«Якщо я не зможу, то хто тоді замість мене? Так служу і так живу!»— Юрій Гапончук
21 Червня, 12:38
Поділитись статтею
Ярослава Угринюк
ЮРІЙ ГАПОНЧУК — майор, начальник служби соціальної роботи 50-го полку імені полковника Семена Височана Національної гвардії України в ЗСУ. У 2012—2013 роках проходив строкову службу в Збройних силах України.
У 2015-му підписав контракт із Національною гвардією України. Воював на Донеччині та Луганщині. Повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року зустрів у лавах НГУ на посаді командира роти оперативного призначення. У боях на Луганщині отримав важке поранення і втратив частину ноги. Після реабілітації у 2024 році представляв Україну на змаганнях ветеранів «United states air force trails 2024» у ролі капітана збірної України, де виборов дві «золоті» та одну «бронзову» нагороди. Є радником міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа з питань доступності.
Пане Юрію, Ваш військовий шлях — це фактично 10 років служби в ЗСУ, це непростий шлях з серйозним пораненням і травмою. Попри це Ви мотивуєте інших військових не втрачати жагу до життя, а як Ви мотивуєте особисто себе?
Коли я був безпосередньо на війні, я завжди казав собі: «Якщо я не зможу, хто тоді буде замість мене?». Там я як командир відповідав за життя інших військових, моїх підлеглих. Я відчував велику відповідальність за правильно організовані дії на передовій. Я поставив доволі високу планку собі як офіцер. І багато що мені, насправді, вдавалося. В принципі ця фраза світоглядно підходить мені і зараз. Я так живу і так себе мотивую.
Ви очолили збірну України на змаганнях ветеранів «United states air force trails 2024» у США і вибороли дві «золоті» та одну «бронзову» нагороди. Як Вам це вдалося?
Коли я проходив реабілітацію тут, в Івано-Франківську, я зрозумів, що мені потрібно підтягнути свою форму. Я пішов до масажиста, а паралельно — у спортзал і там тренувався з тренером. Десь через два тижні після завершення реабілітації у нашу частину прийшов лист із запрошенням на відбір людей, які хотіли б спробувати себе в адаптивних видах спорту. Тоді я подумав, що потрібно пробувати, і подав заявку. Я навіть не сподівався потрапити до Національної збірної, бо там були хлопці, які показували кращі результати. Але коли поїхав на відбір, то зрозумів: це воно. Власне у січні мене відібрали і тоді я вже почав серйозно тренуватися. Ходив регулярно у спортзал, займався волейболом.
Вже у Києві на підготовчих зборах за три тижні я навчився стріляти з лука. Тоді ж мене вибрали капітаном Національної збірної. Я вже знав, що і як буде відбуватися, тож відчував себе «у своїй тарілці». Я брав участь у змаганнях з пауерліфтингу, волейболу сидячи, стрільби з лука, веслування на тренажері і кульової стрільби. До речі, до кульової стрільби я навіть не готувався. Але мені було цікаво спробувати. Призові місця ми здобули по волейболу сидячи, потім — на диво для себе — я зайняв третє місце з веслування на тренажері. Найважче давалася стрільба з лука, адже тут треба контро- лювати не тільки тіло, а й розум. Проте усе це — безцінний досвід.
Наскільки такі перемоги важливі саме для бійців із пораненнями і наскільки вони важливі для України?
Для військовослужбовців із пораненням — це можливість через адаптивні види спорту, змагання знайти себе і свій шлях. А головне — те, який буде спосіб життя надалі. Зараз, коли я отримав поранення і ходжу на протезі, я хочу показувати своїм прикладом, що життя продовжується і потрібно рухатись вперед. Попри негаразди і проблеми, особливо військовим, які боронять нашу країну. Поранених бійців потрібно витягувати з домівок, щоб вони не закривалися, а навпаки — показували себе і рухались далі.
Щодо України, то тут справа не в перемозі, а в можливості показати світові, наскільки ми сильна нація. Взагалі, ми поїхали туди не як спортсмени, не здобувати золоті медалі. Наша місія була — нагадати світові, що війна в Україні триває. Нагадати партнерам, які підтримують нас, що Україна слугує щитом для Європи і всього цивілізованого світу. Якщо не зупинити агресора, думаю, ввесь світ може теж спробувати цей смак війни і цей біль, який зараз народ України переживає.
Не так давно Ви заснували в Івано-Франківську громадську організацію «Полюби долю». Насправді легко це сказати, але чи так легко це зробити?
Ще до того, як я потрапив у Національну збірну, під час тренування я зрозумів, що потрібно розвивати адаптивні види спорту в Івано-Франківську. І організував у місті свою «двіжуху». Я придумав таку ініціативу, щоб витягнути військових з домівок і щоб вони почали займатись собою і розвивались. Це власне така допомога пораненим ветеранам. У лютому цього року я зареєстрував громадську організацію «Полюби долю» спільно з двома ветеранами. Ми почали думати, з чого починати і де шукати підтримки. Підтримка з’явилася і з боку мера Івано-Франківська, і з боку обласної влади. Залучившись цією підтримкою, я познайомився з тренеркою зі стрільби з лука, яка переїхала з Харкова до Франківська. Ми з нею домовились про заняття для хлопців. Також мер міста допоміг нам знайти спортзал, в якому поранені воїни можуть займатись разом із тренерами. В нас є тренер-реабілітолог. Стабільно заняття відвідує п’ять-шість чоловік, які за- ймаються два рази на тиждень у тренажерному залі. Ми домовляємося з тренером і годину-півтори вона допомагає воїнам правильно виконувати завдання.
Наскільки тепер важливо підтримувати військових, особливо тих, котрі адаптовуються до життя після поранень?
З огляду на те, що до поранення ти всім був потрібен, ходив на роботу, виконував завдання, а після поранення буває таке, що ти вже нікому не потрібен, до тебе не так ставляться, на тебе не так дивляться, то це дуже пригнічує. Є такі випадки, що хлопці просто закриваються в собі і, не бачачи цієї банальної підтримки, не розуміють, що життя продовжується. Багато хлопців, котрі приходять на тренування, вони постійно спілкуються між собою, одні й ті самі проблеми обговорюють, у них схожі погляди на життя, хтось краще почувається, хтось — гірше, але сам факт — видно, що вони хочуть продовжувати жити й отримувати певну підтримку. Робота ця з військовими повністю безоплатна. Я створив цю організацію, щоб просто об’єднати військових, які мають поранення, і дати їм можливість займатись спортом без вкладання грошей. Долучитись до такої ініціативи можуть будь-які воїни з пораненнями.
І, звісно, не можемо обійти Вашу роботу як радника міського голови Івано-Франківська з питань доступності. Чому вирішили взятися за цю справу?
Ще коли я мав поранення і не мав протезу, мені волонтерка скинула допис і сказала: «Спробуй!». У дописі йшлося про те, що мер міста шукає кандидата на радника з питань доступності й співпраці з військовими. Я подумав, що варто спробувати. Через декілька днів я поїхав на протезування і геть за це забув. А через місяць мені зателефонували і запропонували прийти на зустріч з міським головою. І вже за деякий час я почав «творити» в Івано-Франківську доступність. Хочу наголосити, що це на громадських засадах, це найперше, а по-друге, я йшов на цю посаду не гроші заробляти, а робити щось хороше в цьому місті. Усі задають мені питання: «Наскільки місто доступне?». Але як на нього відповісти? В Україні ще жодне місто не є доступним для людей з інвалідністю. Раніше про доступність ніхто не говорив. Міста побудовані за часів радянського союзу, де про інвалідів навіть не хотіли говорити вголос. А ветеранів ховали по селах, щоб їх менше бачили.
Зрозуміло, що роботи ще багато, але, все-таки, якими є перші результати?
Свою роботу я розпочав з аналізу ситуації. Потім поставив собі за ціль зробити доступними найважливіші маршрути, які стосуються поранених бійців. Це центр міста і напрямки до всіх лікарень: маршрут на Пасічну в лікарню, маршрут до міської клінічної лікарні, напрямок до залізничного вокзалу, по Вовчинецькій — до торгових центрів. На тому напрямку я знав, що планується реабілітаційний центр. Також напрямок Незалежності — на Майзлі і до МСЕКу. По цих напрямках я брав місця для відпочинку, такі як парк, озеро, сквери, де люди могли б трошки розслабитись і відпочити. Будучи на протезі, я пройшов усі маршрути, поставив позначки, де потрібно доробити, обладнати. Запланували все, і міська влада дала розпорядження, які напрямки мають робитися. Ще трішки, і вже один напрямок — на обласну клінічну лікарню — буде готовий. Також уже почали робити напрямок на вулиці Чорновола біля стадіону та від центру до Мазепи і на Вовчинецьку.
Можливо, роботи йдуть не з такими темпами, як хотілося б, але, думаю, до кінця року ці напрямки вже мали б відкрити. А далі будемо планувати щось іще, аби повністю зробити місто доступним у плані пересування. Загалом роботи ще багато. Проте я впевнений, що нам вдасться зробити Івано-Франківськ таким же доступним, як європейські міста.
Поділитись статтею
