Порушення конвенції та забуті обіцянки: Як росія зневажає права полонених

Світлана ТИМЧУК

Російсько-українська війна принесла з собою руйнування і знищення українських міст і болючі зміни в житті кожної сім’ї. Тисячі людей залишились без домівок, втратили своїх рідних та близьких. А деякі з тих, хто самовіддано боронив нашу країну, опинились у полоні.

Росія порушує всі правила Женевської конвенції щодо військовополонених. А очікувані три-чотири місяці для багатьох перетворились на майже два роки полону.

Тисячі людей у полоні

На сьогодні Україна провела  51 обмін військовополоненими з країною-окупантом та визволила своїх 3135 захисників і захисниць.

Усі полонені в росії перебувають у нелюдських умовах. Повертаються з критичною втратою ваги, підірваним здоров’ям, зі слідами тортур від шокерів і стяжок. У полоні вони терплять дефіцит їжі й води. Їх змушують їсти надто гарячу їжу, без білків, пити технічну воду.

За словами представника Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юрія Таранюка, на 24 січня 2024 року в російському полоні перебувають понад 8 000 українців. Йдеться не лише про військових, а й про понад 1600 цивільних. Ще десятки тисяч українців мають статус зниклих безвісти. Юрій Таранюк зазначив, що  величезна кількість з них — також у полоні.

Втратив 40 кілограмів

Сержант 109-ї  бригади тероборони міста Маріуполь Костянтин Бобрик, 1961 року народження, десять місяців перебував у російському полоні після виходу з «Азовсталі».

До російсько-української війни чоловік проживав у Луганську. У 2014 році, з початком війни, сім’я переїхала до Миколаєва. Він відчував, що буде «велика війна», і попередив дружину, що, якщо вона почнеться, він піде на фронт добровольцем.

«Коли відбулось повномасштабне вторгнення, я зібрався у військкомат, але мене нікуди не хотіли брати через вік. Два мої сини воюють, і я теж хотів захищати Батьківщину, — розповідає Костянтин. — Мене направили у прикордонники, але і там не хотіли брати. Зрештою я повернувся у військкомат, і звідти мене направили в ТРО».

З часом для всіх захисників «Азовсталь» став штабом і всі разом, пліч-о-пліч, під сильними обстрілами обороняли Маріуполь. 23 березня Костянтин був поранений снайпером у ногу, але вважає це поранення легким. А 12 квітня, воюючи разом з «азовцями», дістав важке. Розповідає, що у госпіталі на «Азовсталі» в приміщенні, розрахованому на 150 людей, перебували понад 300 важкопоранених. Їжі та медикаментів було обмаль.

«Ну а потім почались ще сильніші обстріли. Дякую всьому світу і всім українцям, що про нас всі знали і нас захистили, — говорить сержант. — 17 травня за наказом ми здалися в полон. Окупанти дуже жорстокі. Якби не було цього наказу, — нас би просто закидали бомбами».

Їх повезли в Оленівку, де для військовополонених облаштували фільтраційний табір. Спочатку проводили огляди, всі речі забрали й порізали.

У приміщенні, розрахованому на 200 людей, їх було 525. Спали на голій підлозі, їжі було мало. Хліба давали 10 грамів на день, а воду привозили з боліт. Були постійні допити, моральні приниження і катування. Але всі хлопці трималися гуртом, як одна сім’я, пригадує захисник, і так було легше переносити навіть катування.

Коли Костянтин ішов на війну, то важив 96 кг, а за час полону втратив 40 кг.

Вважався зниклим безвісти

Костянтин Бобрик розповідає, що 10 червня за списком вишикували 200 полонених. Вони думали, що буде обмін, однак їх привезли у Луганську область «на зону», де були люди, засуджені за тяжкі злочини.

Там умови були трохи кращі. Спали бійці на ліжках, покращилась їжа і були навіть книги. Щоправда, російськомовні — пропагандистські та російських класиків.

Лікарі давали легкі пігулки, тільки щоб полонені не померли. Казали, що все інше їм полікують вдома. А Червоного Хреста боєць не бачив. 

«Листування не було, ми були повністю ізольовані від світу, — ділиться захисник. — І ми не знали нічого про своїх рідних. Вони ж залишилися під окупацією, а обстріли були страшенні. От як почались обміни, то ми давали один одному номери телефонів, щоб ті, кого обміняли, передали інформацію рідним. Тож тільки у грудні 2022 року один хлопець передав дружині, що я живий. Бо до того я вважався зниклим безвісти».

Костянтин каже, що окупанти постійно застосовували до полонених бійців тортури і намагались їх зламати. А ще — змушували вчити російський гімн та не любили, коли хтось дивився їм в очі.

Увечері 6 березня 2023 року полонених вишикували і знову почали зачитувати прізвища. 

«Ми думали, що нас знову хочуть кудись перевезти, — пригадує чоловік. — Але там були російські журналісти, які розпитували про полон, і ми зрозуміли, що нас везуть додому».

Зустріч з рідними

У полоні Костянтин постійно повторював номер телефону дружини, щоб не сплутати цифри. Каже, коли подзвонив їй, — плакали обоє. А сама зустріч була ще більш емоційною — дружина з молодшим сином несподівано приїхали до нього в лікарню.

«Я, як їх побачив, думав, що помру ще раз. Хотів плакати й сміятися водночас, — ділиться захисник. — Дружина з сином плачуть, і я теж хочу плакати. А вже не можу».

Наразі Костянтин Бобрик живе в Івано-Франківську. Проходить реабілітацію, поступово повертається до цивільного життя і бере участь в акціях на підтримку військовополонених.

Полон — не опція збереження життя

Дружина військовополоненого бійця полку «Азов», Лілія, розповідає, що її чоловік з 2015 року був у «Азовському русі» й підписав контракт із полком ще до повномасштабного вторгнення. Пригадує, що зранку 24 лютого 2022 року він написав їй: «Почалось». Було дуже страшно, бо чоловік перебував у Маріуполі — на першій лінії оборони. Хоча б раз на день він намагався відписувати, щоб підтримувати зв’язок. Проте деталей про своє перебування на позиціях не розповідав.

«2 березня Маріуполь оточили, і він перестав виходити на зв’язок. Через кілька днів в інтернеті я побачила, що побратим і дуже близький друг мого чоловіка загинув, — розповідає Лілія. — До 22 березня я кожного дня писала йому монологи, але відповіді не було. Я не знала, що думати і що робити… Аж 22 березня з чужого номера він написав, що живий. Він був поранений, а не писав, бо не було зв’язку».

Лілія наголошує, що на той час у Маріуполі точились страшні бої. Щохвилини, а то й частіше, з неба падали кількатонні бомби, які знищували все довкола. До виходу бійця з «Азовсталі» вона мала можливість із ним спілкуватися. Але бійці перебували там з дефіцитом їжі, води, знеболювальних. Операції робились без наркозу, сотні людей гинули кожного дня, а потрійне кільце постійно звужувалось.

Потім був наказ про вихід з «Азовсталі». Лілія каже, що всі вимагали деблокади, перевезення захисників у третю країну за процедурою екстракції.

«Але, на жаль, цього не сталося. Та завдяки розголосу на весь світ їм дали шанс врятувати життя. Однак полон — це не опція його збереження. Бо ми знаємо про теракт в Оленівці, де загинули понад 50 бійців полку «Азов». Також є невідомість щодо недавнього падіння літака, адже росія стверджує, що там перебували наші військовополонені, — веде далі дружина « азовця». — Усіх захисників «Азовсталі» евакуювали до Оленівки. В інтерв’ю обміняні полонені розповідали, що в перший день, коли вони заїхали туди, чітко зрозуміли:  росія своїх умов не дотримається, бо з першого дня до них уже застосовувались тортури».

Нічого невідомо

Після виходу з «Азовсталі» безпосередньо з чоловіком зв’язку не було, розповідає Лілія. Проте минулого року у травні в Україну повернули 40 «азовців». Через кілька днів з нею зв’язалась патронатна служба і повідомила, що є захисник, який бачив її чоловіка. Вони були в одному СІЗО, і там він нібито чув його голос. Але ця інформація була актуальною на січень 2023 року.

«А минулого року у вересні прийшло підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста. Але воно масово приходило усім родичам і жодної гарантії ні на що не дає, — каже дружина полоненого. — Червоний Хрест, ООН — мертві організації, які, на жаль, не виконують своїх прямих обов’язків».

Лілії відомо, що її чоловік перебуває в одному з СІЗО, яке називають «яма». Там стоячий режим, немає абсолютно ніяких особистих речей. Просто підвал, темнота, ізоляція від усього.

«Азовців» не міняють 

У російському полоні досі залишаються близько 900 «азовців», які 86 діб билися в оточеному окупантами Маріуполі. Захисникам обіцяли три-чотири місяці «почесного полону», проте з травня минулого року «азовців» не обмінюють. На січень 2024 року було проведено три великі обміни, але жодного «азовця» у списках не було.

За словами командира 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» НГУ підполковника Дениса Прокопенка з позивним «Редіс», за всі обміни від початку повномасштабного вторгнення лише кілька разів у них з’являлися імена побратимів.

«Щасливий за кожного, хто здобув свободу, та бажаю якнайшвидшого відновлення… Проте мою радість за їхнє повернення затьмарює те, що рідні бійців, які тримали оборону Маріуполя у складі полку «Азов», знову не побачать у списках імен своїх близьких, — зауважив «Редіс» після обміну полоненими 31 січня. — Ми ведемо важку боротьбу з окупантами в лісах Кремінної, знищуємо та беремо в полон російських військових. І продовжуємо вірити, що відповідні структури докладають достатньо зусиль для звільнення наших героїв».

Дружина полоненого Лілія наголошує, що «азовців» навіть тримають окремо від інших і вони найбільш ізольовані. Однією з причин, чому їх не випускають, вважає те, що вони ідейно мотивовані й більшість «азовців», які повертаються з полону, якнайшвидше намагаються стати у стрій.

«Але їх спокійно можуть перевезти у треті країни, і, за домовленістю, вони не будуть повернуті в Україну до кінця війни, — зауважує Лілія. — Проте ми знаємо, що «Азов» — як кістка в горлі для росії. Тому що у 2014 році саме цей полк відіграв ключову роль в обороні Маріуполя».

Мама військовополоненого «азовця» Ірина щиро дякує урядові за проведену роботу. Але ділиться, що їй страшенно болить те, що у медіапросторі сьогодні мало говорять про “Азов”, про “3057”, яких просто не випускають.

«Світ чомусь замовк, і ніякої інформації нам не надають. І всі казали: «сталеві воїни», «ми підтримуємо «Азов»… А тут просто все стало. Дітей не дають на обмін, — розпачливо каже Ірина. — Так, вони воїни, Герої, і ми знаємо, ким вони є для рашистів. Але, перш за все, це наші діти, і ми боремося, щоб світ про них не забув».

У Координаційному штабі пояснили, чому рф відмовляється обмінювати полонених «азовців». В ефірі телемарафону керівниця Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юлія Приймак заявила, що перемовини про звільнення бійців полку «Азов» йдуть складніше, тому що рф використовує їх у своїх пропагандистських цілях.

Щотижневі всеукраїнські акції

Після «Азовсталі» рідні майже рік не проводили ніяких заходів. Вважали, що полон любить тишу. А потім, за ініціативою з Києва, почали виходити на мирні акції на підтримку військовополонених під назвою «Не мовчи! Полон вбиває!». В Івано-Франківську провели понад 20 таких акцій.

Учасники виходять на ці акції, аби нагадати світові, що існує паралельна реальність, де катують і вбивають тих, хто готовий був боротися за свою країну до останньої краплі крові. Вони закликають усіх українців, які перебувають тут чи за кордоном, не бути байдужими, долучатись до акцій та підтримувати полонених усіма можливими способами, зокрема репостами й дописами в соцмережах.

Щоб привернути увагу, організатори намагаються робити ці акції більш яскравими й помітними. Тоді їх знімають, вони потрапляють на сторінки ЗМІ та різних блогерів і отримують розголос.

Пропаганда щодо мирних акцій

Організатори мирних акцій наголошують, що проводять такі заходи задля збереження життя і повернення їх рідних. І ці акції аж ніяк не спрямовані проти чинної влади.

Ірина, мама військовополоненого «азовця», каже, що в інформаційному просторі з’являються вкиди, що, мовляв, вихід на такі акції нібито є наслідком «під’юджування» з боку росіян, аби порушити спокій у державі.

«Щоб мама «азовця» спілкувалася з рашистською стороною? Та ви що! Та це гідність наших синів. Ми виходимо… А як може мама не вийти, коли вона знає, що дитина не їсть, не п’є і з неї знущаються? — наголошує Ірина. — І ми навіть не знаємо, хто там лишився живий. Але ми виходили, виходимо і будемо виходити до тих пір, поки кожен хлопець не прийде додому».

Заборонити полоненим окупантам зв’язок з рідними

На сайті Президента України 28 грудня опублікована петиція, подана від імені дружин, матерів та сестер оборонців, які зараз у полоні, про «Призупинення надання російським військовополоненим права на телефонний зв’язок».

У петиції авторка звертає увагу на те, що українські військовослужбовці, які перебувають у полоні, позбавлені можливості мати телефонний зв’язок з Україною чи листуватися з родичами. А родини полонених позбавлені права на будь-яку інформацію про стан здоров’я або місце перебування їхніх рідних.

«Наші вороги, які захоплені в полон, вже давно написали і зателефонували своїм рідним. І рідні наших ворогів живуть спокійно, знаючи про забезпечену долю тих, хто приходив нас вбивати, — йдеться у зверненні. — Вони знають, що Україна урядовим документом закріпила право російських військовополонених на телефонні розмови, хоча це зовсім не передбачено Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими 1949 року, яка гарантує лише листування».

У петиції просять припинити надання полоненим права на телефонний зв’язок до того часу, поки рф також не забезпечить можливість нашим захисникам регулярно ним користуватися. На 16 лютого зібрано 5 737 голосів з 25 000 необхідних для розгляду петиції. Збір підписів триває до 28 березня.