Мед Атлант

Книга, що звучить голосами переможців

Ольга Рега

Декілька місяців тому у «Видавництві Старого Лева» вийшла книжка франківської письменниці, журналістки та волонтерки Любові Загоровської «#Моя УПА». Перший тираж розкупили майже одразу, тому взялися друкувати ще один. Книга вмістила 39 історій героїв, чиї долі так чи інакше пов’язані з визвольним рухом. На час інтерв’ю більшості з них було вже понад 90 років. Тож авторка, по суті, встигла застрибнути в останній вагон, щоб записати, можливо, останні сповіді людей, які у 40-50-х роках минулого століття боролися за незалежність України і, заплативши за це дуже високу ціну, не втратили віри в добро та людяність. 

Завдання, від якого неможливо відмовитись

«Було враження, що життя поставило переді мною завдання і хоче, щоб я його виконала», – каже Любов Загоровська, тримаючи в руках свою книжку «#Моя УПА». Про те, що чотири роки подорожей та роботи над важкими і виснажливими інтерв’ю перетворяться у видання на пів тисячі сторінок, на початку шляху навіть не замислювалася. 

Почалося все з інтерв’ю з легендарним Кривоносом – Мирославом Симчичем, сотенним УПА, який командував знаменитим боєм під Космачем. Записати його попросили друзі, тож Любов без вагань вирушила до Коломиї. Після розмови похвалилася у фейсбуці, з якою людиною мала нагоду спілкуватися. А через декілька днів пролунав телефонний дзвінок – й УПА знову покликала у дорогу. 

«Зателефонував знайомий, сказав, якщо цікавить тема УПА, то поїдь до Львова, там є одна жінка, познайомишся. На той час це не була моя тема, але поїхала. Жінку звуть Катерина Бережанська, вона родом з Рогатинського району, у юні роки закінчила медсестринський вишкіл і допомагала пораненим повстанцям, – пригадує письменниця. – Вона розповідала, що в певний період бої пересунулися територіально і їй вже не потрібно було надавати допомогу бійцям. Я спитала, що вона робила далі, і Катерина відповіла: «Пішла в школу, в 10-й клас». Мене це так вразило…». 

А далі телефон не замовкав. Дзвонили люди, називали адреси і диктували номери повстанців. Письменниця їхала до них, навіть не знаючи, що робитиме з тими всіма історіями. Спочатку думала, що передасть аудіозаписи історикам до музею. Але після двадцяти зустрічей задумалася про книжку. 

«Бувало, що самі герої телефонували і давали номери своїх побратимів. Мене ставили перед фактом, – каже Любов. – Все відбувалося дуже швидко та випадково. І якось я вирішила, що це завдання має бути виконане, бо, мабуть, ці голоси хочуть, щоб їх почули». 

За межею людських можливостей

Мандруючи сторінками книги, заново відкриваєш для себе, наприклад, вулиці Івано-Франківська. Адже герої книжки запам’ятали, якими вони були ще до приходу «совітів», та яскраво описали ті звірства, що відбувалися у місті під час радянської окупації. 

Роль кожного героя в УПА була різною. Хтось виконував надскладні завдання і працював під прикриттям, інші командували боями, а дехто приносив їсти і доглядав хворих. І внесок кожного важко переоцінити. Та от відплата за власну позицію для всіх була страшною. Мало кому вдалося уникнути покарання за участь у визвольному русі. Тож більша частина розповідей – саме про тюремне ув’язнення, яке рано чи пізно спіткало підпільників. Відбувати терміни доводилося далеко від дому, у жахливих умовах, за межею людських можливостей. 

«Одна героїня розказувала, як їх етапом переганяли з лісоповалу до бараків, то заметіль стояла така, що, як треба було в туалет елементарно піти, дівчатка мусили триматися за руки, бо за два кроки уже не видно було своєї товаришки. І все це діялося не тиждень, не кілька місяців, а близько 10 років, – каже Любов Загоровська. – Є історія людини, яку засудили на 10 років, відправили до Сибіру. Залишилось сидіти ще 3 місяці. І тут їй кажуть: прийшла постанова, що вас судили неправильно, можете їхати додому. Але ж 10 років життя ніхто не віддає». 

Історій у книжці 39, але у кожній – згадки про людей, які пліч-о-пліч з героями переживали ті страшні події. Інколи навіть декількох рядків чи мимовільного спомину достатньо, щоб бодай спробувати уявити масштаб страждань, які випали на долю цих людей. 

«Одна жінка розповідала про свою сусідку по камері у пересильній тюрмі. На більш як тисячу людей санвузол – це дірка в підлозі, відгороджена якимись речами. Та жінка була дуже бідна, не мала взуття, тільки калоші на босу ногу. Вона послизнулась, і одна калоша впала у ту дірку. Їх потім погнали  у Сибір. Я не знаю імені цієї жінки, але вже декілька років про неї думаю, і мені здається, що вона не доїхала, – міркує Любов Загоровська. – Людей забирали в липні в літніх сукеночках, а вивантажували на тридцятиградусний мороз. Історії з цієї книжки можна просто читати, а можна – між рядками. І пробувати подумати про всіх тих, кого лише побіжно згадано. Може, наш помисел про них буде замість молитви про їхні душі». 

Любов і краса серед жаху та мороку

Більшість героїв книжки були ще практично дітьми, коли брали участь у визвольному русі. Тож й ув’язнили їх за це у вельми юному віці. А відбувши тюремні терміни, виходили на волю у 25-28 років. 

«Розказувала одна героїня, як вийшли з табору, збилися з дівчатками в купку і чекали, коли якийсь транспорт над’їде, – пригадує одну з історій Любов Загоровська. – А поруч із жіночим табором був чоловічий, і неподалік вийшли хлопчики їхнього ж віку. Один із них підійшов до моєї героїні і каже: «Подруго, виходьте за мене заміж. Я Вас буду все життя берегти, не дам ніякої роботи, не буду від Вас нічого просити, просто виходьте за мене заміж». І для нього було неважливо, яка вона на вигляд: щойно з тюрми, сіра, у завеликих чоловічих черевиках. Того, що людина відсиділа за Україну, вже було достатньо, щоб створити сім’ю». 

А ще люди вміли створити затишок навіть у тих пекельних умовах, у які їх запроторила радянська репресивна машина. 

«Є історія, коли героїню перевели на зону, де досить добрим виявився начальник. Він збирався до Львова, скликав ув’язнених і спитав, що їм привезти. Одна жінка почала кричати: «Насіння квітів!». І він привіз, – переповідає Любов неймовірні спогади. – Жінки скопали клумби, посадили квіти. Через якийсь час прийшов новий етап, і там були дівчатка, які брали участь в одному з повстань. Після його придушення всіх розкидали по різних зонах. Вони змучені після етапу, аж тут бачать суцільні квітники. Дівчата просто впали на коліна і повзли до тих квітів».

Життя кожного з героїв склалося по-різному. Бувало й таке, що віку людина доживала наодинці, занедбана і забута. А дехто створив велику родину, у якій подвиг дідуся чи бабусі добре пам’ятають та шанують. 

Авторка пригадує теплий момент із однієї мандрівки та наголошує, що трапилося це за декілька років до повномасштабного вторгнення росії: «Знайомий підвозив мене в одне село до героя, і трохи заблудилися. Я подзвонила уточнити, куди їхати, і на вулицю вибіг хлопчисько років восьми. Руками махає: «Сюди, під’їжджайте». Ми виходимо з машини, і він питає: «Ви знаєте, до кого їдете?». Відповідаю: «Ну, до твого прадіда». «А ви знаєте насправді, хто такий мій прадід? – не вгаває хлопчик. – Він – Герой України, тому що вбивав москалів».

Переможці навіки

«Для мене вони переможці, бо здобули нам Україну. Якби не вони, то, напевно, ми б зараз не справилися, нас би не було серед живих», – переконана авторка. Та не перестає дивуватися тому, що важка доля не зламала цих людей. Навіть на схилі свого життя вони зберегли ясний розум, світлі очі і, головне, – доброту. 

Працюючи над книжкою, Любов Загоровська намагалася максимально передати манеру мовлення кожного з героїв. Всі історії розказані від першої особи. Одну читаєш як гостросюжетний роман, так яскраво та образно розповідає людина, над іншою плачеш, бо відчуваєш, які жахи пережила ця тендітна жінка із тихим, лагідним характером. Та щоб максимально познайомити читача зі своїми героями, Любов вирішила додати у книжку ще й самі аудіозаписи розмов.

«Мені було страшенно шкода тих аудіофайлів, які ніхто, крім мене, не почує. Тому частково записи голосів увійшли до книги», – пояснює письменниця. Наводиш сканер у телефоні на QR-код – і чуєш голос. Ефект присутності не передати словами, це просто варто почути. 

До виходу книжки багато її героїв, на жаль, не дожили. Але їхні голоси досі гучно лунають зі сторінок, надійно вписані в історію великої перемоги, яка кується поколіннями. 

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...