Павло Вишебаба: «Якщо Бог і є, він носить форму мого покоління»

Наталія Лозовик

Ми записуємо це інтерв’ю поміж сиренами і тривожними звістками з фронту у затишному й на диво порожньому кафе просто у середмісті Франківська. Адже саме звідси розпочав свій перший тур Україною Павло Вишебаба – у мирному житті поет, музикант та екоактивіст й уже понад рік військовослужбовець ЗСУ із позивним Капелан. Про вірші, які народжуються на фронті, чому зникає повага до військових та чи вдасться після перемоги остаточно викорінити «руській мір», читайте в ексклюзивному інтерв’ю для журналу «МІСТО».

Ще до того як вирушити у поетичний мінітур, ви отримали за це добрячу порцію хейту. Чому ж все-таки згодились на нього?

Думаю, командування краще знає, де має бути особовий склад. І, отже, воно постановило, що так треба. Треба зустрічатися з людьми, які мають сьогодні відносно мирне життя, і говорити з ними. Я й сам, чесно кажучи, був шокований оцими розповідями, що чоловіки ховаються від мобілізації. Це означає, що не дуже правильна атмосфера у «мирних» містах. Війна триває, ми вичерпний ресурс. Моїй 68-ій бригаді потрібне поповнення. А ще – техніка. Для цього і був організований цей тур. Якщо зважити на шальках терезів, що краще: я двадцять днів буду сидіти у бригаді й займатися своєю рутинною роботою чи мене підмінять побратими, і я повернусь з артилерійськими установками, то все стає очевидним. Я дійсно спіймав, особливо у твіттері, велику порцію хейту. Але якщо людина думає, що вона розумніша за командування, то, може, їй прийти у ЗСУ, проявити себе і показати всім, як треба?

Книжка «Тільки не пиши мені про війну», про що вона? Як писалася?

Значна частина книжки написана на Курахівському напрямку вже під час повномасштабного вторгнення. Але ми включили в неї і вірші, написані до великої війни. Зрештою, як і з туром, це була не моя ініціатива, видавці запропонували. Я казав: «Давайте вже після перемоги, після ротації». Але вони переконали, що це потрібно суспільству саме зараз. Люди потребують поезії, потребують переосмислення тих подій, які ми всі переживаємо, і потребують людей, не скажу «проповідників» (сміється), але тих, хто пробує цей досвід переосмислити.

Вірш «Доньці» став вірусним і перекладений на 18 мов світу. Ви очікували такої популярності?

Чесно кажучи, ні. Я навіть сумнівався, чи викладати цей вірш. Він же написаний для донечки, як то кажуть, «на коліні». Зореслава спитала, що вона має мені написати в листі, і це була відповідь. Я навіть не розглядав цей вірш з технічної, поетичної точки зору, не вичитував. Але якщо він отримав такий відгук, отже, у багатьох були такі ж думки, які я висловив у цих рядках.

Як ви встигаєте писати вірші в окопах?

Зазвичай люди з мирного життя таке запитують, бо не розуміють, як все влаштовано. У війську мільйон людей, і, повірте, не всі вони зайняті щохвилини. Впевнений, що всіх «аватарів» разом узятих стільки разів не запитали: «Як ви встигаєте бухати?», як мене запитали: «Як ви встигаєте писати вірші?» Я не п’ю і нікому не раджу. Краще пишіть вірші або читайте. Час є. Було б бажання.

Окрім поезій, сотні переглядів набирають і ваші жартівливі ролики. Без гумору на фронті ніяк?

Взагалі неможливо. Це дуже потужний механізм, що дозволяє долати страх і знімати стрес. Навіть психолог, який приїжджав до нас, пояснював: позбутися страху повністю неможливо, ми всі боїмося, всі хочуть жити. Але його можна виливати або в агресію, або у сміх. Військо в нас дуже весело воює, де б ми не були. Я, як командир відділення, постійно осмикую їх:  «Усе, хлопці, отут гумор закінчився, давайте вже серйозно, тут екстремальна ситуація». А вони: «Та що ж уже, якщо так, то дай останній жарт пожартувати». Такий чорний гумор. Але без нього ніяк. І для нас якраз перший сигнал, що з побратимом щось не так, якщо він починає закриватися, не бере участі у спільних жартах. Це тривожний дзвіночок. Людина ж у колективі жартує, співає. Мене от навчили, наприклад, повстанських пісень, яких я, як виходець зі сходу, до цього не знав.

А яка ваша улюблена?

«Червона калина». Нічого не поробиш, вона стала вірусною. Але мені подобається повна версія, автентична. Я почув її вже після заспіваної Хливнюком. Ми її навіть під скрипку співали. Підіймати моральний дух бійців дуже важливо. Тим більше, ми 12 місяців там, на передовій, жодної ротації не просимо. Внутрішня ротація, звичайно, відбувається, з нуля на сусідню лінію, тобто ми не сидимо рік в окопах. Але головний чинник того, що ми тримаємось, – це моральний дух. Багато чого витягується просто на бажанні людей робити те, що вони роблять. І зробити більше, ніж вимагає командування. Зараз вигадують такі круті речі, наприклад, переобладнали гіроскутер, щоб під танк підвозити вибухівку. На голому ентузіазмі дуже багато класного народжується.

Як не зламатися військовому? Що допомагає зберігати внутрішній спокій?

Чесно кажучи, точної відповіді на це запитання я не маю. Рано чи пізно всі вигорають, втомлюються. Кажуть, що понад рік на передовій краще не перебувати. Окрім тієї підтримки, що транслюється з тилу, мені особисто допомагають триматися побратими. У мене дуже гарний підрозділ, люди, на яких я можу покластися і які, на щастя, можуть покластися на мене. І це дуже підбадьорює. Насправді ти з ними 24/7, і дуже важливо, як вони до тебе ставляться, яка у вас атмосфера, чи ти довіряєш їм і чи вони довіряють тобі. Мені з цим дуже пощастило.

Чим займаєтесь на фронті? Які завдання виконуєте?

Я змінив вже декілька позицій у межах своєї бригади. Зараз з помічника кулеметника перейшов на командира відділення зв’язку – забезпечуємо зв’язок на нулі. 

У вас позивний Капелан. Чому? 

О, це цікава історія! І трапилася вона, до речі, тут, на заході України. Ми тоді були на одному з полігонів, я приїхав туди весь у чорному: як ніндзя, вдягнувся на війну, а форму ще не видали. І ходив у їдальню, просив пісну їжу, бо я веган, а жіночки там подумали, що я капелан. Ну, а що, все ж очевидно – весь чорний, з бородою, ввічливий, не матюкається ще й пісну їжу їсть. Але я про це тоді не знав. Дивлюся, а вони на наступний день почали мені трошки кланятися (сміється). Ну, думаю, може, на заході так заведено, як у японців, і я почав їм кланятись у відповідь. А хлопці почули, як одна жінка іншій розповідала, що я капелан нашої бригади, й почали жартувати. Але ще до того, як хтось прийшов до мене на сповідь, ми поїхали на передову. 

До речі, веганський раціон на фронті – це можливо?

Я ж кажу, мені подобається, що наша армія дуже гнучка, і це наша сильна сторона. За перший місяць я втратив 7 кг, бо в раціоні були каша з тушкованим м’ясом, суп з тушонкою, а мені залишалась тільки квашена капуста. Такий суворий піст. Але потім кухня підлаштувалась, почала йти «волонтерка», зараз взагалі дуже різноманітний раціон для всеїдної людини. Веганам, звісно, важче, але, порівняно з першими місяцями, зараз автобус ЗСУ з провізією – це наче супермаркет.

Що вас на цій війні найбільше вразило як абсолютно цивільну до цього людину? 

Чесно кажучи, нам дуже пощастило (в поганому сенсі), що у нас 8 років до цього вже тривала АТО. І серед нас були чоловіки, які її пройшли і вже знали, що таке війна. Спочатку мене вразило, наскільки спокійно вони ставляться до смерті. Знаєте, ми всі падали на підлогу від кожного вибуху, а вони, як герої легенд і міфів, впевнені в собі, з сірничком між зубами абсолютно спокійно виконували свою роботу. От спочатку ми дивились на них, а потім ними стали самі. Бо якщо ти не змиришся з тим, що можеш загинути у будь-яку хвилину, то не зможеш ефективно служити. Ні себе не врятуєш, ні побратима. Це не означає, що ти обов’язково маєш загинути, просто треба прийняти факт, що таке може статися. Зі мною в першому взводі був хлопець на 15 років молодший, який зі шкільної парти пішов в ЗСУ, пройшов три ротації в АТО і всьому нас навчав. Він живий-здоровий, все добре. Але саме отакі люди, які, здавалося, живуть лише на сторінках книг, вражають найбільше.

– «Повага до військових – тимчасове явище» – це ваші слова. Чи відчувається це вже сьогодні? 

Абсолютно. Всі почали зазнавати хейту. Той не так одягається, той не те говорить, не так підстрижений, та занадто потовстіла, та занадто схудла. Я, коли збираю всі ці коментарі, розумію, що ідеальний військовий – це мертвий військовий. Тільки тоді він влаштовує всіх українців. А якщо він вижив, але після полону набрав ваги – все, він вже нам не підходить, ми не будемо його поважати, бо, певно, він там щось зайве їв. Або ж якщо військовий вийшов в ефір у чистій формі, він вже нас теж не влаштовує, тому що військовий має бути брудним. І на чиєму боці такі писаки грають? Я завжди пишу своїм людям – і побратимам, і посестрам, яких хейтять: «Подивіться, людей, які вам вдячні і які вас поважають, в рази більше. Це головне. Просто тих більше чутно. Їх менше, але вони дуже крикливі». Неможливо пояснити всім і все. Люди не тямлять, що вони не командування, що не їм вирішувати, де має і мусить бути військовий. От хейтять хлопців за те, що під час відпустки вони сидять у кафе, бо ж як це так – військові мають бути або в окопі, або в труні… Та вас забули запитати, де ми маємо бути! Суспільство мусить просто дати собі раду і зрозуміти, що все це не йому вирішувати. Це водночас прокляття і благословення нашого народу – ми на все маємо свою думку. 

А чи варто недооцінювати і навіть знецінювати ворога?

Зверхнє, зневажливе ставлення до ворогів важливе, бо вони на це заслуговують як окупанти. Але недооцінювати їх не варто. Повірте, на передовій всі чітко розуміють, який ворог перед нами. Якщо в мирному житті таке знецінення якось психологічно допомагає, то там, хто би що не говорив, ми воюємо не з «чмобіками», а з росіянами, часто добре навченими. «Мобіки» можуть бути різні, але ж там є і кадрові військові. Там немає місця для недооцінки, там лише або ми їх, або вони нас. Там все чорно-біле і зрозуміле. 

Якою буде Україна після перемоги?

Так далеко я нечасто заходжу думками. Те, що це буде країна з глибокими травмами надовго, на покоління, – це точно. І нам доведеться з ними жити. Буде велика місія у культури, у мистецтва, тому що вони вміють зцілювати національні рани. І нам треба буде все це переосмислити, пережити й передати наступним поколінням. Цей міф, цю історію біблійного масштабу. У мене просто мурахи по шкірі йдуть, коли я намагаюся осягнути те, що робить зараз наш народ – на морально-вольових якостях перемагає «другу армію світу». Я не знаю, що буде після перемоги, але я б хотів, щоб наші військові не мовчали. Щоб у нас виросли покоління, навчені нашими ветеранами, а не тими, хто повернеться з «сейшельських котлів» і буде розповідати нашим дітям, як будувати країну. Я більше довіряю людям, які волонтерили, воювали й залишались з країною в найтяжчий період. 

А чи вдасться витравити нарешті той «руській мір»? 

Не вдасться. Ми маємо навіть після перемоги залишатися у стані війни. Ворог нікуди не дінеться, поки не відбудеться фрагментація Росії. Тому що в тій формі, в якій вона існує, вона ніколи не дасть нам спокою. Нам треба довкола цієї ідеї об’єднати грузинів, Молдову, країни Балтії та Польщу, а в стратегічному плані – і Китай. Переконати, що Росія загрожує всьому регіону. Це вибухонебезпечно – мати імперію під боком. Її розвал – це наше домашнє завдання після завершення війни.  І ще одне, внутрішнє, – боротися з ворогом, який через міфи про велику руську літературу, язик та ідею продовжить інфікувати мізки нового покоління. Що там казати, пропаганда у них працює добре, і нам треба буде залишатися у стані інформаційної війни.

Поки війна триває, яке головне завдання стоїть сьогодні перед тими, хто у тилу?

Дуже важливо залишатися в контексті. Війна триває. Мене дуже бентежить, що військкоматам не вистачає добровольців. Їм доводиться шукати людей. Це знак, що українці знову думають, що якісь там військові все за нас зроблять, а ми не вміємо, не знаємо, поїдемо і нас уб’ють. Але ми, ті, хто воює, так само поїхали. І частину із нас вбили. Інші – готові до будь-яких сценаріїв. Та нас все одно треба змінювати, поповнювати наші ряди. Коли ми втрачаємо людей «двохсотими» чи «трьохсотими», то нам доводиться виконувати роботу за декількох побратимів. Ми так довго не витримаємо. Ми туди, думаєте, універсальними солдатами пішли? Ми не рембо, а такі ж звичайні люди. І так само хочемо жити, як і ті, хто сидить у відносно мирних містах. Ніхто не вчився цьому. Але в країну прийшла війна. І якщо ви не хочете зустріти ворога у своєму дворі, то приїжджайте до нас зустрічати його на сході.