ставив себе на один щабель із будь-яким військовим.

Але ваші  плакати це теж зброя, лише на інформаційному фронті…

Так, я розумію, що теж вкладаюсь у інфопростір. Дуже радію, коли мої роботи використовують на різноманітних акціях за кордоном, це важлива справа. Але все одно це не до порівняння. 

Ваші роботи сьогодні буквально усюди – на одязі, сумках, аватарках… А чи є якась особлива для вас?

Завжди відповідав, що особливої немає. Це мій щоденник, і я взагалі ціную кожен прожитий день, а мої малюнки просто розповідають про них. Але напередодні я думав про це і згадав про роботу, яку зробив влітку, – «Дякую, Боже, що я тут». Вона, напевно, могла б найбільше передати те, що я відчуваю за останній рік. Бо попри увесь цей біль, попри всі ці страшні події, я дійсно радий тому, що я в Україні, що доля склалася так, що я саме тут, саме серед цих людей. Що я все це бачу і відчуваю.

Ви не лише малюєте, але й активно волонтерите? 

Я дійсно багато розробив зображень для різних ГО, шеврони для військових… Але це просто мій внесок у велику боротьбу, я б навіть волонтерством це не називав. Це просто те, що я можу зробити, й те, що я роблю, коли маю на це сили. Бо запитів на таку допомогу набагато більше, ніж я можу напрацювати чи опрацювати. Майже щодня до мене звертаються люди із якимись проханнями, але, на жаль, я один і просто не «вивожу» таку кількість. Але чим можу – допомагаю. 

В одній із таких співпраць нещодавно вийшов друком ваш календар…

Два календарі насправді минулого року вийшло. Один із дніпровськими волонтерами, інший – із франківськими. Вони трохи по-різному реалізовуються, перші пішли частково на подарунки, частково – для аукціонів. Тут інша модель: ми їх реалізовуємо, але всі кошти з прибутків ідуть на допомогу військовим. Нам вдалося зібрати дуже пристойну суму, і я дуже радий цьому.

А малюнки, які увійшли до календаря, такі світлі і обнадійливі, обрали не випадково? 

Я, як і будь-яка людина, маю дві сторони – світлу і темну. І коли у мене був найтяжчий період у житті, мої внутрішні демони були просто страшні та люті. Я вирішив, що хочу у своїх малюнках транслювати іншу частину себе. Тож намагаюся створювати якомога більше робіт, які надають надію найперше мені. Мені просто теж потрібна підтримка. Завдяки малюнкам я допомагаю і собі, і, сподіваюся, іншим. Мені хотілося б, щоб ця світла частина перемогла, і так само в нашій країні перемогло б світло.

А коли ми побачимо знову ваші яскраві роботи про кохання? 

Після перемоги я цим тільки і буду займатися. 

То яким буде ваш «переможний плакат»? 

Прокидаючись зранку, я не уявляю собі, що я намалюю сьогодні. Я творю щодня, тому все, що я планую, воно реалізовується миттєво. Я не знаю, який це буде плакат. А, можливо, ніякого плаката у цей день і не буде. Я просто вийду на вулицю і доєднаюся до великого єдиного потоку людей, приєднаюся до цього свята. Тому що навряд чи можна щось намалювати таке, що зрівняється за рівнем емоцій із таким днем.

 

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...