Ціна війни: у Франківську воїну на нозі нарощують кістку

34-річний Станіслав з Дніпропетровщини в результаті атаки FPV-дрона втратив на війні ногу та мало не позбувся ока, з якого витягнули сім уламків. В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні він четвертий місяць. Тут йому нарощують на нозі кістку та намагаються поліпшити зір.

Воювати добровільно чоловік пішов 9 березня в перший рік повномасштабного вторгнення. Спочатку він був розвідником, згодом навідником у мінометній батареї. За 11 днів “учебки” його навчили “бути днювальним і стріляти з автомата”. Каже, пішов на війну, щоб захистити найдорожче – сім’ю.
Свою 128-му бригаду ТРО Дніпра Станіслав називає елітною, бо туди йшли добровольці, мотивовані, готові йти на смерть, як гладіатори. Прийшов до хлопців “на нуль” всередині серпня, а вже через кілька днів провів свій перший бій, під час якого ліквідував якогось важного кадирівця.

“Вони називали нас “шайтан-труба”. А ми з побратимом стріляли дуже чітко, – прямо в бліндаж залетіла міна. І один їхній чувак, як почули з перехопленої розмови, каже: Азімата больше нєт. А ми такі: нє фіг шастать!” – розповідає Станіслав.

Одного разу потрапили під обстріл танка.

“У мене розколовся шолом від осколка. Я такий встаю: а-а-а, ну, давайте ще наводимо… Жодного страху не було і, в принципі, досі немає”, ­– запевняє він.

На тому що з ним сталося, чоловік особливо не акцентує: “Ну, нічого. Головне – ми їх стримали, нанесли їм великі втрати. За півтора місяці ми з братом “замаслали” два батальйони. Мінометом! Про це ви не прочитаєте в новинах. Ви не прочитаєте, скільки було штурмів у полях. Ми працювали в полях, там ніде сховатися”.

Поранення військовий отримав торік у жовтні біля села Старомайорське на Донеччині. Як пригадує Станіслав, час тоді йшов на секунди.

“Ми відбивали штурми, – згадує він 14 жовтня. – Нас атакували FPV-дрони, я збив чотири з “калашмата”, і коли біг, при цьому кидав міни, коли кинув крайню міну, то почув так “вжік” – і впав… І коли відкрив очі, м’ясо полетіло… Дивлюсь: от кістка, там залишок ступні, ця нога вивернута. Мені FPV-шка прямо в ноги залетіла, був великий вибух…”.

Станіслав кричав тричі, щоб хлопці дали турнікети, але вони не реагували, у них був шок. Сам він дотягнутися не міг, щоб розкрити турнікет, ще й посікло руки. Невдовзі два хлопці усе ж наклали турнікети. Пощастило також, що поруч була група евакуації “Айстра” Криворізької ТРО.

“Кажу: я командир міномета, молодший сержант такий-то, несіть, бо в мене годинник тікає. Загалом тоді було десь 20 хлопців поранених і контужених. Потім орки на нас відкрили охоту, і добре, що був вечір, і вони не мали “теплаків”. Бо так би я з вами зараз не розмовляв. Поки евак їхав, я лежав і молився…”.

Зі слів пораненого, кістка ноги теліпалася, все було в крові, і поки медики мало не вмлівали, він сам перелазив з евака у швидку допомогу, щоб не гаяти часу. Ще й підганяв: давай, братику, в мене час, мені ще жінці треба якось подзвонити, бо вона хвилюється.
До війни чоловік працював на заводі “Дніпрометиз”, що виготовляє оцинкований та колючий дріт, а нині – ще й габіони для фронту; був рок-музикантом та писав вірші.