Мед Атлант

Бахмут: схожий на Франківськ, але інший

Уляна Пилипець

Марія Вишедська – художниця, родом із Бахмута. Поїхала з рідного міста за три дні до початку повномасштабного вторгнення, 21 лютого. Сім’ю Марії війна застала в дорозі. Був сильний страх і нерозуміння, що буде далі. Чоловік? Діти? Рішення прийняли миттєво – їхати на захід України.

Йти далі, попри стрес

Побувши в Івано-Франківську три дні, сім’я вирушила на Закарпаття, звідки Марія з дітьми мала їхати за кордон. Ярослав, чоловік Марії, залишився в Україні. Відправляючи дружину за кордон, він хвилювався: Марія не знала англійської мови.

«На Закарпаття приїхала моя подруга, теж із Бахмута, з дітьми, а вона, до слова, знала англійську, тож їхали ми до Німеччини разом. На жаль, у подруги погіршився психічний стан, вона не могла вирішувати жодні організаційні питання, тому це довелось робити самій. За допомогою перекладача, інтуїтивно усю дорогу до Німеччини сама шукала потяги і місця для ночівлі, бо знала, що треба говорити і шукати вихід. Поборювала ще й власний стрес – мені важко налагоджувати контакти з людьми. І ось так ми й поїхали на пів року», – згадує Марія Вишедська.

Через розлуку з чоловіком дуже сумувала, однак подружжя постійно підтримувало зв’язок – так переживати виклики війни було легше. Пробувши кілька днів у Берліні, вирушили далі – у Гамбург. Згодом Марія за допомогою платформи для пошуку роботи отримала запрошення на співбесіду. Жінка прийняла пропозицію – потрібно було за щось жити. 

«Хороших рускіх» не існує

Марія Вишедська вирішила «воювати» на культурному фронті: брала участь у проєктах, щоб розповідати про війну в Україні, малювала картини, які презентували на виставках, збирала особисті історії українців про війну і перекладала їх німецькою за допомогою перекладача.

«Коли німці бачили ці картини, читали історії наших людей, вони дуже розчулювались, адже розуміли, як це, коли руйнуються родини, будинки, вулиці та міста. Через такі виставки ми закликали людей донарити більше коштів, різноманітними способами допомагати українцям», – розповідає Марія.

Крім виставок, жінка брала участь в інших проєктах, їздила різними містами Європи, зокрема Швейцарії і Німеччини. До неї долучилась її подруга, теж художниця із Бахмута, і вони разом із дітьми подорожували та працювали.

Беручи участь у проєктах за кордоном, Марія категорично відмовлялась від співпраці з росіянами та білорусами. Однак був випадок, коли вона вирішила взяти участь у поетичному фестивалі «Поезія проти рашизму».

«Мене переконували, що це класна платформа, всі учасники проукраїнські, афіша теж була написана українською мовою, тож жодних підозр не виникало, а я справді хотіла виступити, тому і погодилась на участь», – говорить Марія.

Як тільки жінка прийшла на фестиваль, виявила, що більшість учасників – росіяни, які давно проживають у Німеччині, читають вірші російською мовою. Жодного вірша українською не було, ні згадки про вторгнення, лиш на початку один із поетів зачитав, що таке рашизм. Проте серед учасників були й українці.

Марію це так розлютило, що вона вже зібралась йти, як тут – її черга виступати.

«З початком вторгнення я почала писати вірші, і під час виступу зачитала свою поезію. Чесно кажучи, я не очікувала такої реакції: всі українці аплодували, росіяни ж мовчали, не відповідали на «Слава Україні!», сиділи тихо. Вони проти рашизму, але, як виявилось, не завзято», – з усмішкою каже жінка.

Після виступу до Марії підійшли українці, які дякували їй за поезію і поділились своїми історіями. Одна з жінок розповіла, як виїжджала з родиною з окупованого тоді Ізюма: колону машин, які їхали спереду, знищили повністю, родині дивом вдалось вижити.

«Цю історію почув один із поетів, він родом із Києва, втім проживав в Ізраїлі, але акцент мав московський. Підійшов і каже: «А хто це стріляв, ви точно знаєте? Тут не все так однозначно». Тому я переконана, що «хороших рускіх» не існує взагалі», – додає Марія.

Аби не втратити сім’ю

Перебуваючи в чужій країні, Марія з часом все більше сумувала за чоловіком. Коли один із партнерів тривалий час за кордоном, багато сімей розлучаються, а Марія не хотіла втратити родину.

«Я привезла дітей до чоловіка на Закарпаття, а сама ще поверталась за кордон у відрядження, бо були різні проєкти. Інколи складалось враження, що я втікаю від Ярослава. Насправді на Закарпатті мені було некомфортно, стиль життя не мій, але дуже хотілось бути поруч із чоловіком. Тож ми порадились і вирішили повернутись до Івано-Франківська. Тут у нас є знайомі, та й це місто мені дуже близьке. Швидко знайшли житло, освоїлись. Чоловік долучився до проєкту з відновлення житла для переселенців, почав допомагати. Згодом і ми переїхали в таке житло», – розповідає Марія.

Жінка порівнює Івано-Франківськ із рідним Бахмутом. Каже, її місто майже таке саме за розмірами, але за наповненням інше. Якщо Франківськ, за її спостереженням, більш насичений культурно, тут багато мистецьких заходів, то в Бахмуті їх менше.

«У рідному місті культурних заходів не так багато, а мені, як творчій людині, вкрай необхідно їх відвідувати. До війни я займалась організацією різноманітних художніх вечорів для дітей та їхніх мам», – зазначає Марія.

Почати з чистого аркуша

Відколи Марія з сім’єю виїхали з Бахмута, вони не бачили, що сталося з їхньою багатоповерхівкою. Сподівалися, що вона вціліла, адже не знаходили її фотографій у мережі, а фотографують переважно зруйновані будівлі.

«Приблизно місяць тому нам надіслали відео з нашого двору. Ми його спочатку не впізнали, лише згодом побачили гойдалку біля будинку – і вже тоді зрозуміли, що перед нами наш зруйнований двір, де колись вирувало життя», – каже жінка.

Відео квартири, яка вигоріла, Марія показала Ярославові. Він лиш пошкодував, що вона не згоріла дотла – не хотілось, аби там жили «свині».

Марія зізнається, що до початку вторгнення хотіла змінити місце проживання, аби відпочити від рідного міста, де уже все вивчила напам’ять, а потім повернутись назад і почати життя у Бахмуті з чистого аркуша. Мрія частково збулась, але якою ж ціною…

Найбільше вона сумує за смаколиками з улюблених закладів і своїм рідним ліжком, та, попри все, вірить і впевнена, що скоро буде наша перемога.

«Хочемо з чоловіком облаштувати «рухому нерухомість» – дім на колесах, відкладаємо кошти, розглядаємо варіанти, аби згодом мандрувати Україною. Втрати ще будуть, плакати будемо потім, а зараз потрібно вірити у краще», – з оптимізмом говорить Марія.

 

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...