10 років боротьби за свободу: тримаємо фронт незалежності

Уляна Пилипець

Євромайдан, антитерористична операція, повномасштабне вторгнення. Ось уже десятий рік ми, українці, виборюємо своє право на свободу та незалежність.

Як за цей час змінилась українська нація, які висновки зробила для себе? «Місто» зібрало думки відомих людей на цю тему.

Тарас Прохасько, український письменник, журналіст:

«Україна є дуже молодою державою, втім, історія української боротьби за незалежність тривала століттями. Коли ми здобули цю незалежність, у 1991 році, держава була радянською, зрусифікованою. Тому всю історію сучасної Української держави можна розглядати як відхід від російської традиції. Були періоди, коли при владі були проросійські сили, значна частина суспільства теж підтримувала російське. І завдяки кільком таким великим зрушенням, починаючи з Помаранчевої революції, далі Революція Гідності, АТО/ООС, повномасштабна війна, на мою думку, якраз і може відбутися прискорена, радикальна сепарація від Росії. 

Всі ці процеси, що за останні роки відбуваються в нашому суспільстві і державі, – тенденція до припинення багатовікової традиції – бути філіалом росії. Тим не менше, я не впевнений, що після закінчення війни українське суспільство одужає. Нам потрібно ще дуже і дуже багато працювати. Втім, за ці майже 10 років боротьби ми зробили такі висновки, що жити в Україні цікаво й перспективно, все йде до кращого». 

Ольга Деркачова, українська письменниця, докторка філологічних наук, професорка:

«Коли ми отримали незалежність, я ще була маленькою і не дуже добре це пам’ятаю, але тоді мені здавалося, що наше суспільство не до кінця розуміло й усвідомлювало, наскільки цінне ми отримали. Вивчаючи історію України, я дізнавалась, якою ціною ми здобули цю незалежність, бо просто так нам її не дали.

Тепер ми більше цінуємо те, що маємо, і зараз запущені ті процеси, які є незворотними: ми зрозуміли, що нам комфортно бути вільними, нам добре в демократичному суспільстві, нам приємно, коли ми маємо право висловлювати свою думку, а митці можуть творити так, як хочуть, а не так, як їм нав’язують.

У 2014 році ми намагалися знайти компроміс, думали, що є хороші та погані, пробували розірвати будь-які нитки з Росією, але не знали, як це зробити. Та тепер все по-іншому: повномасштабна війна показала, що нам потрібно не те, що обривати, а відрубувати ці нитки. У суспільстві з’явилося чітке усвідомлення, що ми не готові віддавати свою землю. З’явилась ця категоричність й у мистецтві, і в побутовому житті. І це дуже правильно, адже ми є на тому боці, який визначає нашу ідентичність, тобто на українському. Ми вже маємо розуміння того, хто свої, хто чужі, як боронити свій простір, не втручаючись у чужий, і що компроміс неможливий».

Галина Баранкевич, українська акторка, співачка, заслужена артистка України:

«Повномасштабна війна змінила всіх, а також ширше відкрила очі. Пригадую, як, ще будучи маленькою, я відвідувала різноманітні фестивалі в українських містах, в тому числі на східній частині України, і там я бачила прояв патріотизму, звісно, не такий потужний, як тут, на західній, але все ж. Якось ми їздили на Донеччину з виставою, і коли ми повернулися туди вдруге, там вже збудували український театр. І я була в шоці, тому що там, на жаль, люди дуже русифіковані. А ще ми були з виставою «Нація» у Харкові, то глядачі нас не відпускали хвилин зо 20 зі сцени: аплодували й виконували гімн України. Це було дивовижно.

Нам, українцям, потрібно зараз об’єднатись у боротьбі. Забути ось цю «українську жабу», заздрість, захланність. І дуже мене болить те, наскільки все ж у наших людей довга чи коротка історична пам’ять. Чи не станеться такого, що після закінчення війни суспільство знову почне гратись у братів-сестер? Ми – елітарна нація, але нас хочуть знищити. Знищити за унікальну, автентичну культуру, багатовікові традиції. Дуже дивує, коли деякі виконували пісні російською мовою, а тепер переклали їх на українську, і наш глядач купує на це квитки. Ну як? Де гонор? Частково й через це ми маємо зараз те, що маємо.

Я веду боротьбу на культурному фронті ще з дитинства, і Україна у мене в крові, бо так мені заклали батьки, а не через те, що це модно. Додам, що нам потрібно пам’ятати і робити висновки, аби щоразу нас не приходили «спасать».

Богдан Томенчук, український поет, освітянин:

«Не було би щастя, та нещастя помогло. За цих 10 років ми дозріли до нації набагато більше, ніж за попередніх триста з чимось. Виявилося, що ця спільна біда є таким горнилом, свого роду вогнищем, в якому ми переплавляємося, наші характери й погляди змінюються. Ми як народ стаємо більш однорідними, і разом з тим, ніхто не втрачає своєї індивідуальності, що дуже важливо. Попри всі ті мінуси, які були за цих 10 років, правильні чи неправильні голосування – зрештою, в кожного є право голосу, але я завжди казав, що ми голосуємо так, як живемо, й інколи забуваємо, що жити будемо так, як проголосували. І ось ці істини справджуються. На щастя, ця повномасштабна війна не роз’єднала українське суспільство, а навпаки, згуртувала. 

Нація – це пам’ять. Ми повинні пам’ятати кожну жертву цієї війни і тих, хто віддав своє життя у боротьбі. Переконаний, що в двадцять п’ятому коліні ніхто не забуде, хто такий москаль і хто наш найбільший ворог. Українському суспільству потрібно повернутися до своєї історії, переосмислити її. Кажуть, найбільший переможець той, хто напише історію народу, який переміг у боротьбі. І зараз ми маємо виняткову можливість написати власну історію – унікальну, а не переписану, як колись кимось. 

Не можна виключати, що український народ може забути весь трагізм боротьби за незалежність і, аби цього не сталося, є держава. Функція держави – підтримувати своє, заповнити ефіри нашою піснею, музикою і таким чином поставити фільтри та встановити бар’єри для російського. Розвивати українське, пустити в ефір те, що є цінним в ідеологічному і мистецькому плані. Наше суспільство має унікальний шанс – звести воєдино дві цінності: ідеологічну та мистецьку. Ми приречені на цю вічну боротьбу і маємо робити все, аби це побороти».

Світлана Онищук, голова Івано-Франківської обласної військової адміністрації:

«Українці – дійсно волелюбна нація, яка століттями відстоює своє право на свободу. А тепер ще змушена це робити у час незалежної України. Ймовірно, цей “ген свободи” кожному з нас передався від наших відважних предків, які в різні часи протистояли поневоленню. Свідченням цього є наші сучасники, які голими руками стримували ворожі танки, наші відважні захисники, які ціною власного життя відстоюють кожен клаптик української землі. І цим викликають захоплення та подив усього світу, кожен раз декларуючи, що ми хочемо жити у своїй вільній та незалежній Україні, бути ґаздами на власній землі. І ціна цього дуже велика. Спершу, коли нам хотіли нав’язати курс на москву, стався Майдан. Мільйони згуртувались і сказали такій державницькій політиці своє “Ні!” Після кровопролиття у центрі Києва перед українцями виникли інші випробування – анексія Криму, розв’язана війна на Донбасі і повномасштабне вторгнення, які принесли багато горя на нашу землю, у наші сім’ї. Бо доводилося протистояти могутньому звіру, озброєному до зубів, з багатотисячним військом. Але ми вистояли і боремося досі. Щоби українці – мирний та працелюбний народ – могли спокійно жити на рідній землі, розвивати свою країну, щоби нашим дітям жилось тут, вдома, безпечно та гідно. Україна зараз відстоює не лише себе, а загалом цінність свободи у світі, щодня даючи відсіч окупантові-сусіду, який у ХХІ столітті вдається до абсолютно варварських методів війни: викрадає наших дітей, знищує житлові будинки, атакує інфраструктурні об’єкти. І ми не лише вистоїмо, ми переможемо це зло, бо в нас є те, чого нема у ворога – життєво необхідне прагнення до свободи, любов до рідної землі та єдність».

Мирон Дмитрик, начальник командного пункту, заступник начальника штабу з бойового управління 102-ї окремої бригади сил територіальної оборони: 

«Боротьба за незалежність розпочалася все-таки не 10 років тому, а раніше, набагато раніше навіть за 1991 рік, коли ми вирвалися з лабет Радянського Союзу. У 1991 році, коли ми здобули незалежність, ми боролися за неї. У 1996-му, коли затвердили Конституцію, – теж боролись. У 2014 році був апогей тієї боротьби – почалося збройне протистояння, триває воно досі і ще не скоро закінчиться. Навіть коли ми переможемо, вийдемо на кордони 1991 року, росія не перестане бути агресором, вона буде далі обстрілювати нас ракетами, продовжуватиме атаки в інформаційному просторі. Ми воюємо з агресором не лише на лінії фронту – боротьба триває й у головах людей. На жаль, наше суспільство велика війна не вилікувала, і це найприкріше. Набагато легше перемогти на полі бою, але у боротьбі за свідомість ми поки що ще дуже далекі від перемоги. Бачу, як деяким людям важко відмовитися від російських пісень, культури тощо. Вкрай дивує, коли наша молодь не може позбутись цієї залежності. Тому цю боротьбу за незалежність ми будемо вести ще довго, не одне століття».

Леся Качурова, волонтерка, громадська діячка:

«Нам у 1991 році далась незалежність, а зараз ми ціною величезних втрат розраховуємося за неї. За останніх десять років українське суспільство змінилося, не всі, звичайно, але той активний відсоток населення, який якісно змінив життя, розставив інші пріоритети щодо цінностей. Це ті люди, які завжди чимось займались у мирний час, а у воєнний – стали на захист держави. Інші ж, хто з тих чи інших причин не може йти на фронт, всіляко допомагають тим, хто зі зброєю в руках боронить Україну. 

Я вважаю, що це війна за розум і відбудову України. Наголошу, що не за відбудову старого, а за побудову абсолютно нового. Інакше ми не змінимо свідомість громадян. Та частина суспільства, яка залишилася тут, вже зараз сповідує геть інші цінності і після перемоги нестиме їх у маси. Не потрібно жити за принципом «їжа – одяг – телевізор», а треба розвиватися духовно. Так, змінитись остаточно буде важко, але ми повинні це робити у пам’ять про тих, хто віддав життя за ці зміни, і зараз робити все, аби залишити дітям ту державу, якої ми прагнемо».