Маріанна — родом із Калуша. До великої війни жінка працювала митним брокером. На початку вторгнення РФ в Україну на захист держави став її брат.
“Мене з міської ради попросили спочатку допомогти з документами — організувати процес отримання волонтерської допомоги з-за кордону, бо почали масово їхати вантажі. І дуже багато волонтерки стало на кордоні, бо не всі розуміли, які документи потрібні. Я зранку до вечора йшла туди, консультувала. Тоді ще не вистачало спорядження: бронежилетів, тепловізорів, дронів. Ми шукали це все. Те, що роздобули, намагалися відправити на фронт”, — пригадує Маріанна Удод-Зомчак.
“Мамо, я б здивувався, якби тебе там не було”
Жінка щодня спілкувалася з військовослужбовцями. У квітні 2022 року вона вирішила, що може допомагати не лише волонтерством, а й скласти присягу та вступити до лав тероборони.
“Звичайно, всі казали: ти — дівчина, все одно сидітимеш у Калуші, будеш робити документи. Але я розуміла, що присяга — це значно більше і значно глибше. Не поспала дві ночі. Не знала, як сказати рідним. Вранці взяла паспорт і пішла до військкомату. Прийняла присягу і зрозуміла, що дороги назад немає. Це вже буде, допоки ми не звільнимо нашу землю, і моє життя вже мені не належить”, — розповідає Маріанна.
Чоловік військовослужбовиці не сприйняв її намір.
“Він не розмовляв зі мною два місяці. Це було моє рішення, я з ним не порадилася. Але я сказала синові, а він відповів: “Мамо, я б здивувався, якби тебе там не було”. Він звик, що я завжди у вирі подій: то на революцію їду, то десь там щось комусь доказую, то я на якійсь демонстрації. Тобто це мені властиво. Син обійняв мене і зрозумів”, — каже жінка.
Не знала про рішення Маріанни служити і її матір, яка перебувала за кордоном.
“Я не думала, що схід України такий красивий”
Спершу військова служила в фінансовому відділі одного з батальйонів 102 бригади. У липні 2022 року Маріанна Удод-Зомчак виїхала в зону бойових дій разом зі своїм підрозділом.
“Я ніколи не була на сході України. Взагалі я дуже люблю мандрувати. Багато подорожувала по Європі. До війни відвідала 16 країн. По-перше, я була здивована красивим рельєфом — цими безкрайніми полями. Буквально така прапорова блакить — блакитне небо та жовті соняшники. Вони якраз почали цвісти, коли я приїхала. Тут дуже красиві заходи сонця, світанки. Я не думала, що схід такий красивий”, — пригадує військовослужбовиця.
Утім, додає: коли приїхала на Запоріжжя вперше, було гучно.
“Коли я побачила дим на горизонті, це так внутрішньо насторожило. Прийшла відповідальність і усвідомлення того, де я є”, — каже Маріанна.
На фронті військовослужбовиця почала вести щоденник, який після перемоги планує видати як книгу.
Допомагає не лише військовим, а й дітям у прифронтовій зоні
Вже в зоні бойових дій Маріанну перевали в логістичний відділ. Військова каже: “Без логістики війну не виграють”.
Зараз вона — начальниця речового складу одного з батальйонів 102 бригади. Жінка видає військовим речі та заміняє пошкоджені. Її позивний — Волонтерка.
“Приїхавши на Запоріжжя, далі намагалася займатися волонтерством. Тут мало того, що військовим були потрібні речі. Тут залишилися діти. У цій страшній зоні, де гримить горизонт, залишилися сім’ї з дітьми”, — каже молодша сержантка.
“На війні немає жінок-чоловіків. Тут всі — військовослужбовці”
За словами Маріанни, на фронті виникає бажання бути на рівні з усіма.
“Але, чесно кажучи, відчувається приємне ставлення. Щось стараються допомогти, десь все-таки нас відгородити від чогось. Це — приємно, але тут є внутрішнє бажання бути на рівні з усіма. Тому що тут усім доводиться робити те, що ми не робили у звичайному житті”, — говорить військова.
Маріанна каже: на війні проходить певне переосмислення цінностей. Люди починають розуміти, наскільки цінні буденні радості мирного життя — випити горнятко еспресо чи поспати у тиші й відчути, що тобі та твоїм рідним нічого не загрожує.
“Звичайно, ми їздимо на полігон. У нас є зброя. Ми маємо уміти володіти нею. Десь доводилося пиляти дрова та склити вікна, які повилітали від “приходів”, і було холодно. Треба було заводити генератори — я цього ніколи не робила. Десь потрібно приймати душ в садочку з півторалітрової пляшки, тому що тут немає води, світла, газу. Але нічого. Ці всі умови — прийнятні у порівнянні з тими, в яких живуть військові на передовій”, — говорить військовослужбовиця.
Про допомогу в медичному пункті
Маріанна пригадує: під час прицільних російських обстрілів їй доводилося допомагати медикам батальйону. Того вечора в імпровізований медпункт привезли 13 поранених.
“Йшов масований обстріл, багато медиків поїхали на виїзд, а поранених привозили й привозили. Ми залишали свою роботу і йшли допомагати. Тоді було щось 12-13 поранених і лише двоє медиків. Вони “зашивалися”. І тут привозять контуженого військовослужбовця. Ним трусить, він блідий, майже втрачає свідомість, каже: “Я другий, я другий раз”. Затинається, хвилюється, руки трясуться, блює. Як виявилося потім, цей хлопчина був контужений, лежав у госпіталі. Тільки вийшов на позицію — і його вдруге контузило. Я спитала, як його звати, скільки йому років. Він каже: “Василь, 21 рік”. І мене аж пересмикнуло та вкрило мурашками, тому що моєму сину теж 21 рік”, — розповідає Маріанна.
За її словами, того вечора загинула цивільна жінка. У неї залишився син, якому надали допомогу військові медики.
Під час ще одного масованого обстрілу в медпункт її батальйону потрапив боєць чеченського батальйону імені Шейха Мансура Володимир Безрукий з Калуша.
“Медик витягнув кулю з військового. І виявилося, що цим пораненим був художник з Калуша. Він приїжджав на Запоріжжя, отримав поранення. Боєць подякував нашим медикам”, — пригадує військовослужбовиця.
Про найважче на війні
“Завжди на війні найважче — втрачати. І видаляти номери зі свого телефона. Таких номерів багато. Поки хлопці тут, поки вони воюють, і коли віддають життя за Україну, не забувайте виходити і їх зустрічати. Розумію, що всі стомилися від війни, що у всіх там якісь справи, що похоронів може бути два-три на день. Але віддати шану, зупинитися на тих кілька хвилин, помолитися і стати на коліно перед загиблим героєм — це важливо, тому що ці люди віддали за нас життя”, — говорить Маріанна Удод-Зомчак.
У складні моменти військовослужбовицю підтримує думка про те, що це — наша земля і ми її відвоюємо.
“Найперше, що я зроблю після війни, — відвідаю своє омріяне місце. Я поїду в Перу, в Мачу-Пікчу. Це — земля древніх інків, вона мене давно манила. А ще піду з рюкзачком і наметом в гори. Мабуть, десь на три дні. Разом з коліжанкою і моєю посестрою, з якою я тут воюю від початку. Це — моя Христинка, найсміливіша дівчинка на цій Землі”, — каже молодша сержантка.
