Бог і фронт

Як на лінії вогню укріплюється віра 

Уляна Пилипець

Фронт випробовує, ламає, зцілює та зміцнює. Фронт – місце, яке на кожного впливає по-іншому: хтось закривається, а хтось, навпаки, хоче викричати емоції. Хтось стає більш стриманим і поміркованим, а когось – прориває. «Місто» зібрало історії з фронту про те, як віра в Бога рятувала, оберігала та навертала наших воїнів.

Не знав жодної молитви

Ця історія трапилася ще у 2018 році на Луганщині. Боєць, за словами військового капелана 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», отця Михайла Возняка, християнин, охрещений, але ніколи не ходив до церкви й не молився. Перед тим, як заступити на пост на самому «нулі» (так бійці називають передову), попросив у капелана про всяк випадок хрестика, невеличкого, зробленого з дерева. Ніби відчував, що знадобиться…

Під час сильного обстрілу воїн зняв з автомата магазин (пристрій для зберігання боєприпасів магазинної зброї) і поклав його на автомат навхрест, а в руці затиснув дерев’яний хрестик, подарований отцем Михайлом, промовляючи коротке: «Господи, помилуй».

«Військовий не знав жодної молитви, однак ці два слова, сильна віра під страхом смерті та диво врятували йому життя», – каже капелан.

Браслет, збережений церквою

Того ж року, також на Луганщині, під час одного з молебнів на лінії фронту військовослужбовець приніс отцю Михайлу свій золотий браслет і попросив зберігати його у церкві.

«Після закінчення контракту я приїду й обов’язково його заберу. Знаю, що повернуся живим. Моліться, отче, прошу». 

–  Я взяв у нього цей браслет і поклав у храмі на престол. Молився, – розповідає військовий капелан.

Коли контракт у бійця закінчився, він прийшов на службу Божу в формі, й перед усіма парафіянами капелан «Едельвейсу» передав йому цей браслет.

Наступали на ворога з молитвою

Ще одну історію Михайло Возняк пригадав з Київщини, коли почалося повномасштабне вторгнення. Її розповів йому воїн, про долю якого зараз отець Михайло нічого не знає. 

«Під час наступу ворога наші військовослужбовці відбивалися, і обстрілом їх присипало піском. Хлопчина казав, що молився так, як ніколи в житті. Молитва була короткою, але вона супроводжувала вояків під час відбиття атак і в наступі», – розповідає капелан.

В окопах, каже отець, атеїст стає віруючим. Невіруючих на фронті немає. Зустрічав о. Михайло багато іновірців, кожен з яких вірить у щось своє, втім, усі моляться про одне – вижити.

Єлей зцілює рани

Капелани навідуються до поранених військових у госпіталях, наближених до зони бойових дій. І там трапляються дива.

«Один із випадків дива стався в госпіталі на Дніпропетровщині. Коли служу святу літургію, помазую чоло воїнів єлеєм (церковнослов’янська назва оливкової, а пізніше – будь-якої рослинної олії в православному церковному використанні – ред.), читаю молитви. Військовий, який отримав важке поранення кінцівки, попросив мене дати йому єлею. І він наносив його собі на рану, молився та просив зцілення, й поранення, за його словами, разом з медикаментозним лікуванням загоїлось швидше, ніж прогнозували», – розповідає отець Михайло.

Життя зберіг Святий Миколай

Один зі знайомих капелана, військовослужбовець, евакуйовуючи людей на Донеччині автівкою, двічі підривався на міні.

«Першого разу, щойно отямився,  він одразу дістав подаровану мною ікону Святого Миколая й почав молитися. Молився до тих пір, поки його не знайшли побратими і не передали медикам. Вірить, що саме іконка святого врятувала його від смерті», – продовжує розповідати отець Михайло.

Ворожа міна не оминула військового й вдруге. Того разу він отримав поранення, але життя йому зберегла ікона Пресвятої Богородиці.

Три дні невідомості

Військовослужбовець одного з підрозділів отримав дуже важке поранення та втратив кінцівку на запорізькому напрямку. Лікарі майже не давали йому шансів на життя.

«Почувши це, ми з його побратимами, а згодом і зі всім підрозділом молилися три дні і просили у Господа Бога врятувати життя цьому бійцю. Ми не здавалися й зі щирою молитвою та вірою чекали хороших новин від лікарів», – розповідає римо-католик, капелан окремої бригади сил територіальної оборони, отець Іван (Дяків).

Минули три дні невідомості, і вони дочекалися. Військовий вижив. Капелан та побратими вірять, що воїн живий завдяки роботі лікарів та силі молитви.

«Цей хлопчина дуже позитивно налаштований. Якось поділився зі мною, що, коли повернеться із госпіталю, на тому місці, де втратив кінцівку, посадить дерево», – каже отець. І додає, що воїни одного з підрозділів на лінії фронту мають традицію щоразу перед вступом у бій випити свяченої води – це обов’язковий ритуал.

За словами отця, у важку хвилину, коли воїни віч-на-віч стикаються зі смертю, кожен з них намагається мовити до Бога слово «рятуй», і ті, хто ситуативно вірив у Бога, обіцяють після повернення з фронту ходити до храму й молитись. 

«Молитися так, як ніколи у житті, аби надолужити згаяний час і віддячити Богу за те, що зберіг воїн живий і був чи не єдиним порятунком та надією на межі життя і смерті», – каже він.

Віра приходить через страх

Військовий капелан 50-го полку імені Семена Височана Національної гвардії України, отець Роман пояснює, що на фронті віра приходить через те, що бачать воїни: поранення, смерті побратимів, вбивства. У таких умовах людська психіка шукає порятунку й заспокоєння, і знаходить їх у молитві.

«Ця історія трапилась у квітні цього року. Коли я перебував на передовій з полком, говорив у перерві з хлопцями і познайомився з чи не наймолодшим із них. Він не хотів ходити на літургії, молитися тощо. Запевняв, що атеїст. Коли під час одного з боїв по військових в окопах ворог стріляв з артилерії, то цей хлопець почав разом з іншими бійцями молитися, як вмів», – говорить капелан.

Після цього важкого обстрілу нацгвардієць більше не згадував про атеїзм.

«Ми не знаємо, чи назавжди він відмовився від своїх переконань. Можливо, лише під великим страхом він почав молитись і забув на деякий час про атеїзм, а, може, навернувся до віри в Господа на все життя», – міркує священник.

Молитва захистила

25-річний військовий капелан у 77-му батальйоні сил територіальної оборони, отець Василь Сметанюк з Івано-Франківщини переконаний, що віра в Бога на війні важлива, а фронт – те місце, де кожен у щось вірить. Невіруючих там немає.

«Чимало бувало випадків, коли Бог нас беріг. Один із них – коли я освятив автомобіль військових, а невдовзі солдати мені розповіли, що поруч з машиною вибухнув російський снаряд. Авто не пошкодило жодним уламком. На щастя, ніхто не постраждав», – говорить отець Василь.

Пригадує він і іншу історію. 

«Є взвод хлопців з Прикарпаття, а саме – з Отинії. Вони мають традицію: щовечора о восьмій годин збираються на спільну молитву. І якогось разу двоє військових за двадцять хвилин до початку молитви вирішили простріляти зброю, тобто прочистити її. Щойно вони це зробили, то відразу повернулися до молитви, а за декілька хвилин у те місце, де хлопці прочищали зброю, прилітає ракета. Це, дійсно, чудо Боже, що вони вчасно звідти пішли», – каже отець Василь Сметанюк.