Матір полеглого військовослужбовця з Івано-Франківської громади Василя Стефанишина на позивний Француз Лариса Стефанишин показала Суспільному особисті речі свого сина. Їх знайшли після кількох місяців загибелі її сина двоє військових ЗСУ.
На місце останнього бою Василя вони повернулися на прохання матері, щоб знайти голову сина. Адже після танкової атаки тіло полеглого воїна було дуже понівечене. Проте їм вдалося віднайти лише документи, світлини та рештки каски бійця. Їх у травні 2023 року один з воїнів передав матері Василя Стефанишина.
“Речі із землею запорізьких степів, де загинув мій Василько”
“Це — частинки навушників з каски. Це все — ще з тією землею, з тим болотом запорізьких степів, де загинув мій Василько, — показує предмети матір Василя. — Також у цій передачі є найстрашніше — частинки снаряда, які знищили мою дитину і його побратима Андрія. Вони настільки важкі, настільки гострі, що, напевно, бетон би пробили. Це — дуже болюча передача для мене, але все, що пов’язане з моїм сином, є для мене дуже близьким”, — каже Лариса Стефанишин.
Серед речей, які вдалося віднайти за понад три місяці після загибелі сина, — паспорт Василя, його військовий квиток, фотографії з друзями, військова перепустка. Проте матір сподівалася, що зможуть знайти голову сина, яку вона хотіла поховати.
“Найчорніший день”
Лейтенант, командир мінометного взводу Василь Стефанишин загинув 3 лютого 2023 року. Через три дні воїна поховали у рідному селі Угорники Івано-Франківської громади.
“Коли привезли Васю, медичний експерт не хотів мене пускати, радив не дивитися на тіло. Зрозуміло, що кожна мама хоче бачити свою дитину. Коли нам відкрили, то я побачила понівечене тіло без голови”, — пригадує Лариса Стефанишин.
Вітчим полеглого воїна Ярослав Каськів з 2016 року брав участь в АТО, а згодом — й в ООС. Чоловік також пішов на фронт з перших днів повномасштабного вторгнення. Наразі — демобілізований за віком. Ось так Ярослав Каськів пригадує той день, коли тіло Василя повернули на малу батьківщину.
“Найчорніший день, тому що, коли відкрили труну, — практично тіла не було. Була ціла одна ліва нога, тіло пошматоване. Я це переніс, бо бачив неодноразово, а для дружини це був страшний удар”, — каже Ярослав Каськів.
Прохання матері
Згодом Лариса Стефанишин почала шукати людей, які змогли б повернутися на місце загибелі сина. Телефонувала як до командира роти, так і родича чоловіка, який служить у ЗСУ.
“Я розуміла, що моє прохання може бути ніколи не виконане, але все-таки мала надію, що колись хтось побуває там і скаже, чи є синова голова. Навіть уявляла, яким буде допоховання, бо для мене це було дуже важливо. Минув певний період часу і мені зателефонував розвідник Іван. Він розповів, що був разом зі своїм побратимом на місці загибелі мого Василя. Основне, що мені сказав: голови скоріш за все не буде, її рознесло через танковий постріл, який був за півтора-два метри. Але він мені передав ці речі”, — говорить Лариса Стефанишин.
Розвідник 102 бригади Іван Михайлишин зумів віднайти місце загибелі Василя Стефанишина у селі Зелений Гай Запорізької області. Там він побував разом з побратимом Степаном Мартинюком. Чоловік оглянув усе навколо в радіусі 100 м. Все, що він знайшов, — передав Ларисі Стефанишин.
“Трагедія сталася в зоні відповідальності мого підрозділу, моєї частини, скажімо так. Коли виконував бойові завдання на тій ділянці, де загинув син Лариси, я вже встановив місце. Попередньо, я спілкувався з його побратимами, уточнив координати. Якби сталося щось зі мною, мені теж би хотілося, щоб близькі мої, рідні також знали, де обірвалося життя. Це, може, кожен воїн так хоче”, — розповідає Іван Михайлишин.
“Цим вчинком втирають наші материнські сльози”
Речі, які мав при собі Василь Стефанишин під час загибелі, дуже цінні, каже матір Лариса. Тому те, що боєць Іван з побратимом зумів їх зібрати та передати, трішки розрадило жінку.
“Вони не тільки воюють — вони наші сльози материнські втирають такими вчинками. Я вражена вчинком, дякую їм. Хочу, щоб вони повернулися живими, щоб зустрілися зі своїми сім’ями, родиною”, — говорить Лариса Стефанишин.
Син повернувся з Парижа, щоб боронити Україну
Василь Стефанишин народився 7 серпня 1997 року та проживав у селі Угорники. На момент повномасштабного вторгнення РФ хлопець був у Парижі на заробітках.
З перших днів великої війни Василь вирішив повернутися, щоб боронити країну. Жінка з хвилюванням сприйняла таку звістку.
“Він мені сказав: “Мамо, ми дозбируємо волонтерський бус і я повертаюся додому. Я його питаю: ти добре подумав, адже ти в мене один, Васильку. Він навіть не хотів це обговорювати”, — пригадує матір.
Його однокласник Любомир Яцків каже: у Василя завжди було загострене почуття справедливості. Тому хлопець не здивувався, коли почув про рішення товариша.
