“Сподіваюся побачити світ тими очима, якими бачив його до контузії” — штурмовик з Франківщини

23-річний Назар Луканюк — уродженець Малого Рожина Кутської громади, що на Івано-Франківщині. З 14 років він жив у Польщі. На початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Назар повернувся в Україну, щоб долучитися до ЗСУ. У військкомат пішов разом з батьком. Їх оформили в Державну спеціальну службу транспорту. За третьої спроби потрапив до штурмової роти ДССТ.

Перший бойовий досвід військовий здобув на Харківському напрямку у грудні 2022 року. Згодом Назар Луканюк на позивний Філософ воював на межі Запорізької та Донецької областей — на Времіївському виступі. Став командиром відділення вогневого ураження штурмової роти Державної спеціальної служби транспорту. За мужність воїна нагородили “Золотим хрестом” від Валерія Залужного та “Знаком пошани” від Міністерства оборони України.

Про штурми російських позицій, втрати побратимів та важку контузію Назар Луканюк розповів Суспільному.

Я не зможу пережити, якщо місце, де я народився, буде Росією

Телефонний дзвінок мами о 6 ранку, я тоді був ще в Польщі. Вона сказала: “Синку, почалася війна”. Я такий: “Добре, добре, мамо”. Вимкнув телефон, роз’єднався, повернувся на інший бік і ще поспав десь до 10 ранку. Аж під вечір до мене прийшло усвідомлення, що почалася війна і треба щось робити.

Побачив перші новини в Польщі, що великий наплив біженців. Я тоді подумав, що треба якось їм допомагати. Можливо, продуктами чи грішми, чи якось інакше. Я порахував свої доходи й вирішив, що можу винайняти їм квартиру якусь або кімнату.

Але через три-чотири дні зрозумів, що це — не те, чим я хочу займатися. І я відчув, що не пробачу собі, якщо не повернуся в Україну — хочу битися за свою землю, бо не зможу пережити, якщо місце, де я народився, стане Росією.

Я знайшов волонтерів, з якими повернувся в Україну. Вони ще нам докинули по дорозі всілякої амуніції — форму, рюкзаки, ліхтарики. Що мали, тим допомогли. Нас зустріли й інші волонтери-поляки й передали нам телефони, павербанки на чесному слові, що ми повертаємося в Україну. Був такий піднесений настрій, що ми їдемо захищати своє.

І тоді ми вдвох з татом приїхали в Україну і прийшли у військкомат. Я сходив ще до бабусі, вона живе в сусідньому селі. Вона була така мила, бо думала, що я просто в гості приїхав.

Мене з татом оформили в Державну спеціальну службу транспорту. Я військових навичок взагалі не мав. Коли приїхав у частину і ходили хлопці з автоматами на плечах без пристебнутих ріжків, я вважав, що ручка автомата — це магазин.

Були чотири кандидати на одне місце в штурмовій роті

Ціла бригада добровольців, а штурмова — тільки одна рота. Спочатку були чотири кандидати на одне місце. Там ледь не билися за те місце, і я за третім разом туди потрапив.

Пам’ятаю, я захворів. І мені хтось сказав: “Через те, що ти часто хворієш, можуть вигнати”. Я подумав: “Ні, я так довго до цього йшов, і щоб мене зараз назад відправили?” Я просився і все ж поїхав на схід. Бо я приїхав воювати, а не сидіти в тилу.

Тату, я їду на війну. Ви мене так вчили

Мама, на щастя, спокійніше поставилася до мого рішення воювати, ніж тато. Командир мені сказав: “Доки тато не відпустить, я не подам тебе у списки”.

Я кажу: “Тату, пустіть мене!” Тато: “Ні, не пущу”. Так було доти, поки я не підійшов до командира і сказав: “Немає такого, що в армії є тато і син. Є один солдат і є інший солдат”.

На війну його відпустити я зовсім не був готовим — батько Назара Луканюка

Дитину виховуєш у дусі патріотизму, вчиш любити свою Батьківщину, родину, близьких, свій край, рідні гори Карпати. Він таким і виріс. Сказав: “Тату, я їду на війну. Ви мене так вчили”. З одного боку — так виховав свого сина, а з іншого — на війну його відпустити я зовсім не був готовим.

Я в житті такого страху не відчував

Перший наш вихід — я його ніколи не забуду. Це було різко і швидко. Нас підняли о 4 ранку, була бойова тривога: “Збирайтеся, виїзд”. Пам’ятаю, десь о 8 ранку почали видавати боєкомплект. Кажуть: “Ви їдете на Бахмут. Хто хоче, може ще відмовитися”. Це був початок 2023 року. Бої за Бахмут були дуже сильні. Коли я брав патрони, у мене руки тремтіли. Намагався себе опанувати, але не міг.

Це було настільки страшно. Я в житті такого страху не відчував. Коли приїхала машина, що мала завезти нас у село для бойових завдань, я не раз і не два, і не три переступив через себе, щоб сісти в цю машину.

Заїхали вночі. То було селище Красна Гора, зліва від Бахмута. О 8 ранку ми зайшли на позиції. І перше, що я почув, як за наступним будинком росіяни говорять. Тоді вже стало якось веселіше. Є ворог.

Ми одразу почали по них стріляти. Мені більше здавалося, що ми стріляємо, щоб вони знали, що ми тут є і щоб вони сюди не йшли.

Оскільки це було оточення, то нас хлопці завели, показали: “Так, це — наша хата, це — наша хата, та — не наша, та — не наша. І побігли. Я стою і дивлюся на будинок метрів за 50 від мене і думаю: “Це наш, це не наш?”.

Ми не знали, де свої, де не свої. Це було важко. Ближче до вечора ми обходили позиції, визначили, де — наші, а де — ворог.

Потім була команда відступати. Вночі хлопці зробили нам “стежечку” через річку — маленьку кладку понтонну, бо всі основні шляхи відступу були перекриті.

Друг-снайпер вже почав спалювати свій військовий квиток

У мене був друг. Дивлюся, а він уже почав спалювати свій військовий квиток. Він — снайпер. Снайпер, якщо потрапить у полон, то жахливі речі, напевно, з ним будуть відбуватися в полоні. Мене від вибухової хвилі просто кинуло. Ми були в скупченні. Вони почали нас крити, і під цим обстрілами ми виходили. Я не знаю, як вони не влучили саме по нас. Ми ще й несли пораненого нашого взводного. Дуже страшно було: вони кидали бомби. Я не знаю, як їх правильно назвати. Коли вони вибухають, стає видно, наче вдень. Нас — шестеро, ми тримаємо пораненого — дуже зручна ціль.

Згодом ми поїхали в Богданівку, де “зустрілися” з вагнерівцями, які вибивали нас з Красної Гори. Це вже була інша війна — окопна.

Ми тримали оборону посадки біля так званої “дороги життя”. Напередодні туди заїхав трактор і вирив траншею. Десь по живіт було. Ми зайшли, сховатися нема де. Починається обстріл. А у нас — траншея по пояс. І ми з другом під обстрілом копаємо. Бо що робити?

Коли нас мали міняти, вийшла група з десяти людей. Вони не дійшли метрів, мабуть, 500. Прилетіли дві міни і їх накрили. Ми з другом сидимо в норі, яку вирили, і чекаємо, поки нас прийдуть поміняти. Заходить їхній головний в окоп і кричить ці цифри: “Вісім — “двохсотих”, один — “трьохсотий”, важкий”.

Мені здається, командир загинув, мабуть, через те, що ми не вміли правильно штурмувати

Перший мій штурм. Були дві групи по чотири людини. І головний моєї групи — колишній головний сержант третього штурмового взводу Андрій на позивний Звіробій. І він каже: “Я йду першим, за мною — Лютий, третім — Філософ і четвертим — Ігор”.

Потім я довго про це думав і зрозумів, що справжній командир — це той, хто поведе за собою хлопців. За доктриною війни командир іде в центрі або останнім, щоб мати змогу командувати. Наш командир загинув під час штурму. Мені здається, мабуть, через те, що ми не вміли правильно штурмувати.

Ми підійшли до їхнього (російського — ред.) окопу, стали з автоматами, стоїмо. А що далі робити? Типу, от ми тут. Вони вибігають, ми стріляємо по них, але ніхто не наважувався зайти в ті окопи. А наш командир був єдиним, хто наважився. Ми стояли троє в лінію, а він збоку обійшов. І там він прийняв свою останню перестрілку.

Я настільки заціпенів від страху, що коли мені треба було забрати рацію в загиблого товариша, зробив кілька кроків і розумів, що не можу йти. І тоді мені довелося взяти ногу руками й переставити її. Так я змусив себе піти вперед.

Побачили — їхні тіла лежать. Одного вони спалили

Був момент, коли з нами на штурм пішов майор. Він не побоявся. У мене очі на лоба вилізли. 700 метрів посадки. Це була не наша посадка, і нам треба було нею дістатися до своїх. Ми дійшли десь метрів 100 і побачили — їхні тіла лежать. Просто лежав шматок м’яса. Я не міг розібратися: чи це голова, чи ноги, чи тіло — настільки воно вже злилося із землею. Один був спалений повністю, вони його спалили. Інший — ще більш-менш трохи цілий, але теж кістки було видно, скелет. В нього були ВОГ-17 до підствольного гранатомета. Думаю: дефіцит, нам тоді не видавали, тож буду мати сім штук. У нього ще такий підсумок модний був. Але потім підійшов до нього, дивлюся — кістки. Думаю: ні краще обійдуся.

І тут я чую, по нас стріляють. Через поганий зв’язок наші відкрили вогонь. Мені потім друг розповідав: “Я хотів з кулемета відпрацювати, але кулемет заклинив”. Я такий: “Дякую, що кулемет заклинив”. Кожен раз, коли бачу друга, нагадую йому про це. Підколюю, що хотів мене вбити.

Я розумію, що вони дивляться на мене, як на командира

У мене був прекрасний командир, царство йому небесне, R2 Лесик. Дивишся на людину, щоб не було, він — спокійний. Обстріл, не обстріл — він спокійний. Через це й сам заспокоюєшся. І він для мене завжди залишиться авторитетом. Він у важких ситуаціях вмів зберегти цей спокій сам і дати цей спокій іншим.

Потім був момент, коли я став командиром. Це вже було в іншому селі — Урожайному. Хлопці перебували в бліндажі, а я біля входу у бліндаж намагався зловити зв’язок. Я почав нервувати, метушитися, і хлопці відчували, що я не можу себе взяти в руки. І в один момент повертаю голову, а вони всі на мене дивляться.

Я розумію, що вони дивляться на мене, як на командира. Розумію, якщо командир зараз “кіпішує”, то уявляю, що зараз у них відбувається. І в цей момент я згадав R2 — свого командира. Я розумію: “Так, він завжди зберігав спокій”. Я вдихнув, видихнув і далі спокійним голосом почав ловити зв’язок, щоб доповісти про обстріл і обстановку загалом на нашій позиції.

Я сподіваюся, що одного дня зможу побачити світ тими очима, якими я бачив його до контузії

Я міняв на позиції групу друга. Він заходить: “Здоров, Філософе, позиції — топ, жодного “прильоту” за чотири дні не було. І я подумав, що ми собі зробимо за ці чотири дні дуже класну лінію — буде де сховатися, зробимо все тут класно.

Але “прильоти” були все ближче. Врешті дійшли до наших позицій. Цей обстріл, як почався о 10 ранку, так о 6 вечора і закінчився. 100-120 “прильотів” було по тій позиції.

У моєму рюкзаку був тепловізор. Він розлетівся, дві батареї прилипли до мене, і почав лівий бік горіти. Добре, що в той момент зі мною в ямі був друг. Бо я хотів вибігти з окопу, подумав, що по нас напалмом якимось вдарили й зараз все почне горіти. Треба звідси тікати, бо яма загориться. Але друг мене зупинив і загасив полум’я.

Я відчув, що не можу говорити. Те, що я міг сказати за п’ять секунд, тепер секунд 20 вимовляв. Почав заїкатися сильно і попросив мене поміняти.

Я відмовився від госпіталізації. Прокидаюся наступного дня, а світ інакший. Не знаю, як це пояснити, але все навколо — настільки несправжнє, наче ти в якомусь фільмі живеш. Таке відчуття, ніби я живу не у своєму тілі й на світ дивлюся через якусь призму. Я подумав, що це, можливо, якась важча контузія. Але минув тиждень і я зрозумів, що щось не те — я став “овочем”. 200 метрів пройду, і мені треба лягти. Три місяці я жив на рівні інстинктів.

Коли йдеш до приватного психіатра, то вони ставлять одні діагнози, коли йдеш до державного — ставлять зовсім інші. Останній такий “державний” діагноз — це “постконтузійний синдром з конверсійною симптоматикою”. Я сподіваюся, що все ж таки одного дня зможу побачити світ тими очима, якими я бачив його до контузії.

Якщо Бог є, я б хотів, щоб його не було

Я сам не є віруючим. Коли всі моляться, я завжди собі повторюю: “Назаре, все буде добре, ти повернешся живим, неушкодженим”. І повторюю собі до моменту, доки не стане мені спокійніше.

Проте пам’ятаю, коли ми були в оточенні, сиділи в підвалі, по нас щільно “відпрацьовувала” артилерія, до мене підійшов друг і каже: “Помолися зі мною, будь ласка”. Я відповів: “Авжеж”. І ми голосно почали промовляти “Отче наш”. Ми помолилися, і він мені каже: “Дякую, мені стало легше”. А мені стало приємно.

До речі, я до 12 років прислуговував у церкві — ходив зі свічкою. А потім почав ставити собі запитання. Навіть якщо Бог є, я б хотів, щоб його не було.

Коли він був на сході, то я засинала з молитвою й прокидалася з молитвою — мама Назарія Катерина Луканюк

Звичайно, для солдатської матері найперше — то молитва. Коли він був на сході, то я засинала з молитвою й прокидалася з молитвою. Ідеш дорогою — у підсвідомості крутиться молитва. І очікування.

На війні кажуть, що атеїстів немає, а в нашому випадку ними стають все більше бійців, бо така велика жертва наших хлопців і дівчат. Вони кажуть: “Де ж той Бог, чому він це допускає?”. І є зневіра, але зневірюватися не можна.