Щоб ікони дихали: чому віруючі люди краще розписують церкви

Володимир Семчук з селища Угринів вже п’ятий рік проживає в Солотвинській громаді. Митець почав займатися іконописом та сакральним розписом ще в далекому 2007 році після закінчення університету. На той час йому вдалося потрапити до компанії іншого відомого майстра Яреми Кузишина.

За ці 16 років майстер встиг заснувати свою команду однодумців, а його рука торкалася стін у понад 30 церквах. Часом це були поодинокі орнаменти чи ікони. Під його особистим керівництвом розписується вже восьмий храм.

Спочатку в команді з Яремою я робив орнаменти. Трохи згодом почав малювати ікони. Після чотирьох років роботи вирішив, що час починати щось своє. Тоді мені взагалі не було страшно. Страшно мені тепер, за себе тодішнього. Тоді в мені дихав юнацький максималізм, я був дуже окрилений, мені навпаки хотілося чогось свого, бо був впевнений в собі на всі 100. Вже зараз переглядаючи свої старі роботи я думаю, як то так людям подобалось, зараз робив би все по-іншому. Думаю, що на кожен час є своя людина, – розповідає майстер.

Володимир розповідає, що на все є воля Божа. Якось так в житті ставалося, що були переломні моменти, коли він знову переконувався, що це справа його життя.

Коли ми з хлопцями надумали робити свою бригаду, треба було шукати клієнтів. І от в потрібну мить отець сам прийшов до нас в храм. Він хвилювався, чи візьмемося ми за цю роботу, адже розпис планувався не багатий, ми ж навпаки пояснили, що якраз починаємо самостійну роботу та охоче візьмемось за цей храм. Ми спробували і отцеві сподобалось, і людям сподобалось, і нам сподобалось.

Потім в житті майстра стався такий момент, що багато місяців взагалі не було роботи. Мама постійно казала йому, що треба шукати іншу роботу. Тоді Володимир справді над цим задумався і вирішив стати торговим агентом.

В голові вже уявляв, як продаю по магазинах масло і сир. В день, коли мала бути співбесіда, до мене зателефонував мій кум, який теж є художником. Він запропонував допомогти їм в розписі одного з храмів, оскільки чоловік з їхньої бригади захворів, а треба було вкластися в терміни. Звичайно, що я погодився.

Це був перший, але не останній цікавий випадок в житті митця. Володимир каже, що коли роботи не ставало, з Божою допомогою вона сама собою знаходилась.

Я постійно працював у храмах, але часом хотілося чогось більш творчого. В храмах є певного роду творчість, але це все обмежено, бо в більшості все має бути реалістично та по певних канонах. Це певна «золота серединка» між тим, що хоче священник, що хочеш ти і хочуть люди. Тож хотілося малювати ще щось своє і я довго мучився, як це поєднати. Якось отець сказав мені, що ти роби найкраще для Бога. Господь знає, що тобі потрібно і воно само по собі буде здаватися. І я вам чесно кажу, що коли я перестав вигадувати, як мені це все об’єднати, все прийшло само по собі. Головне справді гарно і щиро робити свою роботу.

З часом майстер помітив, що чим більше ти робиш в храмі, тим більше буває спокус зовні.

Як тільки я хочу написати якусь ікону, то одразу появляються друзі, куми, брати, знайомі, ломиться машина чи інші нюанси, які намагаються відволікти тебе від цієї роботи. Тоді я стаю і молюся або ж офірую щось для храму чи для когось з людей. Бо Господь дав талант безкоштовно і, відповідно, робити все за гроші теж не можна. Часом потрібно йому віддячувати тим, що йому наймиліше – любов до людей, допомога ближньому. Це не легко, але тоді життя складається в кращу сторону.

Майстер каже, що писати ікони можуть не лише віруючі люди, але тут є свої нюанси.

От чому так цінуються старі ікони народних умільців? Бо та людина може й не вміла ідеально писати, не знала всіх пропорцій, але вона наскільки максимально викладалася тій роботі, що ті ікони навіть часом мироточать і зціляють людей. Є там та сила духу і та людська енергія. Коли людина робить це з молитвою та вірою, та ікона і несе таку енергію. Якщо це буде робити людина не віруюча, то вона може дуже гарно все зробити, але, як кажуть священники, ця ікона «не буде дихати, вона не буде жива».

Важливим ще є в іконописі знайти своїх побратимів, майстрів, з якими будеш працювати. Часто буває, що потрібно десь через себе перегнутися, довше попрацювати, щоб встигнути до свята.

В цьому плані мені пощастило. Я мав багато різних напарників, але останні 6-8 років я працюю з Володимиром Федишиним і ми вже так спрацювалися, що кожен чітко знає свої обов’язки і чим ми одне одному можемо допомогти. Розуміємо один одного з пів слова. І це класно, бо тоді є бажання ходити на роботу.

Іконопис це насправді складна праця, це не просто сів і малюєш. Спочатку розробляється ескіз, визначається стилістика – реалістичний, академічний чи візантійський живопис. Від цього вже відштовхується орнаментика, яка робить загальний тон в храмі, бо які б не були гарні ікони, з слабеньким орнаментом вони не будуть гарно виглядати. І навпаки, якщо дуже багатий орнамент, а ікони так собі, то вони загубляться. Відповідно, потрібно ловити оцю середину. Все робиться для того, щоб люди розуміли, що саме їм хоче донести ця ікона.

Митець розповідає, що після виходу церкви з підпілля на розпис церкви могли чекати по декілька років. Тоді за цю роботу бралися всі, хто коли небудь тримав в руках пензель і робив ремонти. І так вийшло, що ті хлопці, які малювали Леніна, інколи й малювали з такою ж борідкою Апостолів.

В церкві є певний порядок. У куполі має бути Спаситель, тобто Ісус Христос, як голова Церкви, нижче по ієрархії малюють херувимів, серафимів, ангелів, пророків, апостолів і вже потім на чотирьох основних стінах, сюжетні ікони, в яких висвітлюються основні 4 події з життя Ісуса Христа. А це: Різдво, Хрещення, Розп‘яття та Воскресіння. Потім вже можуть писатися ікони за бажанням священника чи на вибір художника, який розробляє композицію. Бажано, щоб це були ікони, в яких розповідається про чуда, які являв людям Ісус. Наприклад, зцілення сліпих, воскресіння мертвих та багато інших. Бажано, ще написати старозавітні композиції. Наприклад: Жертвоприношення Авраама чи чудо Мойсея, який розганяє море.

Майстер каже, що особисто для нього іконопис дав дуже багато.

Перш за все я навчився правильно малювати фігури, їхню анатомію, кольори шкіри і масштабне мислення. Мені зараз важче намалювати роботу 20 на 30, ніж 1,5 на 2 метри. Я вільніше себе почуваю на великих полотнах, відчуваю простір. З духовної сторони, це дало мені дуже багато знайомств зі священниками, монахами, людьми дотичними до релігії. Це дає духовний ріст в плані вивчення Святого письма, моментів поводження себе в храмі та розуміння правильного святкування свят. До недавно я ще думав, що на Купала обов’язково потрібно плести вінки з квітів. Я почав простіше ставитися до життя, коли почав спілкуватися зі справжніми священниками, які живуть вірою. Я вже зараз не переживаю, як воно має бути, бо знаю, що все і так складеться. Я знаю, що є моя місія – робити добре те, що Господь мені доручив. Далі він покерує сам.