Запоріжжя: може щось статися

Тетяна Соболик

Запорізька область через загрозу підриву атомної електростанції на устах у кожного не лише в Україні, а й за її межами. Небезпека аварії на ЗАЕС останніми місяцями лише зростала. А почалося все ще у березні 2022 року, коли окупанти зайшли в Енергодар. Тоді точилися бої біля енергоблоків ЗАЕС. Минулося. Хоч найбільший ядерний об’єкт Європи опинився під контролем російських окупантів. З того часу росія всіляко шантажує Україну та й світ, зрештою.

Подружжя Катерини Маркової і Тараса Білки – колишні журналісти «Громадського ТБ Запоріжжя». З часом вони обоє стали блогерами. Катя веде блог в інстаграмі про материнство, Тарас створив відеопродакшн, виготовляв ролики для реклами у соцмережах та вів свій блог. 

З першого дня стосунків вони проводили 24/7 і 365/365. Разом працювали, разом відпочивали. Втім, війна змусила жити їх окремо. Ніби у кожного своє життя. Одна родина, але два паралельні життя. Все тому, що з 24 лютого Тарас став в оборону нашої держави. Крім того, він працює в інформаційному просторі – щодня записує відео для ютубу та інстаграму під заголовком «Не сцять».

Валізи були спаковані

«Ми розуміли, що буде війна, – розповідає Катерина. – Тому в середині лютого, коли почалася паніка, я вмовила маму взяти сина і поїхати геть на кілька тижнів, аби перечекати цей момент. Із Запоріжжя тоді були вильоти в Туреччину, а ми й так завжди з мамою мріяли поїхати на міні зимівлю на море. Ми взяли квитки на 24 лютого»…

Вранці того дня Катя прокинулася від дзвінка матері. Не встигли. Валізи були спаковані, тривожний рюкзак – теж. Катя виклала футболки, додала светрів і поїхала до рідних на правий берег Запоріжжя. Адже в усіх запоріжців тоді був страх, що бомбитимуть ГЕС, а правий берег вселяв більшу надію врятуватися, ніж лівий.

Там Катерина з сином провели два тижні. Нагадаємо, що тоді Запоріжжя не постраждало. Але росіяни дуже швидко почали окуповувати Запорізьку область, зокрема Пологи, де в Каті жили родичі. Деякий час не було зв’язку з рідними. А коли ті змогли сконтактувати, то розповіли, що живуть без зв’язку, опалення, води й решти комунікацій.

У Запоріжжі почалася паніка, коли росіяни захопили ЗАЕС, це сталося 4 березня 2022 року. Більший страх окупації з’явився, коли вони дійшли до Василівки – 55 км від Запоріжжя. Це було надто близько. Разом з цим було тотальне нерозуміння того, що відбувається, і які шанси на перемогу.

«Я дуже боялася окупації, нервова система не витримувала, мене теж охопив цей страх, і тому я з малим вирішила їхати в нікуди, – пригадує Катерина Маркова. – Був початок березня, ми виїхали в той день, коли виїжджали всі, доїхали до Дніпропетровської області, були величезні затори, проблеми з паливом і ніякої можливості знайти ночівлю, адже все навколо було заброньоване. І тут перспектива: залишитися на трасі з малою дитиною без бензину чи повертатися. Я сказала: повертаємося,  мені не настільки страшно».

Повернулися у Запоріжжя, почекали кілька днів і вдруге виїхали світ за очі. Першу ніч зупинилися в Умані, Катя спитала підписників, хто що може порадити?

Багато відгукнулося. Люди, які встигли перетнути кордон, пропонували блогерці ключі від своїх будинків та квартир. Були пропозиції з Чернівців, Івано-Франківська та Луцька. А одна підписниця з Тернопільської області запропонувала свій будинок. Вона живе в Італії багато років, а в селі мешкає її сестра. Зупинилася на Тернопільщині.

Медіа не працювали

В домі чужих людей, яким Катерина вдячна донині, вони були до 9 травня 2022 року.

«Я радилася з чоловіком, він просив почекати до цієї дати. Тоді вже була звільнена Київщина і з’явилося розуміння, що ми можемо перемогти. У Запоріжжі було спокійно, не було жертв серед цивільного населення, тому ми повернулися додому», – продовжує свою історію Катя.

Вдома, в Запоріжжі, вони ніколи не бігають в укриття. Адже тут треба бігати по 6-8 разів на день. Якщо чують, що вибухи вже у місті, то тікають в коридор.

«Ми боїмося тільки зенітно-ракетних комплексів С-300, які не перехоплює ППО, бо вони запускаються з окупованої території Запорізької області і летять настільки швидко, що жодні радари не встигають їх захоплювати і збивати. Тому в нас спершу вибухи, а потім – тривога».

Катерина Маркова з ще трьома запоріжцями є засновником інстаграм-медіа «yaktytam». Всі четверо є колишніми журналістами. Не позиціонують себе як медіа зі стандартами ВВС, а є радше майданчиком для пошуку ідентифікації запоріжців.

«У багатьох містах у людей є відчуття самоідентифікації, а в нас нема. Тому ми й хочемо його сформулювати і для себе, і для суспільства. Хочемо боротися з міфами та стереотипами, які є в українців про запоріжців, і в нас про самих себе. І разом з тим хочемо боротися із комплексами меншовартості», – ділиться Маркова.

Тому, пригадує: через місяць війни вони вчотирьох зідзвонилися і вирішили, що треба щось робити. Адже, тоді в інформаційному полі взагалі не було нічого про Запоріжжя. Перші декілька місяців у місті не працювали жодні медіа. Єдиною комунікацією були телеграм-канали секретаря міської ради і голови ОВА.

У марафонах про Запорізьку область не згадували. Попри те, що 65% її було окуповано. У всіх на устах тоді були Київщина та Маріуполь. Ані ті, хто залишився в Запоріжжі, ані ті, хто виїхав, не знали про місто нічого. Тож Катерина з однодумцями почали створювати контент-продукт, який підтримує запоріжців та дарує відчуття, що не все пропало, що люди тут, вони тримаються і вистоять.

Перший допис в акаунті «yaktytam» датований квітнем 2022 року. За 15 місяців там зібралося уже 360 постів на різну тематику. Теми – від легеньких (про музику, серіали, книги чи улюблені заклади) до складних – про полонених, життя на окупованих територіях, катування тощо. Іноді дописи стосуються не лише Запоріжжя, а всієї України чи світу, як, наприклад, пост «Перші леді, які увійшли в історію».

Не подобається лаятися українською

Катерина Маркова серед тих, хто після повномасштабного вторгнення вирішив перейти на українську. Хоч ще до 24 лютого 2022 року була щиро переконана, що переходити на українську не обов’язково. 

«Ми були двомовною родиною, і до повномасштабної війни я казала, що є прикладом російськомовної людини, яку не треба рятувати, – розповідає Катерина. – Ми з Тарасом познайомилися завдяки Майдану, і звинуватити нас у проросійськості чи непатріотичності було неможливо».

Відтак вона своїм прикладом хотіла довести, що російськомовні не означає «ватні» і вони не кличуть путіна. Але після повномасштабної війни їй стало гидко розмовляти російською. Вона почала спершу публічно говорити українською, потім – з дитиною. Дуже допомогло те, що вони провели якийсь час на заході України, це якраз пришвидшило процес.

Коли Катя повернулася у Запоріжжя – російськомовне середовище, то говорити українською стало важкувато. Каже, коли до тебе звертаються російською, то ти або автоматично відповідаєш, або, щоб не відчувати момент незручності, переходиш на російську несвідомо. 

Але й це відчуття згодом минуло. Нині вона не переходить на російську взагалі. Хіба когось треба перекривити чи посваритися. Каже, лаятися українською їй не подобається.

Із владою в Запоріжжі пороблено

Такими словами жартує Катя, коли питаємо у неї про міську та обласну владу. Зрештою, тут не до сміху. Восени 2021 року, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, міський голова Запоріжжя Володимир Буряк оголосив про те, що йде у відставку. Сказав, що у зв’язку зі станом здоров’я. Щоправда, місяць перед цим у Буряка, його радників, у райадміністраціях та комунальних закладах правоохоронці провели серію обшуків.

Тоді відкрили кримінальне провадження за ст. 191 Кримінального кодексу України (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем). Врешті Запоріжжя залишилося без очільника, а його обов’язки почав виконувати секретар міської ради.

Обласною владою запоріжці теж не задоволені. У 2020-2023 роках облдержадміністрацію очолював Олександр Старух. Він був науковцем та знавцем історії, який починав свою політичну кар’єру ще за часів президента Віктора Ющенка і вже очолював Запорізьку область у 2008-2010 роках. У 2020-х роках повернувся на посаду вдруге. Не був поганим чи скандальним, але й сильним менеджером його було назвати складно.

З посади Олександр Старух пішов на початку 2023 року. Зараз обласну військову адміністрацію очолює колишній полковник СБУ Юрій Малашко. Він максимально непублічний. Втім, час від часу скандали, наприклад, про гуманітарну допомогу, продовжують з’являтися в інформаційному просторі.

Тато на роботі

Катерина сподівалася, що Тарас, можливо, повернеться в журналістику або робитиме щось інше, однак з нею він не радився. Спершу вступив у тероборону, потім приєднався до ЗСУ. 

«У нас був свій відеопродакшн, тому ми мали три дрони. Він їх забрав і пішов допомагати теробороні. Ми були окремо з першого дня війни, бо він 24/7 виконував бойові завдання», – розповідає Катерина.

За ці місяці він двічі переводився. Найстрашніше, каже, було, коли сидів на запорізькому напрямку, під постійними обстрілами, у жахливих умовах. Зараз перевівся, у нього інші бойові завдання.

«Був обстріл позицій, де розташовувався Тарас, і його контузило, а його найкращий бойовий побратим загинув від поранень. Оце був один із найстрашніших моментів для мене, – ділиться Катерина Маркова. – До того я думала, що він займається аеророзвідкою, а отже, війна його не зачепить. А коли смерть підійшла настільки близько, то я зрозуміла, що загинути на війні можна, чим би ти не займався».

Сину Маркіяну тоді було півтора року. Зараз йому майже три. Зідзвонюються щодня. Син батька не забуває.

«Останнім часом Тарас був на навчаннях, більше бував вдома, то Марік був щасливий, батька від себе не відпускав. А на маму взагалі уваги не звертав. От після цього довгого часу, проведеного разом, розлучатися було тяжко», – розповідає жінка.

За ці 17 місяців вони їздили і на Тернопільщину, і в Київ, і в Хорватію на зимівлю. На час нашої розмови з Катериною, вони були у Болгарії, син скучає більше, ніж раніше, бо росте і починає розуміти більше і вже може висловлювати свої почуття.